Біль і гнів - Дімаров Анатолій

І в свою чергу спитав: — А ви хто такий будете?

— Я — комісар Королівського партизанського загону Ганжа Василь Панасович.

І — І де ваш загін? — поцікавився той, і зараз іще не називаючись ("Ото, який засекречений!"). ' Ганжа коротко розповів історйю загону. Як воювали, як за ними ось уже більше місяця полюють поліцаї та німці, як нагнали в болото і як вони врятувалися.

Чоловік слухав уважно, не перебивав. Навіть пальцями весь час ворушив, по невидимому столу постукуючи. А коли Ганжа скінчив, поцікавився:

— То скільки вас врятувалося, якщо не секрет?

— Не секрет,— відловів Ганжа, схудле, заросле обличчя його пересмикнулося болісно.— Всього шість душ врятувалося, товаришу.

— Отже, партизанського загону як такого немає,— констатував чоловік.— І що ж ви збираєтесь далі робити?

Ганжа хотів заперечити, що загін таки є. Доки хоч один із них живий і зброї не склав, рано загін хоронити... Але не став сперечатися.

— Що робити, поки що й самі не знаємо. Можливо, товаришу, проситимемося до вас у загін.

— Так-так,— сказав чоловік і знову постукав по столу— До нас, у загін? — перепитав він задумливо.— Але ж ми чужих у загін не приймаємо!

— Як не приймаєте? — отетерів Ганжа.— Які ж ми чужі?

— А отак приймаємо лише своїх, добре провірених.

— А як хто з оточенців попроситься? Чи хто з комуністів прийде, що не встиг евакуюватися?

— До нас не приходять — ми самі підбираємо,— холодно пояснив чоловік— Лише на сто відсотків провірених.

— А народ?.. Народ куди діватимете?

— З народом ще розібратися треба Чому на місці лишилися, нл евакуювалися на схід? Німців чекали, піддалися пропаганді ворожій?.. Скільки було сформовано загонів під час відступу наших? — запитав чоловік І сам собі відповів: — У кожнім районі, я це знаю напевне. А де вони поділися? В перші ж дні розгромлені німцями, перевішані та перестріляні. Чому? Чому, я питаю? Бо не проявили потрібної пильності. Не перевірили як слід свої кадри, допустили класово ворожі елементи. От і поплатилися життям. А наш загін жодного бійця не втратив! — з гордістю закінчив чоловік

— Г багатьох ви фашистів знищили? — поцікавився Ганжа: у ньому вже заворушилася підозра щодо діяльності дивовижно укомплектованого загону.

— Німців ми поки що не чіпаємо,— строго відповів чоловік.— Від того, що вб'ємо якогось фашиста, німецька армія не стане слабшою, а ризикувати загоном я не збираюся. От наші зберуться із силами, поженуть фашистів на захід, отоді ми народ і поведемо за собою.

— А до того — по бур'янах? У норах хом'якових? — не витримав нарешті Ганжа.— На утриманні його он сестри? — кивнув у бік Михайла.— Яка у вас же і на підозрі: проста ж, бачте, колгоспниця!.. Здорово ж ви, товаришочки, воюєте! Та за таку війну, такий рух партизанський німці вам медалі навішають!..

— Ну, ви той! — аж одступив чоловік, вражений оцим несподіваним вибухом.— Говоріть, та не заговорюйтесь! — Досі холодне, самовдоволене обличчя його взялося червоними плямами. Провів рукою, поправляючи пояс, кобуру жовту міліцейську посунув.— Прийшли, так поводьтесь по-людському. А не то...

— Стрілятимеш? — звузив очі Ганжа: в ньому вже аж кипіло.— Стріляй, не бійсь, я ж без зброї! Я не німець — стріляй!

— Хто б у вас стріляв! Образами тільки не треба кидатись. В руках себе треба тримати, товаришу,— додав повчально-докірливо.

— Не буду, гаразд,— втомлено мовив Ганжа. Махнув безнадійно рукою.— Що ж, живіть, рятуйтеся, поки й наші повернуться. Тільки я не знаю, як ви їм у вічі дивитися будете. Коли запитають, що ви тут поробляли, як народ на боротьбу піднімали.

