Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Як тільки колона вийшла на вулицю, солдати посідали в машини й поїхали, а поліцаї, оточивши колону ніби чорним парканом, погнали її вулицею.

— Куди нас ведуть? — спитав у сусідів Грицько, але ніхто йому не відповів: вони чи то не знали й самі, чи їм не хотілося й озиватись.

їх довго вели безлюдною вулицею, потім завернули на іншу, набагато ширшу, з багатоповерховими по обидва боки будинками, поки й дійшли до високої брами, коло якої на варті чорнів поліцай. "Біржа праці",— сказав хтось у натовпі, хтось, мабуть, місцевий, і Грицько став з острахом розглядати багатоповерховий будинок з такими величезними вікнами, що в них запросто возом можна було в'їхати: будинок сірів посеред двору, за брамою.

Ось брама одчинилася, їх погнали через подвір'я — прямо до сірого будинку.

— По двоє — заходь!

Так Грицько потрапив до величезного залу з високими вікнами, з чудернацьким якимось помостом в одному кінці, з стінами, щедро обклеєними плакатами. Плакати були мов щойно надруковані, вони так і сяяли веселковими барвами, аж переливалися соковитими кольорами, вони так і лізли в очі, так і манили до себе. "Велика Німеччина чекає на тебе!" — кричав один величезними, яскраво-червоними літерами на блакитному фоні. "Ти мрієш набути гарний фах — записуйся добровольцем до Німеччини!" — раяв наполегливо інший. "Я знайшла тут другу родину!" — повідомляв третій: дівчина у фартушку весело всміхалася з того плаката, а обіруч стояли такі ж усміхнені німкеня, і німець, і кілька німченят, схожих на янголів,— всі вони всміхалися любовно до дівчини, яка знайшла у них другу родину. "Мені тут дуже добре!" — вихвалявся четвертий: мордатий парубійко у вишитій рясно сорочці, посеред чистого, як стіл у доброї хазяйки, двору, а позаду, з корівника, виглядали рогаті голови і теж мовби всміхалися: "Еге ж, оцьому українському парубкові серед нас дуже добре!" "Я щодня сито їм і ходжу в усьому новому!" — аж захлинався п'ятий плакат, і тут уже не лишалося нічого іншого, як тільки погодитися, бо в дівчини на тому плакаті були такі груди і стегна, що їх можна було нагуляти хіба що на заморських харчах.

Поки Гриць недовірливо й боязко роздивлявся оті плакати, на помості з'явилося ще одне диво: добродій, який уже, мабуть, встиг побувати в Німеччині,— такий він був одгодований. Шкіра, рожева і чиста, як у молочного поросяти, аж лисніла, товсті пальці-ковбаски густо внизані перснями, костюм шелестів дорогою тканиною, а блискучі черевики порипували за кожним рухом. Добродій підійшов на край помосту, розвів широко руки, наче збирався усіх обійняти, засяяв привітним усміхом:

— Добридень, панове! Прошу сідати!

"Панове" стали несміливо займати стільці, розставлені в довгі ряди.

— Веселіш, веселіше! — заохочував добродій.— Не бійтеся, вони не кусаються! — 1 єдиний розсміявся власному дотепові: зал понуро мовчав.

Врешті всілися. Грицько примостився аж у заднім ряду, скраєчку, щоб в разі чого й вискочити одразу, він все ще не вірив у те, що його кудись заберуть, все ще надіявся, що його одпустять, адже він нічим не провинився. Ось дійде його черга, спитають, звідки, за чим прийшов, та й одпустять додому. Грицько аж рота розтулив, прислухаючись до отого добродія, він боявся пропустити хоч слово, бо йому все здавалося, що той чоловік ось-ось скаже: "Хто із села, той може йти додому--.

