Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Голова пухне од тривожних думок, голова розвалюється, а цей вибрав час — котувати! Іншого слова Ганжа й не знайшов. Не сказав тільки уголос не хотів сваритись із Світличним.

Гаразд, [Поговоримо потім. Потім поговоримо, Федоре! А поки що будемо чекати. Зціпивши зуби, чекатимем. Дивитимемося в руду глиняну стіну, од якої нудьга смертельна

на серці, прислухатимемося до звуків, що доносяться з вулиці. Ось підвода проїхала, ось пройшло двоє чи троє, розмовляючи стиха. Закричала дитина, залящав віддалений голос жіночий. Півень здуру запіяв, загавкав десь неподалік собака, заґелґотіли гуси,— їхні нашорошені вуха ловили всі звуки, навіть скрадливі кроки хазяйки, яка несла їм обідати.

— Чи не вгледів хто? — питав Ганжа, беручи відро із паруючою стравою.

— А хоч би вгледів. Я ж із відром. Несу пійло худобі. Стояла, вдивлялася в морок,— шукала, мабуть, Світличного.

— А сестра голови не навідувалася?

— Та щось не було. Ось я скочу до неї.

Збігай, молодице, збігай. Бо в нас уже й терпець уривається. Прийшла аж увечері. Ще й сестру голови привела.

— Ну що? — нетерпляче Світличний.

— Є,— прошепотіла сестра.— Просив тільки, щоб один хтось прийшов. І безоружний.

— Як то без зброї? — вибухнув одразу ж Світличний.— А може, твій голова давно з поліцаями злигався! — Але тут втрутився Ганжа:

— Гаразд, заспокойся. Без зброї то й без зброї. Потримай, командире, мій автомат.

— А чому це ти?

— Бо мені більше з руки: я не такий гарячий. Та ти ж командир, тобі й лишатися з загоном. Ну, веди, молодице, як бачиш, я без зброї.

Повела. Не до хати — в садок Зупинилася, тихо покликала:

— Михаиле!.. То ми вже прийшли.

З темряви вийшов Михайло. Зблиснуло щось у руці. "Пістолет",— здогадався Ганжа.

— Ну, здоров був, Михаиле! — ступив крок до нього.

— Здорові були.— Руки, однак, не подав — стерігся, мабуть.

— Довгенько ж нам довелося на тебе чекати!

— А я вас не звав!

Що правда то правда. Хоч міг би про це й не говорити. Але зараз не до церемоній.

— Ну, от що: давай до справи поближче. До командира свого загону зможеш провести?

— Не можу.

"Ага, таки є командир! — аж повеселішав Ганжа.— І загін, отже, є..."

— Я — Ганжа, комісар партизанського загону з Хоролівки,— назвав себе по ваганні.— Ми нещодавно вирвалися з Вовчого урочища... Може, чув?

— Та щось наче чув...

І Ага, таки чув. І за те спасибі.

| — Нам украй необхідно поговорити з твоїми командирами. : — А як вони не схочуть?

І — Як то не схочуть? Ще й не бачили нас, а вже розмовляти і не хочуть?

— А не хочуть! — В голосі Михайловім уже тріумфуючі нотки.— І я вас не поведу: нам заборонено.

— А може, Михайле, провів би,— втрутилася раптом сестра.— Вони ж безоружні. Та й ждали ж он скільки.

— А шию тобі милитимуть? — роздратовано спитав у неї Михайло.

— Так вони ж безоружні!

— Безоружні! Звідки я знаю: може, у них два нагани за поясом!

— Обшукай,— сказав на те Ганжа.— Обшукай, як не віриш. Ну, обмацуй, давай! Я й руки задеру догори. Або ще краще: руки зв'яжи. Ось і ремінь у мене.

— Чого б я їх вам зв'язував! — буркнув Михайло.— Що я, думаєте, вас не повів би? Мені не жалко. Тільки ж командир заборонив... Знаєте, що мені за це буде?

— Розстріляють?

— Шию добре намилять!

— Чистішою буде. Зрозумій же нарешті: не про мене йдеться. І не про наш навіть загін — про нашу спільну справу. Командир як довідається, кого ти привести відмовився, по голівці тебе не погладить.

