Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Ручка виснула, мов їй зуба зламали, Грицько так і обмер, а по той бік почувся якийсь рух. Двері стали одчинятися, одчинятися вже самі собою,— в світлому прорізі виросла чорна постать поліцая.
— Яка тут нечиста сила товчеться?
— Мені, дядьку, до вітру,— знайшовся Грицько.
— А ти що, до ранку почекати не можеш?
— Так уже й світає!.. Пустіть, дядечку, бо терпіти несила! — скривився, от-от заплаче Грицько.
— Біжи, тіки недовго розсиджуйся! — змилостивився поліцай.— Бо мені скоро змінятися.
Грицько, поки поліцай не роздумав,— у двір, побіг за будинок. Знайшов іу споруду, до якої просився, зайшов, хоч і не дуже хотілося: здавалося, що поліцай дивиться в спину. Сторожко вигляїгув потім: нікого не видно. Пішов, пригинаючись, попід стіною високою, з дротом колючим угорі, наткнувся на порожні діжки. Діжки лежали одна поверх одної, при самій стіні,— Грицько, не роздумуючи, протисігувся між стіною й діжками, заповз у одну, зачаївся: лише б пересидіти, поки поженуть у Німеччину, а там уже якось вирветься із цього двору страшного. Грицько лежав, скоцюрблений, у бочці і чув, як виганяли поліцаї хлопців та дівчат, як шикували, лаючись, у колону, як рахували, щоразу збиваючись та починаючи знову, і його аж піт циганський приймав: ось-ось недорахуються та й почнуть його шукати... Та врешті пролунала команда і тупіт, почав віддалятися, а потім така тиша запанувала, що Грицькові стало по-справжньому страшно: уявив, що б йому зробили німці, аби знайшли.
Згодом виповз із діжки, обережно виглянув у двір. Було тихо й порожньо, у відчинених навстіж воротах — жодної постаті. 1 Грицько, присідаючи од страху, попід стіною, попід будинком та швидше на вулицю...
Два тижні добирався' додому: ночував здебільшого в полі, оминаючи великі села. Якось вийшов до лугу, прорізаного невеликою річкою, довго стояв під березами, не знаючи, що його насторожило. Може, те, що трава стояла досі некошена, а може, й вигляд самої трави,— отого зеленого килима, щедро затканого квітами,— ніяк не міг зрозуміти, що ото за темні плями на ньому... луї' був наче —подовбаний віспою... Врешті спустився донизу, пірнув у траву,-| та одразу й заклякнув: під ногами, обрамлене густою, аж чорною, мовби прим'ятою травою, виглядало обличчя мерця. Пергаментна шкіра, темні провалля очниць, моторошний вишкір зубів. Далі ж якась бура маса, щось у кінець перетліле, швидше бугорок невисокий землі, аніж тіло, та обручем довкола тонкої, аж чорної шиї — вигорілий комірець гімнастерки з ледь помітними смугами колись червоних петлиць.
Грицько одірвав погляд од мертвого, оглянувсь довкола. Повсюди: праворуч, ліворуч, позаду, попереду — темніли провалля. І він уже знав, що в кожному з них.
Скільки ж їх тут накошено!..
Він ішов лугом, минаючи западини, що густо чорніли довкола, а під ноги попадалося якесь ошмаття, якесь військове начиння,— часом перетліле та здеформоване так, що вже важко було й здогадатися, що то таке. То сумки з протигазами, то шинелі, то кирзові чоботи, то гвинтівки з побитими ложами чи без затворів, а то й патронташі з набоями. Ось Грицько заплутався в реміняччі й замалим не впав... Нахилився, потягнув за ремінь рукою — із трави висмикнулася рука мерця, а потім уже автомат, що лежав під тією рукою. Грицько смикнув, рука з глухим шелестом упала в траву, вивільнила зброю.
