Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Згори вже тихенько сіяло: на обличчя, на руки, на одяг, і хоч вони ще не намокли, сирість поступово забиралася під сорочки.

— В таку погоду риба клює здорово! — повідомив Степан, не одриваючи очей од чорної поверхні води, де кружляв невидимий звідси поплавок. Вітька ж дивився на протилежний берег, що виринав поступово із мороку, а потім і хати — одна по одній,— вони мов спускалися до річки, просинаючись, і вже понад самими ранніми та невсипущими заструмували димки.

— Клює! — прошепотів Степан збуджено.

Вітька глянув донизу. Вода вже була не чорна, а сіра, з сталевим відтінком, вона з тихим шипінням кружляла під берегом, закручуючись у зворотному напрямку, як ото буває над глибокими ямами, і на ній трепетав, підстрибував, мов живий, поплавок. Ось він став сторчма, підскочив догори, різко, наче стріла, занурився у воду. Волосінь натягнулася струною, вудлище прогнулося.

— Є! — крізь зуби, із свистом, видушив Степан, а волосінь уже різала воду, як бритва, і вода аж свистіла.

— Тягни! — закричав Вітька.

Степан смиконув на себе, вудлище зігнулося дугою, дістаючи майже води, там унизу, в глибині, щось опиралося щосили... ♦Смикає!" — просвистів Степан, і одразу ж тенькнуло, коротко й сухо, вудлище, розпрямляючись, хвисьнуло, майнуло обірваною волосінню.

— Ну от, я так і знав! — сказац убито Степан: він замалим не плакав.— Зірвався!

— Лящ? і

— Лящ, лящ! — перекривив Вітьку Степан.— Отакенний в'язище! Поводити треба було, а ти — тягни!.. Ех! — І пожбурив вудлище на землю.

— Може, на мою клюне,— спробував утішити товариша Вітька.

— Клюне, аякже! — Все ще не дивлячись на Вітьку, Степан став роздягатися.

— Ти що? — запитав його Вітька: йому раптом здалося, що Степан збирається пірнути вслід за рибою.

— Кулемет же треба дістати? Чи як? — Степан іще сердився на Вітьку.

Вітька глянув донизу. Вода уже зовсім посвітлішала і не здавалася такою моторошною. Вона була прозора та чиста, і в тій холодній прозорості темніла башта з довгою, в глибину націленою гарматою. Вітька нахилився, намагаючись побачити ствол кулемета, що мав бути поруч з гарматою, але так нічого й не розгледів.

— Кулемет нижче, там, де водій,— сказав Степан.— А цього командир вийняв раніше...

Він уже ^роздягнувсь до підштаників. Махнув руками, зігріваючись, ребра аж грали під шкірою.

— Давай краще я.

— Ти не виймеш,— мотнув головою Степан.— Там треба знати.

— Степане, то ти?!

Голос із того берега пролунав так нагло, що хлопці аж присіли.

Село уже давно випливло з мороку. Густо біліли хати, світили цікавими вікнами, по дворах вешталися люди, вулицею, що круто спускалася до річки, брели ґелґочучи гуси, а при самому березі, біля човнів, стояв дядько у військовому плащі-накидці. Дядько пильно дивився на хлопців, він навіть долоню дашком на очі наставив, а Степан відповів неохоче:

— Та я ж..

— А чого ти роздівся? Купатися, на дощ глядячи, зібрався?

— Гачок хочу дістати! — гукнув йому Степан.— Гачок зачепився!

— Чи не фабричний? — Дядько знав, видать, усі Степанові гачки.

— Та який же іще!

— Ну, за тим треба пірнати! — І одразу ж спитав:

— Клювало?

— Мертво! — закричав сердито Степан.

— А черв'яки коли копав?

— Позавчора!

— Отож-то й твоно, що позавчора!.. Осьо я піду, свіжих укопаю!

Дядько глянув у небо, суціль заткане сірими хмарами, знову гукнув через річку:

— А дощ таки буде! Недаремно ж у мене сю ніч вухо свербіло! — Він усе не йшов, і хлопці вже на нього сердилися.— То я скоро вернуся! — прокричав він нарешті.