— А то вже хай ваша голова не болить: настане час — піднімемо.

— Ну дай Боже нашому теляті та вовка з'їсти. Бачу, що розмовляти далі нам нема про що.— Руки чоловікові у коверкоті не подав, повернувсь до Михайла: — Прощавайте, Михаиле, дякую, що показали дорогу.

— А ви ж хоч назад утрапите? — запитав Михайло зніяковіло.

— Та якось уже втраплю. Та й іти легко буде: зброю ж із вашої ласки на місці залишив.

— Ви ось цієї стежки тримайтеся, вона доведе.

— Триматимусь.

Обернувся, пішов. І одразу ж за спиною залунав посвист хом'яковий...

До села добрався десь під об|д. Лежав у бур'яні, дивився на

вигін, на хату Наталчину, на клуню, де відлежувалися Світличний

і хлопці, і ще ніколи час так не волікся повільно і день не був

такий довгий... '

— Жаль, що мене не було! — сказав зло Світличний.

— А що б ти зробив?

— Я б його, гада, на місці пришив би!-

— Правильно! — підхопив Вітька-моряк.— Та не тільки його — всіх повикурювати!

— Сядь, не гарячкуй! — осмикнув Вітьку Ганжа.— Не вистачало ще воювати з своїми.

— Добрі свої!

— Ну, не фашисти ж.— Лежачи в бур'яні, Ганжа багато що передумав, охолонув поступово.— Прийде час, життя їх саме із нір повикурює. Та й не всі там, мабуть, такі, як отой командир коверкотовий. Та й той ще одумається.

— Еге ж, одумається! — Вітька заочно зненавидів того чоловіка: рішуче й назавжди.— Знаю я їх, бюрократів вонючих!

— Ну, гаразд, хай воюють як знають. Нам своє треба думати.

Та Світличний з Ганжею не погодився:

— Як це так хай воюють як знають? Ми кров проливатимемо, а вони по норах ховатимуться?

— Гаразд: що тоді накажеш робити?

— Йти!.. Всім туди йти!.. Подивимося, що він заспіває, як ми всі заявимось!..

— Будеш стріляти?

— Треба буде, й стрілятиму!

— Правильно, командире! — знову не витримує Вітька.

— А ви що думаєте? — запитує в решти Ганжа.— Чому мовчите?

Неля й Андрій сказали, що треба іти. Корній же відповів: "А я знаю?.. Ви командири, ви собі й думайте..."

Ну, гаразд, іти то й іти. Спробуємо поговорити іще раз. Тим більше, що це й по дорозі...

Повеселілі, одразу ж стали збиратися. Бо вже й ніч надворі Коротка по-літньому. "Драна", як сказала Наталка.

До речі, де це вона? Треба ж попрощатися. За хліб-сіль жінці подякувати.

— Я сходжу попрощаюся,— сказав, ховаючи очі, Світличний.— А ви тим часом збирайтеся.

— Ох! — аж застогнала Наталка.— Нащо ж отак швидко!

— Треба, голубонько... Така поступила команда.

— Та хто ж то лихий так скомандував? Серце мені обірвав!

— І вже сльози, неначе горох.

— А цього вже й не треба! — навмисне весело мовить Федір.— Ти що ж се нас, живих, хоронити зібралася? Та ми із тобою не раз ще зустрінемось! — І таким поцілунком, вогняним та гарячим, змив її сльози, що довго вона по тому його буде згадувати. Особливо ночами, глухими, безсонними,— аж горітиме в темряві.

Одірвав, розімкнув руки на шиї і щезнув: щойно був і нема. Розчинився, розтанув у темряві, наздоганяючи свій загін, якого — на одну лиш понюшку ворогам: для бою серйозного. Та брешете, ми ще не мертві, ще повоюємо так, що заллємо вам сала за шкуру, ще потанцюєм над вашими трупами, примусимо вас тікати в натільному, а то й без натільного,— ви нас — у болото, а ми вас — у пекло! І вже бачить Світличний себе й хлопців на конях, верхи на конях, тільки на конях, досить пішака воювати, по клунях відсиджуватись,— на простір, у степ, на чотири світи, де ти — цар і бог, де й самому чортові за тобою не вгнатися!

