Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон

себе зовсім близько. Рука бога почала опускатися над його головою. Біле Ікло наїжився й припав до землі. Ось де таїться небезпека й зрада! Руки богів з їхньою незаперечною владою й підступництвом були йому добре відомі. Крім того, він як і раніше не міг терпіти дотику до свого тіла. Він загарчав ще грізніше й пригнувся до землі ще нижче, але рука опускалася над ним і наближалася до лоба. Він не хотів кусати цю руку й терпів навислу над ним загрозу, поки не спрацював інстинкт його невгамовної жаги життя.

Відон Скотт був упевнений, що завжди встигне вчасно відсмикнути руку. Але він ще не знав неймовірної спритності Білого Ікла, що вражає, немов змія, яка розправляє своє скручене тіло.

Скотт скрикнув й міцно стиснув поранену правицю лівою рукою. Метт круто лайнувся й підскочив до нього. Біле Ікло відповз назад, наїжачився й, вищиривши зуби, погрозливо дивився на людей. Тепер уже, напевне, його покарають, та ще й так жорстоко, як карав Красунчик Сміт.

— Стійте! Що ви робите? — раптом крикнув Скотт.

Але Метт уже встиг збігати в хатину й з’явився на порозі з рушницею в руках.

— Нічого особливого, — повільно, з удаваним спокоєм відповів погонич. — Хочу зробити те, що обіцяв. Сказав, що застрелю собаку, значить, застрелю.

— Але ж ви не застрелите!

— Ні, застрелю! Ось дивіться.

Як ото кілька хвилин тому поранений Метт заступався за Біле Ікло, так заступався за нього Відон Скотт, якого теж укусив несамовитий пес.

— Ви ж самі казали, щоб дати йому час, то дайте! Ми тільки почали, не можна ж одразу відступатись. Я сам винен. І… погляньте на нього!

Біле Ікло виглядав з-за рогу і так люто гарчав, що аж кров холола в жилах, але лють його викликав не Скотт, а погонич.

— Ну що ти на це скажеш! — вигукнув Метт.

— Бачите, який він тямущий! — квапливо продовжував Скотт. — Він не згірше за нас із вами знає, що таке вогнепальна зброя. З таким розумним собакою не шкода й повозитися. Облиште зброю.

— Гаразд, хай буде так, — погодився Метт і прихилив рушницю до стосу дров. — Але погляньте на нього! — вигукнув він у ту ж мить.

Біле Ікло заспокоївся й перестав гарчати.

— Спробуйте ще раз. Стежте за ним.

Метт взяв рушницю — Біле Ікло знову загарчав. Метт відійшов від рушниці — Біле Ікло сховав зуби.

— Ну, ще раз. Це просто цікаво!

Метт взяв рушницю й став повільно піднімати її до плеча. Біле Ікло відразу ж загарчав, і гарчання його дужчало в міру того, як рушниця піднімалася вгору. А допіру Метт спробував націлитись у нього, Біле Ікло зник за рогом хатини. На прицілі Метта був лише білий сніг, а місце, де щойно стояв собака, спорожніло.

Погонич повагом відставив рушницю, обернувся й глянув на свого господаря.

— Правильно, я згоден з вами, містере Скотт. Собака надто розумний, щоб його убивати.

Розділ шостий

Любов, що творить дива

Побачивши Відона Скотта, Біле Ікло наїжачився й загарчав, давши цим зрозуміти, що не потерпить розправи над собою. Відтоді як він прокусив руку Скотта, що тепер була забинтована й висіла на перев’язі, минула доба. Біле Ікло пам’ятав, що боги іноді відкладають покарання, і чекав розплати за свою провину. Інакше не могло й бути. Він учинив блюзнірство: уп’явся зубами в священне тіло бога, причому найвищого, білошкірого бога. З досвіду, що залишився в нього від спілкування з богами, Біле Ікло знав, яке суворе покарання чекає на нього.

Бог присів за кілька кроків від нього. У цьому ще не було нічого страшного — зазвичай вони карають стоячи. До того ж цей бог не мав у руках ні дрючка, ні батога, ні рушниці.

Та й сам Біле Ікло був на волі. Ніщо не утримувало його — ні ланцюг, ні ремінь із ломакою, — він може врятуватися втечею швидше, ніж бог зведеться на ноги. А поки що треба почекати й подивитися, що ж воно буде.

Бог сидів цілком спокійно, не робив ніяких спроб звестися чи рушити з місця, і гарчання Білого Ікла поступово перейшло в глухий клекіт, а потім геть замовкло. Тоді заговорив бог. З першими ж звуками його голосу шерсть на загривку наїжачилася, у горлі знову заклекотіло. Але бог промовляв так само спокійно, не робив ніяких різких рухів. Біле Ікло гарчав в унісон з його голосом, і між словами й гарчанням постав ритмічний зв’язок. Мова людини лилася нескінченним лагідним струмочком. Цей бог розмовляв із ним, Білим Іклом, говорив так ласкаво й доброзичливо, як ще ніхто на світі ніколи не говорив. У його тихій і лагідній мові, м’яких і теплих заспокійливих словах чулася ніжність, і ця ніжність знаходила якийсь відгук у черствому серці Білого Ікла. Незважаючи на всі застороги інстинкту, він перейнявся довірою до свого нового бога. Попри весь гіркий досвід стосунків з людьми, Біле Ікло вперше по-справжньому відчув себе в повній безпеці.

Довгенько говорив до нього білий бог, а потім підвівся й пішов. Коли ж він знову з’явився на порозі хатини, Біле Ікло підозріливо оглянув його. У руках бога не було ні батога, ні дрючка, ні рушниці. І здорова його рука нічого не ховала за спиною. Він сів там, де й перше сидів, — на те ж саме місце, за кілька кроків од Білого Ікла, й простягнув йому невеличкий шматок м’яса. Настороживши вуха, Біле Ікло недовірливо глянув на шматок, примудряючись дивитися одночасно й на нього, й на бога, і будучи готовим відскочити вбік за першої ж небезпеки.

Але покарання відкладалося. Бог тільки простягав до нього м’ясо, звичайнісіньке м’ясо, в якому нічого страшного не було. Проте Біле Ікло не йняв віри, і, дарма що рука з м’ясом заохочувала його легенькими порухами, посувалася все ближче й ближче до його носа — він не торкнувся цієї великої спокуси. Боги мудрі — хто знає, який підступ криється за цією подачкою? Зі свого минулого досвіду він знав: коли людина, особливо жінка, простягає собаці м’ясо, то між м’ясом і карою може бути небезпечний зв’язок.

Зрештою бог кинув те м’ясо на сніг, до ніг Білого Ікла. Той ретельно обнюхав подачку, не дивлячись на неї, — очі його були спрямовані на бога. Нічого поганого не відбулося. Тоді він узяв шматок зубами й проковтнув його. Але й тепер обійшлося. Бог простягнув йому ще один шматок. І вдруге Біле Ікло відмовився взяти його