Біль і гнів - Дімаров Анатолій
ось майже по пояс... ще трохи, і таки зіб'є з ніг... а тут іще й дно слизьке та непевне... і тернові кущі, що несуться назустріч... і два автомати, які важчають і важчають... і Нслина рука, яка все дужче тягне назад...
— Не дивися у воду! — гукає до неї Андрій, бо в самого усе вже пливе перед очима.
Нога, натрапивши на щось кругле й слизьке, підсковзнулася, вода крутонула Андрія, збила з ніг. Вже падаючи, він одпустив Нелину руку, але Неля ще дужче вчепилася в нього, і вони обоє пірнули в потік
Крутонуло, пожбурило, вдарило головою об дно, понесло стрімко донизу. Захлинаючись, борсаючись, оглушений і засліплений, він ловив руками дно, щоб за щось учепитися, але пальці тільки ковзали, а ноги підносило вгору. Відчайдушно рвонувся, вдарився об щось тверде, в ту ж мить чиїсь руки ухопили за плечі, допомогли звестися.
Ще нічого не бачив, нічого не чув. Кашляв надсадно, випльовуючи гірку жовту воду, хапався за груди. Все у ньому огидно тремтіло, й канудило, і гойдалося, і пливло перед очима.
Отямився трохи на березі. Згадав одразу ж про Нелю — вона стояла поруч, зігнувшись, скорчившись, зі стогоном випльовуючи воду, її підтримував Пекельний, він її, мабуть, і підхопив, коли їх збило й понесло. Андрія ж перейняв Вітька-моряк, він і досі тримав його в обіймах, наче боявся впустити у воду, що шалено неслася біля самісіньких ніг. Андрій одступив назад й одразу ж уперся спиною в глиняну стіну: вони стояли на вузенькій смужечці берега, збиті у гурт. Над головами нависала стіна, така ж стіна височіла навпроти,— отже, вони вже в яру, вони вже пробралися, і поліцаї та німці лишилися позаду. Андрій випростався, і автомат, зірвавшись з плеча, болісно ударив його по коліні прикладом. Зморщившись, він шарпонув автомат і одразу ж згадав про другий, про Нелин, що забрав у неї перед тим, як ступити в потік,— другого автомата не було. І Андрій, вже мало що тямлячи, кинувся у потік.
— Куди? — закричав Вітька на нього.— Ти що, здурів?
— Автомат! — хрипів, видираючись, Андрій.— Там автомат!..
— Який автомат? — спитав здивовано дядько: бачив же, що автомат висів у племінника за плечима.
— Нелин... другий...— аж стогнав у відчаї Андрій.— Зірвало потоком...
— Ну, зірвало — ти в тому не винен,— сказав на те дядько.— Дякуй, що сам уцілів... Бач, як несе! — Він аж похитав головою, дивлячись, як реве під ногами.
— Зате німці не рипнуться слідом,— озвався Ганжа.
— А не рипнуться,— погодився Світличний.— Тільки й нам треба почекати, поки переказиться.— Поліз до кишені, звідти так і хлюпнуло водою.— їдрі його за ногу, тютюн розмочило!.. Ну, не нечиста ж сила!.. Ну, заждіть, буде вам за все! — Це вже на адресу поліцаїв та німців.
Доки Світличний лаявся, засмучено роздивляючись намоклий кисет, решта стояла похмуро, не пробуючи навіть викрутити одяг: злива іще не вщухла, хоч уже не так шаленіла. Рівно, спокійно, без вітру й грому шуміла вода, а на потокові, на його каламутній поверхні вже застрибали перші бульки.
— Незабаром скінчиться,— сказав Ганжа і глянув угору. І всі подивилися в небо: там уже попід важкою чорною хмарою швидко мчали схожі на клоччя диму хмарини. Знову зблимнуло, тріснуло, загадючилося сліпую й люто, залило увесь простір пронизливо-фіолетовим світлом, різко ударило,— злива кінчалася, зриваючись на поодинокі краплини, вітер, наче проснувшись, війнув уподовж яру, а потім подув рівно й потужно, стікаючи вслід за потоком донизу.