Та добродій чомусь не квапився казати оті слова, добродій говорив про інше: солов'єм заливався, розписуючи, що їх жде в далекій Німеччині. Послухати добродія, так вони, оці всі хлопці й дівчата, повинні руки цілувати поліцаям, які їх похапали на отому базарові та й пригнали— сюди, до широких воріт, що вели прямо в рай.

— Вам випала щаслива доля: першими прилучитися до передової європейської культури!'— аж захлинався добродій.— Всі ви там пройдете велик1/ школу й повернетесь до відродженої нашої країни, звільненої доблесними німецькими військами од більшовицького ярма, щоб будувати нове, щасливе життя. Я заздрю вам, панове,— тій щасливій нагоді, що випадає лише раз у житті!..

— То й їдь замість нас! — буркнув хлопець, що сидів поруч з Грицьком.

Добродій так і не сказав, що хтось може вертатися додому. Натомість повідомив, що всі мають пройти медогляд, перед тим як їх повезуть до Німеччини.

— Бажаю вам, панове, щасливої дороги!

Розцвів у посмішці, помахав ручками, замалим не пурхаючи, пішов із помосту.

А замість нього появився вже поліцай: цей не усміхався, не пробував обійняти весь зал,— дивився спідлоба.

— Так от: дівчата — вон в оті двері,— показав рукою ліворуч,— а хлопці — вон в ті.— Почекав кілька хвилин, бо ніхто й не ворухнувся.— Ви що, поглухли?! Ану починайте з першого ряду!

Почали, бо куди ж мали діватися? Зникали у дверях: одні йшли аж згорблені, інші відчайдушно,— ех, була не була! — Грицько ж запитав у сусіда зовсім уже розгублено:

— І мені треба йти?

— Ні, ти почекай особистого запрошення! — відповів глузливо сусід. Звівся, приплеснув картузик, що ледь тримався на непокірній чуприні, сам до себе сказав: — Пішли, Сашо?

— Я Грицько,— не зрозумів його Гриць. Він теж звівся, боячись одстати од сусіда: все ж якийсь знайомий.

— Ти що: й справді намаханий? — оглянувся на нього сусід.

Грицько навіть не образився: наступаючи майже на п'яти, пішов за Сашком.

Так разом і пропхнулися в двері, для хлопців призначених.

— Сюди! — сказав їм поліцай, що стояв у коридорі. Зайшли ще в одні двері, до великої кімнати. Тут, прямо на

підлозі, лежав купками одяг, а біля ще одних, навпроти, дверей застигло кілька голих постатей.

— Роздягайтесь! %

— Зовсім? — аж злякався Грицько.

— Ні, тільки до шкіри! — реготнув поліцай..

Грицько одійшов у найдальший куток, став роздягатися. Сидора поклав на спід, прикрив старанно одягом, щоб не було помітно. Шкіра одразу ж покрилася дрібненькими прищиками, не стільки од холоду, скільки од сорому, зігнувшись, щоб не так було видно, він побіг до дверей, де вже стояв голий, у чому мати родила, Сашко.

Двері одчинилися, вийшло кілька хлопців: у кожного на шиї теліпалася бирка з номером.

— Забрали? — поцікавився Сашко.

Хлопці не відповіли: пригнічено пішли до одягу.

— Слідуючий! — гукнуло з-за дверей.

Ця, мов іще більша, кімната була вся заставлена столами. І за кожним — постать у білому. Хлопців спершу погнали праворуч, де стояли медичні ваги, вони так і йшли табунцем, голі, нещадно освітлені сонцем, ховаючись один за одного, і дядько, який стояв при вагах, теж у білім халаті, з рукавами засуканими, мов у різника, став кричати на них, щоб не перлись гуртом.

— Як барани, прости мене Господи! — Вибирав поглядом, тицяв товстим пальцем у груди: — Ти!.. Тепер ти... Та не топчись — не в конюшні! Стій смирно!

Став на ваги і Грицько. Дядько посовав гирками, голосно крикнув:

— Шістдесят сім! Добрий бичок! — І ляснув Грицька по згорбленій спині.