Автомат був цілісінький, хоч і геть поіржавілий: в Грицька очі так і загорілися од несподіваної знахідки. Спробував одвести затвор, але сталь прикипіла до сталі, червона іржа намертво зцементувала її— "Нічого, одчистимо",— Грицько уже нізащо в світі не розстався б із автоматом, він уже вирішив, що принесе його додому. Бач, і диск на місці, теж чистити треба. Ну, за цим діло не стане, Грицько уже знав, що зброю найкраще одчищати у гасі або в бензині. А гас чи бензин він обов'язково дістане, хіба ж мало траплялося по дорозі підбитих танків чи машин. Він просто до них не заглядав — обходив стороною, а тепер жодного не пропустить, а бензину дістане... Грицько підібрав клапоть якоїсь брезентини, став витирати іржу. Ось так, витре хоч трохи та й сховає до сидора — добре, що торба велика, що завгодно можна упхати. Грицько зараз не думав, що його можуть десь зупинити, поцікавитись, що він несе... Та й що він, дурний — пхатися з автоматом на очі! Він що, його заховати не може, щоб потім знову підібрати?..
Замотав автомат у ту ж брезентину, заховав до сйдора. Сидор одразу ж поважчав, але то була приємна вага і навіть те, що диск впирався у спину, мало його непокоїло.
Вийшов до річки. Вона була мілкою, крізь чисту воду виразно проглядалося дно, світле й піщане, а по той бік, на крутому березі, густо зеленіла молоденька соснина. Перебрався через річку, пірнув у сосняк.
Тут було повно окопів: довжелезних покручених шанців, напівзасипаних поодиноких окопчиків, обвалених землянок з сліпими віконцями. І чим далі він забирався, тим більше траплялося землянок, уже зовсім непошкоджених. І повсюди гарячим розсипом виблискували стріляні гільзи, особливо довкола окопів, і біліли вигорнутим піском мілкі й глибокі вирви. А молоденькі деревця були геть посічені, покалічені осколками й кулями, і на ранах густо застигла живиця.
Потім сосняк скінчився. Він ступив у справжній лісище: під могутні дуби з такими густими кронами, що сонячне світло крізь них ледь пробивалося, і внизу були сутінки, наче увечері. Було прохолодно, тихо, мертво: ні пташиного гомону, ні звіриного шелесту, застиглою предковічністю віяло від оцих могутніх дерев, над якими, здавалося, і час був не владний.
Але й тут побувала війна: нарила бліндажів і окопів, розкидала повсюди землянки. І тут вибухали снаряди й бомби, і вирви попадались такі, що в них запросто можна було й хату сховати. Повсюди було розкидане військове начиння — сліди поспішного відступу: мотки колючого дроту, передки без коліс, штабелі ящиків з мінами, а снаряди лежали, мов поросята; а он ціла гора поруділих бинтів і звалені в одну купу носилки: шпиталь тут стояв, не інакше. Грицько глянув праворуч і побачив могилки: невисокі, приплюснуті, вишикувані в кілька рядів, мов солдати в строю, з дощечками фанерними в головах. Грицько підійшов, придивився: на дощечці кожній виведено хімічним олівцем ім'я, прізвище, військове звання — лейтенант, капітан, рядовий, рядовий, молодший сержант — смерть усіх поклала рядком, а дощ, а то й сніг уже зробили своє діло: написи геть вилиняли, літери вже ледь було видно, ще кілька дощів, і нікому не розібрати, хто тут поліг,— лишаться тільки безіменні могили... Й од того так сумно, так тоскно стало Грицькові, наче йому самому судилося лежати отут, і він поспішив швидше забратися звідси...
Отак він і йшов, тепер іще більше стережучись та ховаючись, і одного пізнього вечора таки добрався до рідного села і, скрадаючись попід вербами, понад городами, подавсь до Євгена.
Постукав у вікно, що вже й ІНЄ світилося.