Всі враз замерзли. Доки бреЛи потоком, поки долали опір води, було жарко, а зараз, промоклі до кісточок, видзвонювали зубами, поглядали нетерпляче у небо: там, на сході, швидко очищалося від хмар, прорізалося промитою синню. Синява була така первозданно чиста, така насичена, що вони не могли одвести од неї очей.
А вона розповзалася, роздавалася увись та вшир, швидко, навально, святково, метучи перед собою в клоччя подерті хмари, вона заливала не тільки небо, а тепер уже й землю,— ось бризнуло синім і в яр, скрасило руді досі стіни — вони ніби розступилися, осяяні, а повітря так і забриніло довкола. Німців не було видно.
— Все, врятувалися! — весело сказав Світличний.— Врятувались, хлоп'ята!..
Всі заворушилися, загомоніли, і вже Вітька-моряк не втримався од сміху, пригадавши, як ловив у потоці Андрія, а на завжди сонному обличчі Пекельного спливла усмішка...
За півгодини грози мов і не було: погримувало при самому заході. Вода теж збігла, потік одшумів: слизував ледь помітно поміж сміття нахаращеного, по глині червоній. І вони ступили прямо у глину: не стояти ж отут усю ніч.
Яр став роздаватися вшир. Високі, наче обрізані, стіни, що грізно нависали над головами, поступово одступалися, ставали не такими стрімкими та прямовисними. Терни дерлися по них догори, уперто й невтомно, а далі таке потягнулося, таке переплелося, що й чорт ногу зламає: лишилася тільки вузенька стежина при самому дні — ледь помітний просвіт. Яр все глибшав і глибшав, все вище й вище піднімалися стіни з проваллями-урвищами: неприступна фортеця, справжнісінький вовчий притулок, куди зроду-віку, мабуть, і нога людська не ступала. І, либонь, аби не війна, то й ще хтозна-коли сюди поткнулася б людина. Хіба що від наглої смерті рятуючись. Отак, як вони. Ідуть та й ідуть, видираючи ноги із глини, що стає все в'язкішою, і знову їм жарко, знову їм важко, знову бракує повітря, і парує на кожному одяг, і вже сил, здається, немає, а глиняна звивиста стрічка все тягнеться й тягнеться. Часом то один, то другий зупиниться, п'яно похитуючись, хапаючи гарячим ротом повітря, і тоді той, що позаду, штовхне його в спину: йди, йди, бо ніхто за тебе не йтиме!..
А Ганжу нікому підштовхнути: Ганжа йде останній. Тому, може, й не зупинився жодного разу,— лише все більше кам'яніло обличчя та чорно й затято мерехтіли глибоко запалі очі.
А яр усе тягнувся й тягнувся. Кожен чіплявся поглядом за черговий вигин: ось там уже кінець... ось там нарешті виберуться в поле... Та завертали за вигин і бачили стіни мовби ще вищі й похмурніші...
І коли не було вже сил, коли почало зцаватися кожному, що цей крок — останній, що зараз і впаде в оцю глину прокляту, бо тіло стало мов чуже: кожна жилочка, кожна клітина аж ячала у ньому,— Світличний, побачивши невеликий моріжок, звернув до нього, і всі, як запарені коні, рвонулися слідом, видираючись із глини.
Не полягали — попадали. Не дихали — стогнали. Схудлі, страшенно брудні, вже й на людей не схожі: якісь болотяні дідьки, скорчені од нелюдської втоми.
А довкола вже починало темніти. Невидиме сонце давно уже, мабуть, зайшло, синь небесна холонула й гусла, і вже перші сутінки потекли по дну яру, скрадаючи обриси,— все ожило, заворушилося наче: і кущі, й віддалені стіни, мов зіткані з рухливої якоїсь матерії. Вітер уже дув, як у трубу, стікаючи донизу,— шелестом, тріскотом, приглушеним стогоном виповнився яр.
— Треба йти! — звівся Ганжа.
Ніхто й не поворухнувся: всі мов приклеїлись до рятівного моріжка.
— Ану, хлопці, підйом!