— Давай! — став квапити Вітька Степана, коли дядько пішов.— Бо знову чорти принесуть.

— Не принесуть,— відповів Степан.— Я їх уже знаю. Поки намоняються, то й танк можна витягти... Тут аби пацани не набігли,— од цих спасу не буде!

Вітька занепокоєно глянув на той бік— пацанів поки що не було. Дядько вже заходив у двір, а гуси, підійшовши до річки, зупинилися. Перегелкували стиха, поглядаючи у їхній бік

Степан, скинувши й підштаники (на лівій литці кривавим синцем засвітила свіжозагоєна рана) і, соромлячись, мабуть, Вітьки, швидко сів на берег, сповз до води. Наставив наперед руки, склавши човником долоні, пірнув: ні звуку, ні сплеску, вода одразу ж зімкнулася над ним. Вітька побачив уже тіло, бліде і видовжене, що стрімко занурювалося кудись мимо башти, до самого дна. Замиготіли тьмяно підошви, відчайдушно забилися, Степан, очевидно, боровся із течією, що зносила донизу, одривала од танка. Та ось Степанові ноги завмерли. Вітька мимоволі вдихнув побільше повітря, так наче сам збирався пірнути, схилився до самої води, намагаючись розгледіти, що ж робить Степан, чи не потрібна йому допомога (він теж роздягнувся на всяк випадок, лишився лише в штанях). Але там, унизу, було погано видно, тільки спливали, сплітаючись у сріблясті стрічки, повітряні бульки. Ось від них аж закипіло, Степанові ноги судомно замиїхлїли, він вигулькнув на поверхню, наче рибина оглушена,— вчепившись у берег, хапав широко розтуленим ротом повітря.

— Ну що? — спитав нетерпляче Вітька.

— Гли-ибоко...

— Давай іще я.

Степан не відповів. Втягнув у себе із свистом ловітря, одірвався од берега.

Цього разу пробув під водо^о мов іще довше. У Вітьки затримане повітря рвало вже груди, коли знову закипіла вода і Степан пробкоюЧмлетів на поверхню.

— Заклинило... Ніяк не можу 'витягти...— сказав він, трохи одсапавшись.

— Давай, кажу., я!

Але Степан знову пірнув. Цього разу його не було так довго, що Вітька сам уже зібрався пірнати... Та ось появилася Степанова голова і руки, що одразу ж учепилися в берег.

— Є... Вже на танкові...— І хитнув головою назад:— Там нікого не видно?

Вітька відповів, що нікого.

— Давай мішок! — скомандував Степан і знову одірвався од берега.

Цього разу тримав у руках кулемет.

— Держи!

Вітька підхопив кулемет, запхав у мішок. Мішок одразу ж намокнув. Опустивши його на землю, Вітька простягнув Степанові руку. Але той заперечно хитнув головою:

— Там же ще диски.— Губи його аж посиніли.

— Біс із ними, із дисками! — Вітька вже боявся, що Степан утоне.— Обійдемося й одним.

Але Степан знову пірнув під воду...

Не виліз, поки не дістав усі диски. Аж тоді лишень вибрався на берег, мов іще худіший, весь аж посинілий.

— Ніч-чого, зараз зігріюся,— видзвонював зубами, не попадаючи ногою в холошу.— Зате з кулеметом...

Вони вже зібралися йти, коли з того боку знову пролунав

ГОЛОС:

— Що, не клює?

Дядько! Проґавили, як він із двору вийшов. Спускався до річки, в одній руці несучи відерце, либонь, з черв'яками, а в другій довге вудлище й весло.

— Не клює! — закричав сердито Степан.— Мертво!

— Осьо на мої спробуємо!

Хлопці розгублено перезирнулися. Підхопити мішок — і ходу? Отоді дядько запідозрить одразу, що вони приходили не рибу вудити. Лишитися на місці? Так кулемет же в мішку — аж випирає!..

