Біль і гнів - Дімаров Анатолій
"Нічого, Галю, нічого,— шепотіла до неї,— все обійдеться... Полежте, Галю, зігрійтеся, я молока принесу..." Розтопила в печі, поставила на вогонь горнятко й одразу ж подумала, що треба ж нагріти воду: обмивати Івана. Бо нікого гукнути на поміч, все мусить зробити сама,— вона вже хапала відро, щоб бігти по воду,— не давала собі й хвилини перепочинку: бігцем по воду й бігцем із водою, аж поки два великі чавуни важко стали в печі, обняті вогнем... А тоді поїла гарячим молоком Галю, а сама перевдягнулася поспіхом... Аби лиш не згадувати, аби лиш не думати, ідо рано чи пізно, а доведеться знову йти за ряднину... "Піду, як вода закипить",— домовлялася сама з собою, а коли вода закипіла, нагадала собі, що;треба ж знайти ночви, і довго
возилася з ними у сінях, аж поки її пронизала думка, що треба
упорати Йвана, поки ще спить Івась: боялася найбільше за
сина. і
— Галю, ви не пускайте Івася, поки я його не обмию,— попросила Галю ТР хенько.— Чуєте, Галю? — бо та, здається, не розуміл? —нічого...
Потім вона копала могилу. Край саду, за клунею. Рубала коріння, викидала намоклу землю, що аж чавкотіла, й коли Івась, який ходив з матір'ю, як пришитий: боявся, мабуть, лишитися сам, коли Івась запитав: "Ма, навіщо він голову одрізав?", Тетяна відповіла, що не знає. Вона й справді не знала, не могла зрозуміти тієї жорстокості, до того ж була вся розбита од втоми, од нервового виснаження, але треба було докопувати яму... Й поховати Івана, що лежав, обмитий, споряджений, як і годилося покійникові, і Галя була там, при ньому. Тетяна то нахилялася, то піднімалася застиглим обличчям, викидаючи глину з ями, а в голові їй билось одне: хоча б швидше все це скінчилось...
Коли ж докопали, коли підкотили до порога візок, коли увійшла з сином до хати і в обличчя їй ударив Галин плач голосний, оте одвічне жіноче: "Та на кого ж ти мене полишаєш?" — сльози так і бризнули з досі сухих Тетяниних очей. Плакала вже не стримуючись, плакала вже не стільки по Йванові (хоч і його було жаль, жаль наперекір усьому лиху, що він їй заподіяв), скільки по роках прожитих, по роках загублених, в яких не було місця для радості,— як ніколи гостро відчула Тетяна, що все, нею втрачене, ніколи не вернеться, і звичайнісіньке щастя, відміряне кожній людині, її, саме її, й оминуло байдуже...
Потім вони виносили важке Иванове тіло.
Впряглись у візок. І син їй помагав, а Галя ішла позаду, притримуючи тіло, й голосно схлипувала, бо плакати було не з руки, а вже затужила, як зупинилися.
— Та мій же соколе дорогий!.. Та моє ж сонечко!..— Сумний Галин плач тоскно видзвонював над уже мокрою ямою.— Та немає ж у тебе ні дому, ні хати! — Бо лежати Іванові не в домовині — в сирій землі лежати.
Поховавши Івана, повернулись до хати. І коли Галя сказала крізь сльози, що треба ж пом'янути покійника, коли сяк-так зібрали на стіл, і сіли до столу, й налили у три чарки: дві — собі, а третю — Іванові, Тетяна, яка зроду-віку в рот не брала горілки, вихилила свою чарку до дна,— така була спустошена,— випила і не сп'яніла ніскілечки. Тільки ще більше запекло біля серця, а весь світ здався таким ненривітно-понурим, що хоч бери та й собі лягай до ями.
Од розпуки, од невтішних думок рятувала робота. Мила, шкребла, прибирала в кімнаті, де жили отой душогуб та Іван, зняла залр.ту кров'ю постіль, запарила в жлукті, готуїала й виносила їсти худобі, варила обід і вечерю: поралася, не присідаючи, до пізнього вечора, а коли стало темно, коли полягали, то мусила ще й заспокоювати Галю та сина: Галя знову заходилася плакати, а Івась боявся заплющити очі — ввижався йому зарізаний.