— Куди поспішати? — Це Вітька-моряк.— Німці зараз сюди й не поткнуться.
— І без німців отут передохнемо... Вставайте — на горі відпочинемо!
Хто ворухнувся, хто застогнав од безсилля,— Світличний, лайнувшись, одірвавсь од трави, тупнув ногою, наче заганяв утому в землю.
— Ану, хто хоче по шиї? — І гаркнув щосили: — Підйо-ом! А Ганжа вже пішов уперед. Не оглянувся навіть: був
переконаний, що всі рушать слідом.
Вибиралися з яру вже зовсім по темному. Чіплялися за траву, за кущі, дерлися, зривались донизу і знову дерлися на крутизну, аж поки й вибралися в поле...
І — мов крилом у натруджені груди.
Аж кричати хотілось" Аж плакати.
— Ну, тепер нам і чорт не страшний!
Чорт не чорт, а втома знову брала своє. Треба хоч трохи перепочити: несила уже й уявити, як ще можна ступити хоч крок.
Ох, яка солодка земля! М'як^, мов перина! Так і дише, так і колише, так і бере в обійми. І то нічого, що мокра, то навіть добре,— холодить розпарене тіло! Руки-ноги розкидані — вільно, широко... їх уже й немає: злилися1 з-землею. І — лежати, лежати. Не ворушитися. Заплющити очі, відчути, як одразу ж загойдається під тобою земля і весь світ попливе, попливе у заколисану безвість. Спливуть якісь голоси, ледь чутні, невиразні, турботливо-ніжні, якийсь шепіт ласкавий,поснується довкола — і вже не бухає напружено серце, а тіло стає легке й невагоме...
— Хлопці, вставайте! — чийсь стурбований голос.— Незабаром світатиме.
Світатиме? Та я ж щойно ліг! Щойно очі заплющив! Що він меле про світанок, той голос!
— Уставайте, хлоп'ята. Он і Неля вже встала.
Неля?.. Яка іще Неля?.. А, Неля... Ну й нехай устає... Дайте ще хоч трохи полежати!..
— Вас що, прикладом піднімати?.. Підйо-ом! Дядько, щоб він охрипнув!
Хоч-не-хоч треба зводитись. Розплющуєш набряклі повіки й пірнаєш зором у темінь. Таку густу й непроникну, що скоріше вгадуєш, аніж бачиш: оно бур'яни, а позаду он яр. І невиразні постаті товаришів, що похитуються. Чи то гойдає тебе — хилить то вправо, то вліво.
— Отже, так,— навмисне бадьорий дядьків голос,— пройдемо з десяток кілометрів — і на спочинок! Спатимемо, поки й війна скінчиться. А зараз — кроком руш!.. Не одставати, не одставати!
Рушили: прямо у поле, в мокрий бур'ян. Розкисла земля чвакотіла під ногами, бралася пудовими гирями. Одразу ж стало жарко. Брели довго полем, продираючись крізь бур'яни, падаючи й пошепки лаючись, потім довго спускалися в глибокий вибалок і ще довше видиралися вгору, аж поки знову пірнули в бур'ян, мов іще густіший, іще мов вищий, мов іще дужче насичений вологою. Опиралося, чіплялося, хльоскало мокро, кололося й дряпалось,— шкіра пекла, мов обдерта, а будячище,' де він, проклятий, і взявся, замалим очі не виколов!..
Йшли до самого світанку, поки Світличний не сказав, показавши рукою:
— Бачите могилу?.. Ото наша днівка.
Здерлися на високу могилу. Світличний наказав одразу ж лягати, щоб якась зараза не вгледіла. І ще жодна команда не виконувалася так швидко і дружно, як ця.
Могила, зроду-віку не орана, ніким і ніколи не топтана, зберегла на собі густу високу траву: вони так і пірнули в неї, на суху майже землю, бо вода тут не затримувалася — стікала донизу. Та вже й сонце зійшло: пригрівало у спину, у боки, в груди,— хто як лежав,— і вони одразу ж поснули, і не було таьої сили на світі, яка змогла б їх розбудити...
Ганжа проснувся од якогось підозрілого руху.