А дядько вже підійшов до човнів. Поклав у один весло й вудлище, поставив відерце. Одгорнув. полу плаща, поліз до кишені. Довго там нишпорив, мов кишеня мала ще й закапелки, потім поліз до другої.

— А будь ти неладен: забув! У хлопців ворухнулась надія.

— Що забули, дядьку Василю?

— Ключ од човна забув!.. Зачекайте, зараз вернуся! Хлопці не одривали очей од дядькової спини, поки він і

зник у дворі. Потім Степан —гмикнув Вітьку за рукав:

— Побігли!

Вітька завдав на плечі мішок, і вони побігли од річки.

Мішок важко бив у спину, кулемет чимось гострим впирався в хребет, диски торохкотіли, мов навіжені, але хлопці не зупинялися. Перевели дух лише тоді, як позаду лишився луг.

— Ну, ти давав! — сказав захоплено Вітька, дивлячись на худе й гостре Степанове обличчя.

Дощ уже йшов по-справжньому, виднокруг, посічений струменями, геть затуманився, розкислий чорнозем налипав пудово на ноги, але навіть це не могло пригасити Вітьчин радісний настрій.

— А яка рибина зірвалася! — пригадував він.— І як ти на мене закричав! — Розсміявся — не витримав, і Степан усміхнувся у відповідь, витер долонею мокре лице.

До хати повернулися без кулемета, хоч дуже хотілося одразу ж принести, похвастатись. Але взяла верх обережність, і вони заховали мішок у бур'янах.

— Знайдемо? — занепокоєно оглядався Вітька.

— Знайдемо. Ми там завжди кавуни ховали, як верталися з баштану.

Вітька не став допитуватися, які кавуни і з якого баштану: мовчки пішов за Степаном.

— А де наші? — озирнувся Вітька, ступивши до порожньої хати.

— На горищі,— відповіла Степанова мати: обличчя її було заплакане і якесь аж сердите.— І нікуди ти не підеш і не збирайся! — закричала вона вже на сина.

Степан нічого не відповів. Підійшов до скрині, засланої вишитою доріжкою, підняв важке віко. Дістав ребристий танкістський шолом, любовно складену гімнастерку з чорними петлицями, і мати, зрозумівши, що син збирається всерйоз, мовчки заплакала. Плачучи, вона пішла до печі, одставила заслінку, дістала чавун. Налила у велику полив'яну миску гарячого супу, вкраяла глевкого чорного хліба. Сльози рясно котилися їй по щоках, але вона їх не витирала, навряд чи їх помічала, тільки заламувалися брови, беззахисно й болісно, та тремтіли вуста.

Степан, уже в гімнастерці, підперезаний командирським ременем із пістолетною кобурою, і ;од того якийсь аж старший, мовчки й сердито сьорбав суп, фітька ж оминав поглядом жінку: так йому було зараз незручно. Пригадав свою матір, як вона бігла пероном, услід за вагонами, осліпла од сліз, пригадав і аж голову нахилив, бо запекло, защипало в очах, а на серці лягло почуття провини. Хоч він і сам не знав, у чому перед матір'ю винен.

Може, у тому, що, лежачи в шпиталі після першого поранення, написав їй лише одного листа, а знайомій дівчині писав майже щодня. Може, у тому, що не так часто, як треба було, її згадував. А може, й у тому, що весь оцей час, всі оці дні, місяці міг щомиті загинути і вона навіть не взнала б, що він уже мертвий і де похований...

Вітька пригнічено досьорбав суп, тихенько подякував. Сказав, що теж полізе на горище.

— І я з тобою,— одклав одразу ж ложку Степан: боявся, мабуть, лишатися наодинці із матір'ю.

— Йди, йди, хай тебе вб'ють! — озвалася одразу ж мати. Так ніби син збирався не на горище, а в бій. Губи її ще більше тремтіли, вона з останніх сил, мабуть, стримувалася, щоб не розридатись.

— Так уже й уб'ють! — буркнув Степан.