— Він все одно вас не взяв би,— сказала, щоб хоч чим-небудь розраяти Галю, а та вибухнула ще більшим плачем...
А через два дні повернувся Ашот. І сказав, що зарізав Жорку.
— Зарезал! — закричав до них страшно і сіконув у повітрі рукою.
І одразу ж поліз на горище. Наче вони йому докоряли.
Вони ж були просто налякані. До смерті налякані.
Ашот зліз із горища десь аж опівдні. Опухлий од сну, з соломою в густій чорній чуприні. Мовчки умився, мовчки сів до столу. А коли Галя боязко спитала, де ж подівся Пилип, відповів сердито:
— Зарезал!
Відлягло йому, мабуть, од серця вже аж надвечір: став розповідати, як усе сталося.
Жорка тоді не дав їм і оглянутись. Розштурхав обох, забрав у ще сонних гвинтівки, наказав виводити коней. Фаетон уже стояв навантажений, Жорка сам переніс до фаетона чемодани і тепер квапив, щоб швидше ворушилися, і тикав у спини наганом. Коли ж вони запрягли, наказав обом сісти попереду — не дозволив навіть до хати зайти: узяти щось із теплої одежини. В Пилипа замалим не вистрелив, коли той уперся, що без плаща не поїде...
Одразу ж і виїхали. Жорка все кричав, щоб поганяли, матюкався у спину, грозився, що обох постріляє.
їхали аж до вечора, минаючи села. їхали б, мабуть, і вночі (Жорка гнав, мов на пожежу), та пристали коні. Повечеряли мовчки, а потім Жорка примусив Пилипа зв'язати Ашотові руки. Наставив нагана — в'яжи! А потім сам зв'язав руки й Пилипові. І ноги обом пов'язав. А під ранок зарізав Пилипа. Одчикрижив йому начисто голову, ногою одкотив у бур'ян.
"Меньше будіт — лучше буДіт! — сказав одерев'янілому Ашотові. Звільнив його од пут, налив у кухоль горілки.— Пєй — не жалей!" — Рвав жадібно м'ясо, припрошував і Ашота, а той не міг проковтнути й шматка: поруч валялося моторошно вкорочене Пилипове тіло.
Наївшись, Жорка сказав Ашотові знову сідати попереду, правити кіньми.
Цього разу не поспішали. Та ще до того й з дороги збилися. Часто зупинялися. Жорка, підхопивши ручний кулемет (обидві гвинтівки він позакидав у бур'ян), йшов на розвідку. Далеко, однак, не заходив: тримав у полі зору Ашота.
Зупинилися на ніч знову в степу. Під стогом. Жорка наказав Ашотові вирити спільну нору, бо ж лило і лило, стриножив коней, а тоді вже дістав вечерю. Знов наливав горілку у кухлі, примушував Ашота пити до дна. Спокушав Туреччиною. Клявся в любові до нього: "Ти скажі, за что я тєбя так полюбіл?" Однак не забув, лаштуючись спати, знову зв'язати свою любов якомога надійніше. Тільки цього разу проґавив, як Ашот затиснув кулаки, розводячи руки. І коли Жорка заснув, він звільнив спершу руки, а потім і ноги. Ні, ноги пізніше, коли вже зарізав Жорку...
— Не треба, Ашоте! — застогнала Тетяна.
Та Ашот уже мовчати не міг: мав виговоритися до кінця.
— Падох, как паршівий свінья!
Виліз поспіхом з нори — не взяв у Жорки нічого. Ні золота, ні нагана, навіть ніж залишив у грудях,— таке йому було все огидне. Захопив лише кулемет. Не став ловити коней, що забрели хтозна й куди,— кинув усе, як було, та й подався назад.
— Як же ти до нас втрапив? — жалісно спитала Тетяна. Як втрапив, Ашот не знав того й сам. Брів день і ніч,
а коли врешті наткнувся на хутір, довго не вірив, що прибивсь до своїх...