— Хто там? '
— Та я... Грицько...— наче сьогодні лише домовились про зустріч і він оце прийшов.
Брат його ухопив у обійми ще в сінях, тиснув і м'яв, мов усе ще не вірячи, що це — Грицько ("ЖИВРЙ, чортяка, живий! Де ж це ти так довго пропадав?.."). В Євгена вже й голос зривався од радості. Грицькові ж аж прикро стало, що брат не питає про лампу. Тож і сказав з ледь прихованою образою:
— А я таки лампу дістав... І автомат... Осьо, у торбині...
Частина шоста
І знову на них напосілися німці.
Це вже стало наче прокляттям: протягом місяця вони тільки й знали, що одбивались од німців. Та що одбивалися! Загін розгромлений, розсіяний вщент, і їх — всього жменьку — загнано в Глухий Кут. У Вовче урочище.
Колись, ще півроку тому, сказав Ганжа, ткнувши пальцем в нижній кут затіпаної карти:
— От сюди — упаси і помилуй!
— А що там? — поцікавився Світличний.
— Глухий Кут... Або ще — Вовче урочище" Німці як заженуть, то й чихнути не дадуть. Як цуценят, передушать.
— Ну, так уже й передушать! — гмикнув у вуса Світличний. А зараз бачив, що таки передушать. Що отут, в цьому кутові чортовім, в оцьому Богом проклятому урочищі, доведеться зложить свої кості.
Два кілометри вздовж, кілометр ушир. Грузьке непролазне болото, смердюче баговисько, заросле рогозом та очеретами,— жалюгідна западина серед голого степу. П'ятачок, який прострілюється вздовж і вшир. Та глибочезна яруга попереду...
Попереду... Вже позаду, а не попереду! Ще вчора їх німці викурили звідти, і ось вони вже майже добу киснуть у цьому болоті.
І занесла ж їх нечиста сила сюди, в оцю пастку! А що мали робити? Куди діватися?..
Коли німці оточили хутір, де партизани одсипалися після чергового маршу ("Марш!.. Не марш, а драпіж!.. Припустень заячий!")... коли німці взяли отой хутір у нещадні лещата, їх було дев'ятнадцятеро: все, що залишилося од чималого загону після місячних безперервних боїв. Дев'ятнадцятеро чоловік на добру сотню німецьких вояків, а поліцаїв і порахувати важко було, поліцаїв, як галичі, з усієї області, вважайте, зігнали. Коли їх облягли, оточили, здушили, наче зашморгом, і Ганжа, і СВІТЛИЧНИЙ — усі дев'ятнадцятеро подумали, що оце вже й кінець, що отут доведеться й загинути... коли їх обсипали кулями — голови не звести,— Ганжа аж закам'янів на виду, а Світличний став лаятись так, щоі аж повітря гусло довкола, і під пожмаканими, обвислими від утоми та безсоння вусами гаряче зблискували зуби.
Коли ж поліцаї почали гукати, щоб вони здавалися, бо все одно переб'ють, Світличний і зовсім не витримав, зірвався: автомат — у правій, граната — у лівій і під кулі, на постріли, на поліцаїв та німців! І всі вісімнадцятеро, всі як один із хрипом, з криком — услід за Світличним...
Це їх і врятувало: божевільний порив, атака настільки безглузда й неждана, що ворог отямився лише тоді, як вони вже прорвалися...
Та вечір... Та яр, до якого вони невдовзі й скотилися...
Глухий Кут... Урочище Вовче...
їх гнали тим яром, поки й загнали в болото. В очерети. У твань непролазну...
Скільком удалося врятуватися? Скільки прорвалося?..
Під ранок сповзлися докупи. Лежали по пояс, по плечі в болоті, з обкусаними комашнею, невпізнанно розбухлими обличчями, налиті смертельною втомою: усю ніч повзали, шукаючи один одного,— під кулями, під мертвотним світлом ракет.
