Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Шість душ із дев'ятнадцяти. Лежали і вслухалися, чи не захлюпоче, не шелесне, не трісне, але, крім поодиноких, од берега, пострілів — наосліп, навмання, аби вони не забували, що їх стережуть і нікуди звідси не випустять,— крім тоскного висвисту куль, нічого не чули.

— Все!..— прохрипів Світличний.— Довоювалися!..— І таке припечатав, що аби це було раніше, Ганжа обов'язково його осмикнув би: дівчина ж поруч! Та й рідний племінник. А зараз мовчав.— Все, комісаре! — Федір звівся, глянув у той бік, звідки спроквола, наче аж знехотя лунали постріли: — Пострілюють, гади!.. Знають, що все одно передохнемо!.. А-а, туди твою мать! — Ударив кулаком по купині, аж бризнуло тванню, ткнувся обличчям у зламаний лікоть.

Решта лежала й мовчала. Отупіла, байдужа, охоплена єдиним бажанням хоч на хвильку заснути, хоч на секунду забутися, дати спокій змученим мізкам, що аж горять. Вони давно уже спали б, аби не ці кровопивці. Оця нечисть безжалісна, оця мошва. Клубочиться хмарою, роїться над головами з канудливим писком, обліплює обличчя, шию, руки, залазить у ніздрі, в очі, у вуха. І жалить, жалить нестерпно. Немає вже сил відмахуватися, снаги немає терпіти. Всі п'ятеро тільки й знають, що стирають з обличчя сіру масу, розбухлу од їхньої ж крові, а шостий... Шостий, Пекельний Корній, спить, аж приплямкує. Лежить на купині, мов на перині, ворушить товстими іубами. Чи то шкіра як у вола, —ш нерви з мотуззя, тільки спить Корній таким сном непробудним, солодким, наче його обличчя й не покрите живою сірою плівкою. Ну, та цей і на сковорідці розпеченій спатиме!..

Перший не витримав Вітька-моряк ляскав, ляскав долонею по лицю та потилиці, а потім примостив на купині гвинтівку, пірнув у баговисько. Дістав із дна повні пригорщі липкої грязюки, вимастив шию, обличчя, мстиво сказав до густющого рою, що аж дзвенів над головою:

— Отепер спробуйте — укусіть!

Дивлячись на Вітьку, пірнув по грязюку й Андрій: для себе та Нелі. А за ним уже й Ганжа та Світличний.

Одразу ж полегшало. Чорні, як болотяні дідьки, вони деякий час непорушно лежали, блаженно заплющивши очі. Потім Федір ворухнувся, одірвав од купини голову з обвислими, як у сома, обліпленими гряззю вусами.

— Так що будемо, хлопці, робити? Може, й справді здаватися?..— Бо вже звідусіль: і позаду, й попереду, і з лівого боку, і з правого гукали невпинно: "Гей, бандити, вилазьте!", "Здавайтеся, поки живі!", "Ганжа, вилізай!",— Чуєш, особисто запрошують,— кивнув у той бік головою Світличний.

— Пождуть — мені не горить,— озвався похмуро Ганжа. Бликнув очима запаленими (на обличчі сірому, грязюкою вкритому, моторошно забіліли білки), сплюнув у твань.

— Ну, якщо не горить, тоді хоч поспати,— відповів на те Федір. Обвів поглядом усіх трьох, запитав: — Хто почергує? Щоб якась зараза не підлізла?

— Давайте я,— зголосився одразу ж Андрій.

— А не заснеш?

Андрій заперечливо хитнув застиглим, як маска, обличчям.

— Ну, якщо не заснеш... За годину мене розбудиш... А тепер, хлопці, спати!

Одразу ж і поснули. Лежали сірі, мов ящери, занурені по пояс у болото, кожен на своїй купині, що не давала опуститись на дно. А день уже розгорався по-справжньому, й над очеретами в блакитному небі повільно піднімалося сонце. І було воно таке печально-ясне, таке урочисто-засмучене, мов зібралось на похорон.