Буде! Все буде! Дайте тільки доп'ясти коней. Що сняться Світличному вдень і вночі.

— А що, хлопці, закуримо? — спитав, наздогнавши своїх.— Смалонемо, щоб дома не журилися?

— Німець побачить — він смалоне!

— Та де той німець! — вигукнув зовсім уже весело Світличний. Вигукнув та й обійняв за плечі Ганжу.— Де той німець у біса, комісаре! Німець сидить оце над болотом, сидить і очей із нього не зводить: стереже жаб та п'явок.— І аж розсміявся, уявивши отого німця з витріщеними на болото очима, а за ним усі розсміялися: відпочили, виспалися, наїлись

— і настрій вже інший! — Ех, степ, степ! Та погляньте, яке чудо довкола! — сказав Світличний захоплено: в ньому все аж дзвеніло.— Та що може бути у світі кращого од нашого степу!

І в усіх наче очі прорізалися: а й справді краса! Залило, висріблило од краю до краю, та й де зараз той край? Де кінець, де початок? Переливається, хлюпоче за обрій, і манить, і кличе, і б'є лоскотно в груди, і дзвенить, наче викута з срібла польова нескінченна дорога.

— А якби оце коні? — лунає замріяно голос Світличного.— Якби оце коні, хлоп'ята? — Торсає за плечі Ганжу: — Ти пам'ятаєш наших коней, Василю? — Ганжа тільки юловою кивнув, що пам'ятає, що повік не забуде. Напоролися на засідку, на кулемети,— сіконуло кинджальним вогнем,— і заіржали болісно коні, на землю падаючи, б'ючись в агонії, а вони всі попадали теж. Й одповзали ті, щр вціліли, й одстрілювалися, а потім, одірвавшись од німців,! брели втомлено полем, і Світличний, не соромлячись, плакав: за кіньми, що лишилися там, у степу. Після цього Ганжа й вирішив, що коні — не для партизанів... А зараз уже не знає і сам. Може, й правий Федір, день і ніч по конях зітхаючи. Може, аби вони не втратили коней, німці й не змогли б загнати їх у болото...

Тільки ж де їх дістати, тих коней? І набрати загін майже заново? Де знайти місце, щоб хоч із місяць спокійно, бо ось так, біжка, на ходу, щораз оглядаючись, щоразу чекаючи пострілів, відстрілюючись, загін не збереш: щодня більше втрачатимеш, аніж збиратимеш.

І переключається звично Ганжа думками на північ Полтавщини, Сумщини та Чернігівщини — до Хінельських та Брянських лісів. До густих непролазних масивів, де застряне будь-яка техніка, де можна загубитись безслідно, загубитись, відсидітись, прийти, як то кажуть, до тями. Де мають-таки бути партизанські загони, недаремно ж чутки докочуються аж сюди,— не оці ховрахи коверкотові, а справжні бійці, які не бояться і порох понюхати, й по німцеві вдарити...

1 перше, що попросили б Ганжа і Світличний у тих командирів партизанських,— це карту. Не зброю, не одяг, не хліб насущний, а карту Полтавщини з усіма містами й селами, хуторами, стежками й дорогами, лісами й перелісками, річками й болотами, бо то сміх і сльози, загальна ота карта, що її носить із собою Світличний!

А Світличний одне й те ж:

— Та на чорта тобі отой ліс? Пеньками сидіти? Ти поглянь лиш навкруг, простір який! Тут ми народилися з тобою, тут нам і воювати, Василю.

— А я що: проти того, щоб тут воювати? Тільки без лісу ми загін не зберемо. Не озброїмо, не навчимо.

— Зберемо, ще й як зберемо! Та поглянь лиш довкола: чим це не ліс! Та в цих бур'янах дивізія скриється безслідно, не те що загін.