Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Зірвався, ухопив автомат. Глянув: Світличний! Стояв на колінах, нахилявся раз по раз, наче молився.
Поклавши автомат, Ганжа підсунувсь до Федора Той чаклував над дбайливо розстеленою хустиною: витрушував з кисета намоклий тютюн. Був такий зосереджений, що на Ганжу навіть не глянув. Рівняв, викладав дрібку до дрібки обережно й старанно. А на худій зморщеній шиї ходив то вгору, то вниз гострий кадик: ковтав, мабуть, слину.
Ганжі теж захотілося курити: до щему в грудях, до судомин у щелепах Ковтнув в'язку слину, що враз набігла до рота, з надією дивлячись на мізерні дрібки, запитав:
— Висохне?
— А куди ж йому дітися! — буркнув Світличний: він усе ворушив оті крихти, перекладав їх з місця на місце.
Ганжа понишпорив по кишенях, дістав намоклий папір. Те, що він дістав, колись було газетою, а тепер потерлося, злиплося, перетворилося в слизький сірий корж. Ганжа спробував його розшарувати, але це була робота не для його культь.
— Дай уже я,— простягнув руку Світличний. І, вже беручи: — "Німець"?
— А хто ж...
Півроку тому вони підбили німецьку машину, повну газет і журналів. Все майже спалили, одклавши кілька пакунків — на куриво. Спершу плювалися, бо не по-нашому й тхнуло, а потім звикли. І зверталися один до одного: "Ану надірви мені "німця".
Курили... Було колись тютюну, хоч завалися. А тепер он — жалюгідні крихти на хустині.
Ганжа мимоволі супиться: гіркі невтішні думки знову обступили з усіх боків, ятрять намуляну совість...
— Ну що, розклеюється? — питає, аби лиш спитати.
— Розклеюється, чому б не розклеїтись.
Світличний розгортає мокрий аркуш, всіяний чужими готичними літерами.
— Дас фенстер, дер тіш,— бубонить він, кладучи папір поруч із хусткою.— В кожній школі товкли... Мій старший ізранку вистрибував: "Тінте, фенстер унд папір гат ін юбер піонір!.." Мені навіть у голову віговк,— розсміявся розчулено.
— Може, твої ще знайдуться,— сказав Ганжа: давно уже знав, що Федорова сім'я загубилася десь у війні.
— Може, і знайдуться,— посмутнів одразу ж Світличний.— Тільки щось уже й не віриться: скільки часу минуло, давно уже до сестри прибилися б.— Глянув на німецьку газетку, і в його гарячих очах спалахнула устояна ненависть: — Я б оце "тінте" усе — до ноги!.. Усіх до одного, з книжками, газетами їхніми! Щоб і духу од них не лишилося!
Ганжа тільки плечима стенув: не раз уже доводилося чути подібне. Від травмованих, обпалених війною людей, яким тільки й лишилося, що брати в руки гвинтівку і мстити. Люто й нещадно. За дітей, за дружину, за сестер, братів...
Да-а, страшна штука — війна...
Діждавшись, поки висохло, стали лаштувать цигарки. Обережно, щоб не зронити й крихти. Потім Ганжа дістав запальничку, німецьку, трофейну, припалив, дав припалити й Світличному. Затягнувся, аж заболіло в грудях. Зате в очах посвітлішало.
Світличний лежав уже на спині. Мружився од яскравого сонця, полоскав вуса у тютюновім диму. І був у нього такий блаженний вид, наче й не журився щойно за сім'єю. І ніщо його зараз не обходило: тільки він, та цигарка в зубах, та сонце у небі, та ласкава тепла травиця, та ще жайворон, невидимий звідси, виспівує десь посеред блакитного неба — і війна йому не війна.