Мружачи важкі, набряклі повіки, Андрій поглядав у небо, в ясну голубінь, таку непотривожено чисту, що аж стискалося серце. І думав... Не просто думав —г відчував усім єством своїм змученим, що, мабуть, цей день для нього буде останнім. Що мине кілька годин, а може, і менше, і для нього ЕЖЄ не існуватиме ні неба, ні сонця, ні очеретів, і німці, а скорше — поліцаї, витягнуть з болота його розтерзане тіло, непорушне й розм'якле, та й кинуть догнивати у бур'янах. Уявив себе, мертвого, так виразно й зримо, що аж здригнувся. Подумав приречено: "Ото так тобі й треба!.."

Бо знову згадав того німця, який тоді набрів на нього...

Хоч його, власне, не треба було й згадувати: спомин про того німця весь час мучив його. І коли їх оточили на хуторі, й коли скотилися до Вовчого яру, й, нарешті, ось тут, у болоті,— Андрій ніяк не міг позбутися думки про німця.

Бо йому вже здавалося, що аби не той німець, із ними нічого не скоїлося б. Ні раптового оточення, ні відчайдушної сутички, ні ось цього приреченого чекання кінця...

І знову, й знову повертався в думках до тієї, будь вона проклята, зустрічі...

Андрій того дня лежав, замаскувавшись у бур'яні, обіч вузької польової дороги. Та єдина дорога вела у село, де були поліцаї, а то й, гляди, німці, і їм могло збрести на думку провідати хутір. "Не здумай тільки стріляти! — попередив дядько Андрія.— Не вистачало ще одного бою". Тож Андрій пильно вдивлявся в дорогу, щоб завчасно помітити, коли хто на ній появиться. А дорога була безлюдна і тиха, дорога сама аж дрімала, розімліла од спеки, і в Андрія все частіше злипалися повіки, і в'язка сіра пелена огортала свідомість. Тоді, щоб не заснути, він зламав кілька стеблин, встромив перед собою у землю. Спробував опустити голову — підборіддя одразу ж ввіткнулося в гострі стеблини.

Але він таки вмудрився заснути. А коли розплющив очі, то одразу ж побачив німця.

Німець спершу був наче в тумані розмита невиразна постать гойдалася то в один бік, то в другий, і Андрієві спросоння здалося, що то йому мариться. Що він іще спить. Він аж головою труснув, аж закліпав повіками, але німець не щезнув. Навпаки: постать німця стала такою виразною, що не лишалося жодного сумніву — це все-таки не сон...

В груди Андрія поповз холодок, перехопило у горлі. Вдихнувши повітря, подав уперед автомат. Припав до гарячого ложа, прицілився. І одразу ж пригадав дядькову категоричну заборону.

Одсмикнув палець, що вже звично ліг на гачок, і вже не одним, примруженим, оком, а обома дивився на німця.

Одразу ж розгледів, що німець беззбройний. Це вже стало звичкою, перш ЗІ все роздивитися, чим озброєний ворог.

Цей же не мав нічого, ні автомата, ні гвинтівки, ні пістолета. Йшов розхристаний, навіть ремінь геть знявши, навіть пілотку зірвавши,— тримав у руці. І так нею, пілоткою тією, вимахував безтурботно й весело, що здавалося: ось-ось не витримає і побіжить, підскакуючи то на одній нозі, то на другій. Як ото бігають діти.

Німець підходив усе ближче й ближче. Безтурботно посвистував, вимахував отією пілоткою, і був він такий молодий, що здавався підлітком. Андрій не зводив із нього погляду, не знаючи, що йому робити. Стріляти? Так заборонено ж! Одповзти непомітно, щоб своїх попередити? Уже пізно: німець — ось він, кілька кроків — і пройде мимо.

Тоді Андрій наважився: намацав гашетку, звівся назустріч:

— Гальт!.. Генде гох!..

Свист урвавсь, мов обрізаний. Він все ще, здається, бринів, ще витріпував на зібраних у додочку губах, а в сірих очах під світлими віями уже бився такий переляк, що Андрієві на якусь мить стало аж жалко оцього чужоземного хлопця. Від того він ще більше насупився, вимогливо повів автоматом:

— Генде гох!..