Цього вечора Ашот не подерся на горище: ліг спати з Івасем. Поставив у головах кулемет, і Тетяна не могла довго заснути: все здавалося, що Івась лізе до тієї машини. За зброєю ж аж труситься, як побачить, то й очі загораються. Тетяна вже дістала якось у нього з-за пазухи гранату, а вдруге — цілу гору патронів. І била, й сварила — не помагало нічого. Хлопчище ж, хіба його переробиш!.. І тут думки побігли, побігли по доріжці утоптаній — до старшого сина. Де він, що з ним? Тетяна не вірила, що Андрійко може завинути, не допускала цього навіть у думці: їй здавалося, що вона може ж цим накликати на сина біду. Він живий, з ним все гаразд, він рано чи пізно до неї прийде. Кінчалася б тільки оця проклята війна!
Удосвіта, ще й не світало, ще темрява липла до вікон, Тетяна схопилася з ліжка: треба годувати худобу. Оту всю орду, з якою вони не знали що й робити. Спробувала вчора підступитися до Галі — та махнула байдуже рукою. "Робіть як знаєте! Про мене, хай вона й поздихає!" А худоби ж, а птиці — хоч колгосп одкривай! Хоч Жорка й Іван хапали все, що тільки траплялося під руку.
Запалила в печі, наносила води ще й для прання. Замочила звечора одяг Ашотів: не могла бачити криваві плями на ньому. Винесла худобі, подоїла корів, вибрала із жлукта одяг у ночви, заходилася прати. За вікнами вже посвітлішало, дощ немов трохи ущухнув, ось і вітер заторгав шиби,— може, хоч хмари розвіє,— Тетяна виглянула і обмерла: у ворота в'їжджала парокінна підвода. А при ній — озброєні люди.
Притискаючи до грудей мокрий Ашотів піджак, Тетяна все дивилася й дивилась у вікно, а підвода була вже в дворі... Ось вона зупинилася, ось двоє одірвались од неї, пішли прямо до хати.-
Схлипнула, оглянулась і одразу ж наткнулася зором на кулемет, що стояв біля Ашота у головах. І думка, що, зайшовши до хати, оті люди вгледять зброю, так і кинула її до ліжка. Ухопила кулемет, заметалася по хаті, не знаючи, куди з ним подітися, де заховати. А в двері вже стукали, ось-ось заглянуть у вікно і побачать, що вона тримає в руках,— Тетяна похапцем засунула кулемет під лаву, згребла солому, прикидала, притрусила, кинула зверху ще й віника. "Хто там?" — проснувся Ашот. "Хто то?"— підхопилася Галя. Тетяна мовчки побігла у сіни: найбільше боялася, щоб Ашот не вхопив кулемета та не став стріляти у вікна.
— Зараз... зараз...— шепотіла одерев'янілими вустами, шукаючи засув, а руки не слухалися, а пальці зривалися з засува, а залізо наче прикипіло до дерева.
Нарешті одсунула, одчинила, одсахнулася: перед нею стояв чоловік — зарослий, страшний, з автоматом, націленим їй прямо в груди, а за ним, з-за плеча його виглядаючи, вигулькнуло інше обличчя, і Тетяна, впізнаючи брата і все ще у те впізнавання не вірячи, одступала, одступала в глиб сіней, аж поки й уперлася спиною в стіну
— Таню?. Танюхо!..
Той братів вигук, той голос, рідний, знайомий, близький, крізь весь оцей час пронесений" пронизав її всю, одірвав од стіни, кинув назустріч — мимо страшного отого чоловіка — до нього, до брата, найдорожчої у світі іюдини! Ударилася в груди, припала, приросла: "Ой Федю!.. Ой Федю!.." І сльози, дурні оті сльози, що ллються і в горі, і в радості, з очей так і ринули. Так і полилися на його й без цього мокрий піджак. А він її обіймав, збентежено й ніжно, він її умовляв, як колись у дитинстві, коли вона прибігала до нього з своїми вавками: "Ну, Таню, ну годі, ну перестань...
