Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Кожен яр нам буде притулком..
— Тим-то нас німець і бив.
— Бив, бо слимаками повзали! А по степу треба вітром літати! Вітром, Василю! Щойно тут, а за годину вже й слід прохолсЦув. Сьогодні під Лубнами, а завтра — за Гадячем. Отоді нехай німець побігає — половить вітра у полі!
— Щоб літали, треба коней спершу дістать.
— Роздобудемо й коней! — гаряче Федір.— Та по селах, ти знаєш, які стоять огирі, нас виглядають?
І поступово, поволі під час суперечок гарячих, що вибухали між ними, як тільки випадала нагода, навертав Ганжу в свою віру.
Та Ганжа й сгш розумів, що в степу, де часто-густо й сховатися ніде, де село на селі й повно доріг, не дуже навоюєшся пішки. Що малорухливий загін приречений або на повний розгром, як оце сталося з ними, або на відсиджування в якомусь закапелку глухому. По норах хом'якових...
Ось тут десь, до речі, й вони. Ганжа добре запам'ятав зламаний будячище — сам же й зламав, коверкотового чоловіка чекаючи.
— Так хом'яками, кажеш, висвистують? Ану свиснемо й ми! — Світличний заклав два пальці до рота, свиснув, аж різонуло по вухах, аж усі здригнулися. Той посвист розбійницький розпоров, сколошматив устояну тишу — навіть бур'яни загойдались довкола.
— Ну, все пропало! — сказав Ганжа невдоволено.
— Нічого, хай чують, хто до них іде!
— Заб'ються по норах — димом не викуриш.
— Викуримо.
Постояли трохи, прислухаючись.
— Не вийдуть,— сказав Ганжа.— Самим треба шукати.
— Що ж, самим то й самим: ми люди не горді. Пірнули в бур'яни. Згодом натрапили на добре второвану
стежку, а далі побачили й утоптаний п'ятачок.
— Ось тут один із них і лежав.
— Вартовий, мабуть. Ото він до Михайла й озвався.
— Одповз кудись. Треба гукнути, щоб здуру не вистрелив. Василю, гукни, назовися.
Ганжа погукав — тиша у відповідь.
Далі йшли насторожено, сподіваючись от-от на табір наскочити. Стежка злилася з іншою, запетляла праворуч, ліворуч, мов із-під їхніх ніг утікаючи, стала спускатися до яру.
Десь таки тут!
Вдивлялися, чи не майне людська постать, вслухалися, чи не шелесне, але довкола безлюдно і німо, аж моторошно.
— Та вони що, крізь землю провалилися? — не витримав нарешті Світличний.
— Та он же їхній табір! — вигукнув Вітька-моряк та й показав ліворуч.
ВИЙШЛИ на добре втоптаний, обжитий майданчик — ні душі. Влежане сіно, на якому войи й ночували ("Та їх тут душ п'ять було, не більше! — вигукнув Вітька-моряк— Оце так загін!"), погасле багаття — і більше нічого. Жодної речі, яка вийшла б зг ужитку і яку полишають після себе люди.
— Утекли, паразити! — вилаявся Світличний.— Свисту злякалися, чи що?
— Не свисту. Вони вже давно звідси забралися: бачиш, і багаття заливали водою.
Світличний підійшов до багаття, помітив дві ямки, в яких нещодавно стирчали рогульки,— все підібрали, до останньої трісочки. Копирснув роздратовано картопляну лушпайку.
— Так що будемо робити, комісаре? Підемо за ними вслід? Наздоганятимем?
— Для .чого? — відповів сердито Ганжа: думав же, що загін, а воно кілька наполоханих зайців.— Хай собі бігають, поки їх німці не переловили...
Знову вибралися на дорогу, зупинилися: що далі робити? Світличний дістав карту, розгорнув обережно.
— Сідайте, будемо радитись.
Посідали. Дивилися на поруділий, замацаний, у болоті вимочений аркуш, де всі фарби поблякли, всі написи вицвіли, так що й не вгадаєш одразу, назва то села чи так, слід од нігтя, річка чи, може, й дорога.
— То куди будемо йти?
— Прямо на північ,— сказав одразу ж Ганжа.