Бо юнак все ще не задирав догори руки. Вони висіли в нього, мов перебиті, він смикнув ними раз, удруге... з усіх сил мабуть, намагався виконати сердиту команду, але руки не слухалися... Тоді Андрій хитнув автоматом у бік хутора:

— Ком!

І тут юнака наче прорвало: досі застигле, зведене гримасою жаху обличчя затремтіло, пересмикнулося, а на очах появилися Сльози. Руки його врешті ожили, він простяпгув їх до Андрія, долонями догори, і заговорив, гарячково, поквапливо, наче боячись, що той його до кінця не дослухає і вистрелить. Що він белькотав, Андрій не втямив, зрозумів лише кілька слів, що їх повторював раз по раз оцей молодик:

— Майн фатер арбайтер!.. Майн фатер арбайтер!..

І вже не соромлячись плакав: так йому, мабуть, хотілося жити.

— Арбайтер? — перепитав з раптовою злістю Андрій.— А чого ти сюди перся, якщо твій батько арбайтер?

— Арбайтер, арбайтер! — закивав зраділо головою німець і все простягав свої руки, долонями догори, мов на тих долонях була надрукована перепустка: неі в смерть, а в життя.

— Гітлер капут! І

Андрій спершу не втямив, що сказав німець: почув це уперше.. Досі німці, навіть полонені, говорили лише про СВОЮ-неминучу перемогу.

— Капут?

— Капут! Капут! — закивав головою юнак, і в його прояснілих очах замерехтів улесливий сміх.— Рус — гут!..

Він кивав головою й усміхався благально, Андрій же не знав, що йому робити з оцим пришелепою: вести на хутір, як щойно збирався? Так його ж розстріляють! Допитають і до стінки: у дядька з фашистами розмова коротка. Бо партизани в полон не беруть. Бо куди їх дівати, отих полонених? Одпускати, роззброївши? Щоб їм знову — гвинтівку до рук і айн-цвай на Івана? Дядько, можливо, й скомандує йому ж і кінчати: блисне нещадно зубами: "Приший!" — і він поведе... Змушений буде повести. За клуню, під плетену стіну...

Андрій враз уявив, якими очима на нього дивитиметься німець, коли зрозуміє, що настав його час помирати, і закричав на полоненого:

— Ти чого сюди перся?! Жити набридло?!

Юнак уже мовчав. Дивився на Андрія з такою надією, наче він був його богом.

— Ну, що мені з тобою робити тепер?

Аби ж він був хоч при зброї! То було б легше...

— Чого усміхаєшся?! Ти мене одпустив би?.. Одпустив би, питаю?!

— Рус — гут! — пробелькотів знову юнак— Гітлер — капут!

Андрій безпорадно оглянувся. Позаду, уже освітлений сонцем, витикався хутір, і хоча б тобі хто появився! Сплять собі, й горя їм мало, а ти тут катуйся!..

— От я тебе одпущу, а ти своїх наведеш,— знову звернувся до німця Андрій.— Перший же з гвинтівкою бігтимеш! Партизанен — пук! пук!..

— Найн, найн, нікс пук-пук! — щосили замотав головою юнак.— Партизанен — ґут, хайль партизанен!

— Еге ж, так я тобі й повірив! — А що німець, усміхаючись улесливо, простягнув до нього руку, так, наче хотів погладити, Андрій з досадою вигукнув: — Та прибери свою руку! Знайшовся родич!

23 А. Дімаров

705

Німець одсахнувся налякано, винувато закліпав повіками. І весь він був такий беззахисний та мирний, що Андрій ну ніяк не міг уявити його з гвинтівкою...

"А може, й не приведе,— ворухнулася думка.— Може, побоїться признатися своїм. Його ж теж не погладять за те, що пішов без зброї... Та й повинна ж бути якась совість у нього!"

— Ти — фашист? — запитав похмуро Андрій — Гітлерюгенд? Тільки правду кажи!

— Найн!..