Потім Грицько переходив од столу до столу, і його вислуховували, стукали молотком по коліні, заглядали, мов коневі, до рота. Врешті він опинився перед найбільшим столом, що за ним сидів якийсь поважний німець у мундирі, з накинутим наопаш халатом, а поруч — молодесенька жіночка з ніжним, як у дитини, обличчям і такими довгими віями, що аж вітер ішов, коли вона ними зблимувала. Грицько її як побачив, так до столу й поліз — грішне тіло прикрити, і німець враз заджеджиркав, махнув сердито рукою.

— Одійди! — переклала дамочка: дивилася на голого Грицька і хоча б тоді зблимувала.— Не налазь!

Грицько одклеївся од столу, прикрився долонями. Німець знову проджеркотів щось сердито, і дамочка наказала опустити руки.

— А ви не дивіться! — буркнув Грицько, ще міцніше притискаючи долоні. Дамочка всміхнулася, не зводячи безсоромних очей із Грицька, щось прощебетала до німця, той муркнув, але не став більше вимагати, щоб Грицько розтулився.

Натомість запитав, і дамочка ж переклала:

— Фах маєш?

— Що? — не зрозумів Грицько.

— Ким працював?

— Я із села...

Дамочка повернулась до німця, той щось коротко буркнув. Взяв листок, на якому всі оті люди у білому записували щось про Грицька, черконув по ньому пефом.

— Можеш іти,— сказала дамочка, й Грицько, все ще не одриваючи рук, пішов до дверей. Тут, уже в дверях, його перехопив ще один чолов'яга в халаті: повісив на шию бирку з номером.

— Не загуби! — попередив.— Це тобі документ, поки й до Німеччини довезуть.

Грицько проскочив у двері, кинувся притьмом зодягатися. Все ніяк не міг поцілити ногою в холошу: його аж тіпало.

Ночували тут же, тільки хлопців одділили од дівчат ("Щоб не наробили дітей!" — заіржав поліцай). І Грицько вже уночі, коли всі спали, обережно розв'язав торбу, намацав лампу, шевську колодку і великим гвіздком, що його висмикнув іще вдень, підважив планочку. Вклав у видовбане Євгеном гніздечко лампу, припасував планочку в колодці на місце, сховав у клумак і аж тепер трохи заспокоївся: весь день боявся, що хтось полізе до сидора. А Грицько — кров із носа! — мусив принести лампу додому: про себе вже вирішив, що Німеччина його не побачить. Йому ніяк не можна їхати до Німеччини. Хай вона їм западеться, ота фашистська Німеччина!.. Грицько втече по дорозі... Як, не знав іще й сам, але що втече — був переконаний...

З думкою про втечу й заснув.

Проснувся за сільською звичкою рано — ледь починало світати. Звівся, оглянувся.

Довкола лежали скоцюрблені постаті, і сон в усіх, мабуть, був дуже неспокійний, тривожний, бо хто стогнав, хто ворушився, а хто бурмотів. У великому приміщенні з голими, обдертими стінами було так похмуро й незатишно, що в Грицька аж стиснулося в грудях. А тут він іще пригадав рідну хату, і братів, і батька, і матір, і йому так захотілося додому, так захотілось...

Глянув на двері — вони були трохи прочинені. Тоді він обережно звівся, щоб не потривожити сонних, підняв клумак, пішов до дверей, переступаючи по підлозі тіла.

За дверима, в довжелезному коридорі, нікого не було. Лише мерехтіли лампочки високо під стелею. Постояв, рушив сторожко далі..

Коридор круто вигинався ліворуч, а там були вже величезні двері, що вели надвір: Грицько їх запам'ятав іще вчора. Підійшов навшпиньки, прислухався: по той бік наче нікого не було. Відчуваючи, як серце стукотить аж під горлом, узявся за масивну бронзову ручку, натиснув донизу.