Ганжу ж не заспокоїло й куриво. Невтішні думки знову обсідали його, не давали спокою. "Ну, пощастило, ну, врятувалися цього разу,— думав, похмуро дивлячись в небо,— чудом врятувалися: аби не гроза, отам, у болоті, всі й загинули б... А далі?.. Ще раз німці застукають — як воювати? — Глянув на сонні, застиглі постаті й аж похитав головою: — Загін!.. Півпартизана і півкомандира! Та й чим воювати? Ось цією останньою гранатою? Чи півдиском патронів? Довоювалися!" Знову згадав бої, сутички з поліцаями й німцями, що сипалися на них, наче з рога лихого, коли протягом місяця вони тільки й знали, що одбивалися. Не встигнуть вирватись, одірватись, а вже знову насідають на хвіст. І тиснуть, тиснуть, залізно й нещадно, не даючи й хвилини спокою. Втрачали сили, вибивалися зі сну, йшли, отупілі до того, що вже байдуже було, житимуть чи за хвилину загинуть. І втрачали, втрачали товаришів: у коротких, злих сутичках, у обложних, на повне виснаження, на повне знищення боях. Коли єдина надія на вечір. Протриматися до ночі, що прикриє, врятує, дасть хоч на кілька годин одірватись од ворога. Тільки ж якби вони, оці ночі жадані, були довші! Якби ж не кінчались так швкдко! Не встигнеш оглянутися, а вже світає, і гудуть, гудуть, як набридливі ґедзі, машини. І вже перші черги рвуть степову невстояну тишу...
Кладіть свій загін, командири, готуйтеся до чергового бою.
Командири!.. Докомандувалися: увесь загін за вітром пустили! Був загін і нема. Залишки одні...
І всі, кого втратили, всі, хто загинув протягом останнього місяця, знову зринають у пам'яті. Стоять мов живі, дивляться докірливо у вічі, тільки й того, що не питають: "Як же так? Як же так, командири?.. А ми ж вам вірили..." І хоч Ганжа робив усе, аби вони не загинули, хоч і сам життя не жалів, не ховався за спини, відчуття провини од того не зменшилось.
І — що далі робити? Куди податися?..
Ходили невиразні чутки про партизанів на півночі. На Чернігівщині, в Брянщині, в Хінельських лісах. Якась жінка забилася аж під Ямпіль — визволяти чоловіка, що сидів у таборі для військовополонених. Чоловіка так і не визволила, зате, повернувшись, розповідала, що на північ од Ямполя — повно партизанів. А поліцаї та німці бояться туди й носа поткнути...
Кілька днів вони уперто шукали ту жінку — так і не знайшли. "Та вона ж живе у сусідньому селі!" А в сусідньому — ще у сусідньому... Якийсь оточенець розповідав те ж саме... Не знайшли й оточенця.
І вже іноді думалося, що то просто людські побрехеньки. Оті партизани на півночі... Хоч де ж їм і бути, як не в лісах!
Загнані, зацьковані посеред голих степів, вони марили лісом. Густим, безкінечним, непролазним. Добратися, пірнути, розчинитись безслідно, врятуватися. Та той, хто командував поліцаями й німцями, теж, мабуть, думав про ліс: відрізаючи всі дороги на північ, їх гнали все далі на південь.
Тільки на південь. Поки й загнали у Вовчий яр. У болото...
Отже, на північ їм зараз дороги немає.
Та й із ким іти? З ким прориватися?..
— Чого, комісаре, задумався?
Ганжа аж здригнувся од голосу Світличного. А той мружить задоволено очі: от уже кому небагато треба: посмоктав цигарку і — радий!
— Є над чим задуматись,— буркнув Ганжа.
— А я теж оце думаю...
— Про що, як не секрет? !
— Не секрет... Секретів у мене од комісара немає. Комісар же, як пЧі, а які можуть бути од попа секрети? — засміявся Світличний. Потягнувся солодко, по-котячому вигинаочись у спині, підморгнув весело.— Думаю я, дорогий, товаришу комісар, про вареники. Про отакенну макітру вареників. Та кожен щоб був як порося. І в сметану його, сучого сина, в сметану! А поруч щоб молодичка сиділа. До чого ж я люблю молодичок! І чого вони такі нам солодкі? І з тіста такого ж, як ми...