— На північ! — гмикнув Світличний.— Там тебе ждуть, на тій півночі?
— Там партизанські загони.
— Ти їх бачив? Може, отакі, як ось цей...
— Гаразд, а ти куди пропонуєш?
Світличний не відповів. Він, мабуть, і сам не знав, куди їм іти. Удав, що уважно вивчає карту, яку й так знав напам'ять, водив по ній пальцем то вгору, то вниз, і всі стежили за тим пальцем напружено.
— А це що? — зупинився палець Світличного.
— Лубни.
— Ну, в Лубни нам потикатися поки що не слід.— Наче вони мали^можлйвість зайти і в Лубни.— Лубни нам зараз не взяти... Скільки у тебе лишилося патронів? — повернувся до Андрія.
— Півдиска. —
— А в тебе? "
— Двічі стрельнути,— відповів Вітька-моряк.
— Стільки ж і в мене. 1 в тебе, мабуть, комісаре, не більше! Ганжа кивнув, що не більше: все ще не міг зрозуміти, куди
гне Світличний. Не думає ж він насправді атакувати Лубни!
-— Та в Нелі ще магазин,— кивнув на "шмайсер", що лежав у Нелі на колінах: сам же їй, з убитого німця знявши, у яру й оддав.— Та в Пекельного обойма...
— Дві,— озвався сонно Корній..
— Ну, хай дві. Та ще граната. Оце, хлопці, і все. Пукнемо по разу, та й лапоньки вгору: беріть нас тепленькими.
— То що ти пропонуєш? — спитав знову Ганжа.
— Пропоную перш за все поповнити боєприпаси. Дістати патронів побільше. А якщо пощастить доп'ясти кулемета, то й зовсім буде добре.
— На німців напасти?
— Де ж їх у біса знайдеш! Не повертатися ж до тих, що стережуть наше болото.
— А на шлях! — сказав Андрій — Засідку.
— А стрілятимеш чим?
— Так не обов'язково ж цілу колону! — переконував гаряче Андрій.— Поодиноких перейматимем.
— А ти багато таких бачив? — спитав Світличний з досадою.— Поки за одним ганятимешся — колона наскочить. Хто тоді буде штани останні губити: німці чи ти? Годі, набігались!
— Не обов'язково ж колона,— підтримав Андрія Вітька.— А з трьома-п'ятьма німцями вже якось упораємось.
— Упораємося не впораємося, а ризикувати не маємо права,— заперечив Ганжа.— Чого усміхаєшся? Думаєш, боїмося? За голови свої тремтимо? За наш загін боїмося. От загинемо всі — і не стане загону.
— Інший буде.
— Інший, та не наш. На один загін менше.
— А поліцаїв помацати? — озвався Корній. Куняти куняв, а прислухався до всього.
— Ти диви: німий заговорив! — розсміявся Вітька. Аж оглянувся на всіх, запрошуючи посміятися разом, та Ганжа його не підтримав.
— А що: діло говорить Корній! Нам, якщо й починати, то з поліцаїв.
— Тільки треба добре знати, що в тій поліції,— сказав Світличний.— А то захопимо, а там тільки й зброї, що віник.
— Це ми взнаємо,— запевнив Ганжа.— Обов'язково узнаєм.
— Сорока на хвості принесе?
— Може, й сорока. і
— В тебе що, і тут СВОЇ ЛЮДИ?
— Тут нема. Тут ми бігли —4 і поговорити з людьми часу не було. А от там,— показав Га'нжа на північ,— там є люди надійні. Ще й підкажуть, як нам краще зробити.
— Ох, і хитрий же ти, комісаре! — розсміявся Світличний. Обійняв за плечі Ганжу, запитав, у очі йому заглядаючи:
— Признайся, тебе мама таким народила чи потім уже наловчився?
— Потім,— усміхнувся Ганжа, задоволений, що переконав нарешті Світличного.
— То що ж, знову в бік Хоролівки? А може, воно так і краще! Появимося там, де нас і не чекають, ударимо, звідки й не сподіваються. От тільки жаль, що коней немає... Ех, які коні були!
— А люди! — мовив гірко Ганжа. Та й замовкнув.