— Звідки ж він довідається?

— А я за тобою піду. От куди ти, туди і я. Стрілятимеш? Подивлюся, як ти на свого руку піднімеш!

— Звідки ж мені знати, що ви — комісар? — завагався уже Михайло.— А може, ви — поліцай замаскований? Гестапом підіслані.

— Це ж саме я можу й про тебе подумати. А от прийшов же до тебе без зброї!

— Вони ж безоружні, Михайле! — не витримала знову сестра: їй, мабуть, дуже хотілося, щоб Михайло погодився.

— То як — поведеш?

Михайло пошкріб у потилиці. Сказав майже весело:

— Ох, і буде ж мені!.. Тільки таю одразу ж з цього місця й рушимо!

— Так не можна, Михайле,— повинен же я своїх попередити?

— Тоді я вас не поведу,— відповів рішуче Михайло.

— Гаразд,— сказав, подумавши, Ганжа,— гаразд, пішли... А ти, молодице,— повернувсь до Михайлової сестри,— змотайся до наших: передай, що я із твоїм братом пішов. Далеко добиратися? — спитав у Михайла.

— Та як добре ітимемо, то на ранок на місці й будемо.

— Скажеш, що повернуся післязавтрього вранці. Хай не тривожаться.

— Та скажу, скажу... Ви ж хоч стережіться в дорозі... А ти, Михаиле, приходь...

— Прийду,— буркнув, завдав на плечі важкенький мішок та й пішов у глиб саду, а Ганжа вже за ним.

Пройшли городом, потім толокою — ступили на вузьку польову дорогу. Михайло йшов не зупиняючись, йшов упевнено, як ото ходять добре відомою дорогою, його згорблена постать з мішком на плечах похитувалась праворуч-ліворуч,— Ганжа ледь за ним устигав, хоч і йшов упорожні. "Дужий, бугай! Нагуляв на сестриних харчах силу!" Ганжа уже думав про наступну з Михайловим командиром розмову, думав про те, що, можливо, доведеться приєднатися до загону, рядовим навіть ставши бійцем. Ганжа був байдужий до командирських посад: хай вони і командують, воювали б тільки по-справжньому, хоч на це й не дуже щось схоже: надто безпечно почували себе поліцаї в селі, у якому вони оці дні одсиджувалися. Згадав Михайлову акцію з динамо-машиною, запитав:

— Навіщо ви динаму побили?

Вони саме сіли спочити — прямо на дорозі. По обидва боки густою стіною стояли бур'яни, бур'яни заполонили, здавалося, всю землю, затопили з краю в край, хоч подекуди зеленіли й поля, хлібами засіяні, а то й чорніли ріллею: німці насідали, щоб було більше засіяно й зорано, німці дерли шкури із старост, голів земгромад та начальників сільської поліції, а ті вже собаками накидалися на людей, виганяючи в поле: з коровами, з кульгавими кіньми, з лопатами, і більше було скопано, аніж зорано, і руками засіяно, аніж сівалками,— села повернулися наче до далекого минулого, в часи кріпаччини, тільки замість свого пана тепер був пан чужий, хоч при ньому й були з нашого ж села, наші ж таки посіпаки... Вони сиділи посеред дороги, й між ними лежав мішок із картоплею, що ним завбачно відгородився Михайло од Ганжі. Отут Ганжа і запитав його про динамо.

— Побив, бо треба було!

— Навіщо? ,

— А зараз чия влада в селі: н^ша чи німецька? — з викликом запитав Михайло.

— Ну, німецька...

— То щоб вона їм с.іітила?

— Не їм, а людям,— заперечив Ганжа.— Сестрі ж твоїй... Землякам вашим...

— А хай знають, як жити під німцем!

Ганжа затягнувся, цигарка освітила примружені очі.

— Динаму давно ставили? — спитав миролюбно.

— Перед війною.

— Самі, мабуть, і діставали?

— А хто ж!

— їздили в район, добивалися, оббивали пороги. Доказували, що без електрики, без світла не можна ніяк А коли запустили та засвітилося в хатах, ще й мітинг провели. А тепер — ломом по тих же лампочках.