— У мене нема часу про це зараз думати! — похмуро озвався Ганжа: теревені Світличного його сьогодні чомусь особливо дратували.— Он про що треба думати! — Та й показав рукою на поснулих.
— Ну от,— аж поморщився Світличний,— і поласувати не дав. До чого ж ти нудна людина, Василю! Ти й молодим такий був?
— Був не був, тільки здається мені, що ми з тобою не так як слід воювали,— гнув свою лінію Ганжа.
— Од ста вить вареники! — скомандував сам собі Світличний. Ще й рукою посунув уявну макітру— Закуримо ще по одній?
— Кури уже сам: мені й без курива гірко.
Федір з видимим жалем сховав до кишені тютюн.
— Тоді і я не буду курити! — Сперся на лікоть, зірвав товщу стеблину, встромив до рота.— Ну давай, аналізуй...
— Що ж тут аналізувати,— махнув рукою Ганжа.— Аналіз весь тут, перед очима, оно і лежить... Один, другий і більше немає. Немає загону!.. От про це й треба думати: як ми з тобою загін по вітру розвіяли... І чи не пора нас із тобою судити...
— А хто ж нас судитиме?
— Ну, хоча б совість... Пам'ять про тих, що загинули, що ми їх у степах оцих і розкидали.
— Да-а, совість — це найстрашніший суддя,— погодився Світличний: досі веселе обличчя його одразу ж пригасло.— Цей уже як візьметься нас судити, то ні вдень, ні вночі не відпустить.
— Уже судить,— з болем озвався Ганжа.— Іноді до того доходить... Кулю в лоба, аби лишень швидше покінчити.
— Куля, то, брате, не вихід.
— Знаю, що не вихід. Аби від цього щось залежало, давно уже застрелився б...
— Да-а, у наш час жити іноді важче, ніж умерти. Вмерти — що? Помер — і руки одкинув... А ти поживи, помізкуй, поборися...— Федір одкусив стеблину, виплюнув, різко повернувся до Ганжі: — От ти думаєш, що одного тебе мучить совість...
— Я так н= думаю.
— Ні, думанш! — зло заперечив Світличний.— Як же: ти — про загін, про те, як жити далі на світі, а я — про молодиць та вареники!.. А я, може, за оті вареники од совісті своєї ховався! Що вже як учепиться: хоч криком кричи — не одіб'єшся. Так що не думай, що в тебе одного совість ворушиться...
— Сказав же — не думаю!
— Ну, й добре, що не думаєш,— полагіднішав Світличний— А б'ють нас за те, що неправильно ми з тобою воюємо. Учить нас німець, товче, юшкою умиває: не так, дурні, не так, а ми тільки вавки зализуємо.
— А як?.. Як слід воювати, по-твоєму?
— Тут треба одне з двох,— продовжував Світличний— Або зашитися в таку глухомань, щоб і свої не знайшли, як повернуться, та й тихенько попукувати... Щоб німець часом не почув... Або вже так воювати, щоб і земля під ним горіла. Вітром по степах цих літати!
— Ти знову про коней?
— Та вже ж що не про волів.— Світличний підсунувся ближче, палко запитав у Ганжі: — Та ти хоч знаєш, що таке коні?
— Не знаю. Не чув і не бачив.
— Ну та й де ж ти бачив справжнього коня? Запряженого в борону, в плуг, у гарбу? — наче й не помітив глузливого тону Світличний.— Шкапу негодовану, що на всі боки ребрами світить? У лишаях і корості?
— Наші коні на виставці перед війною були! — аж образився Ганжа.— Срібну медаль завоювали.
— Отож і юно, що на виставці. А під сідлом, під вершником ти бачив коня?
— Не бачив...
— У колоні, поескадронно?
— Проти їхніх кулеметів і танків?
— При чому тут танки?
— А при тому... Читав якось у нашій газеті. Ще перед війною, під час кампанії польської.