1 всі мовчали. І в тиші, сумовитій, затьмареній, один по одному зринали ті, кого вже немає на світі... Зринали, мов тіні, бліді, невиразні, добивалися з відчаєм до них, до живих
Супилися болісно, не дивилися один на одного.
— Ну, гаразд,— звівся Світличний.— На північ то й на північ... Тільки ж гляди, комісаре: вибирай такий постерунок, щоб там побільше набоїв було!
— Будуть! — пообіцяв твердо Ганжа.
— І гранат щоб побільше! — додав замріяно Вітька: кидав гранати, як ніхто у загоні. Розмахнеться — і граната летить точно під кулемет. Або у ворожий окоп.
— Ну, тоді нічого й мітингувати! — зовсім повеселішав Світличний.— Загін, слухай мою команду: польовою дорогою на північ кроком руш!
Йшли добу.ЛІ^другу... І третю... Йшли уночі, щоб ніхто не помітив; далеко обходили села, тугіше підперізуючись, щоб не так хотілося їсти. А якщо голод починав допікати по-справжньому, вибирали село глухіше, чекали, поки зовсім стемніє, прокрадалися в двір, до вже сонної хати, обережно стукали у вікно.
Там довго не озивалися: люди вже навчились боятися, часом зовсім не відгукувалися, хоч як довго вони стукали, і тоді Світличний, лаючись, ішов до іншої хати, а Вітька бурчав, що варт би й вікно висадити,— такі були голодні та злі. А частіше таки озивалися: підходили по той бік до вікна, намагаючись розгледіти, хто ото достукується серед ночі, питали: "Хто?" — і тоді навпроти вікна ставала Неля, щоб її було видно всю (жінка ж, не так, може, боятимуться), і просила одчинити, а чоловіки тулилися до стіни. 1 коли одчиняли нарешті й вони усі увалювались, господарі довго не могли прийти до тями: дивилися * алякано на озброєних, брудних, обідраних та худющих людей з червоними од утоми очима. Але той їх вигляд найбільше й заспокоював: поліцаї завжди були ситі й добре вбрані, й питали насамперед щось випити, а не поїсти,— поліцаї трималися хазяями, а ці мнуться у дверях — не наважуються й до столу пройти.
— То хто ж ьи такі? — спитає господиня, жалісливо дивлячись, як вони їдять, аж давляться.
— Партизани ми, тітонько.
— Та кого ж ви ото партизаните?
— Німців, тітонько. Та поліцаїв.
— Та вони ж вас поб'ють!
— Не поб'ють. Хай самі начуваються!.
А траплялися розмови й серйозніші. Це — коли в хаті був і господар. Один такий дивився-дивився, а потім не витримав:
— І довго ви отак воювати збираєтесь?
Ганжа непоспіхом поклав ложку, повернув до хазяїна важке обличчя:
— Це ви, дядьку, про що?
— Про те саме: питаюся, чи довго ще будете воювати?
— Воюватимем, аж поки останнього німця з нашої землі проженемо.
— А чи проженете? Скільки вас?.. Жменька! А німців?
— А ти, дядьку, не в поліції часом? — поцікавився Вітька-моряю чорні очі його так і різонули хазяїна. Звівся, потягнувся за зброю.
— Сядь! — зупинив його Ганжа. Вітька неохоче опустився на лаву
Світличний теж на хазяїна око примружив, мов цілився. Один Пекельний подумав-подумав та й знову взявся за ложку.
— Кинь! — сердито Неля до нього.
— А чого? — здивувався Корній.
— Нащо заважаєш, дай людині поїсти! — з докором мовив господар. І вже до Вітьки: — Не в поліції я, хлопче. І за автомата хапатися нічого: я вже ляканий. Тепер як повелося: тільки що, так і зброю межи очі. Раз наклав у штани, вдруге наклав, а втретє й подумав: та доки ж штани мені жінка пратиме?.. Це ж і лугу не вистачить...
— З
"скви?
— А не вистачить,— погодився Ганжа.— Перед німцем тремтіти — не вистачить.
— Мені, люди добрі, перед; німцем труситися нічого,— заперечив хазяїн.— Я його не чіпрю, сиджу тихо-мирно, роблю що положено, то й він меье не зачепить.