— Я ламп не чіпав,— заперечив похмуро Михайло.

— Ламп не чіпали —* це правда. Це ж із хати в хату ходити — ломом вимахувати! Динаму простіше...

— А що її жаліти!

— То ви кому світло погасили: німцям чи людям?

— А поліцаї? — вже боронився Михайло.— А староста? То це щоб і їм моя динама світила?

— їм, може, й не варто світити,— погодився Ганжа.— А от про людей треба було подумати. Перед тим, як лом до рук брати. їм і без цього гірко та голодно, а ви їм ще темряву... Діставайте тепер бликуни та гас, хто де може. А хто не дістане, то й сиди собі в темряві. Бо окупація... Ну, коли б німці до нас навіки прийшли, тоді було б зрозуміло. Лом у руки та й по лампах, вікнах, щоб і сонце не заглядало. Але ж ви вірите в те, що наші повернуться? Вірите чи ні?

— Якби не вірив, то й не жив би,— відповів глухо Михайло.

— То ви думаєте, що наші з собою нову динаму привезуть? І чи не будуть, Михаиле, довгі роки, поки ви динаму дістанете, люди на лампочки погаслі поглядати та вас тихцем лаяти?

— Хай лають — усім не вгодиш! А я проти окупантів борюся!

— Та воно й видно...— похитав головою Ганжа. Хотів нагадати про поліцаїв, які сплять оце на перинах, не боячись нікого й нічого, але передумав: гляди, ще розсердиться та й підмовиться далі вести.

Та Михайло розсердився й без цього. Мовчав усю дорогу, а під ранок, коли схід зовсім розшився і потекло, полилося, світлом омиваючи степ, буркнув Ганжі, мішок із плечей скидаючи:

— Отут і заждіть. І за мною — ні кроку! Якщо хочете командира побачити.

Пірнув у бур'ян, і вже ззідти засвистав по-хом'ячому. Йому

відповів такий же посвист хом'ячий ("Позалазили в нори, чи

що?" — здивувався Ганжа), почувся наче чийсь голос, потім

затихло. Ганжа постояв-постояв, потім сів на мішок: у ногах

аж гуло, вчесали кілометрів двадцять, не менше, а то й усі

тридцять... Ганжа сидів прислухаючись, і вже його починала

облягати тривога, чи не передумав Михайло, не втік, його

посеред степу залишивши,— заспокоював лише мішок із

картоплею,— мішок навряд чи полишив би: скільки он пропер

на плечах! Сидів на мішку Ганжа, здавалося, вже більше години,

і не одну цигарку скурив, поки знову пролунав посвист хом'ячий

і зачувся віддалений шелест. Ганжа схопився, повернувся в той

бік. 4

Перший на дорогу вийшов Михайло — у денному світлі лише тепер розгледів Ганжа молоде його обличчя. Тридцять років чоловік мав, не більше, а очі такі несподівано сині, що аж не вірилося: він чи не він розмовляв уночі насторожено, готовий в першу ж мить підозрілу кулю у свого "гостя" всадити. А за Михайлом ступив на дорогу чоловік уже літній, із строго офіційним обличчям начальника якщо не обласного, то районного принаймні масштабу; враження доповнював і кашкет коверкотовий з твердим дашком, аж ніяк не замацаним (не звик, мабуть, той картуз піднімати, вітаючись), і коверкотова ж "сталінка", що якраз перед війною у моду серед начальства ввійшла,— відкладний комір, накладні кишені великі, коверкотом обшиті й ґудзики, і галіфе, у хромові чоботи заправлене, чоботи такі блискучі и доглянуті, наче оцей чоловік тільки й знав, що їх чистив. Ганжа аж поглянув на свої кирзяки, збиті й стоптані, руді од глини вгорі й сірі внизу од пилюки, і йому стало незручно за свій неімпозантний вигляд.

Ну, нічого: стерпить і такого. Ніколи було паради наводити. Ступив назустріч і, руку простягнувши, спитав:

— Командир партизанського загону?

— Командир,— ствердив той, прізвища, однак, не назвавши.