Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон

Розділ четвертий

Чіпка погибель

Красунчик Сміт зняв із нього ланцюга й відступив назад.

І вперше Біле Ікло не кинувся в бій. Він стояв як укопаний, настороживши вуха, й не без цікавості розглядав дивну істоту, що постала перед ним. «Бойовий вовк» зроду не бачив такого собаки. Тім Кінен підштовхнув бульдога вперед і сказав:

— Візьми його!

Присадкуватий, незграбний пес поплентався на середину кола і, кліпаючи очима, зупинився напроти Білого Ікла.

З юрби закричали:

— Візьми його, Черокі! Всип йому як треба! Гризи його!

Але Черокі, здавалося, не мав і найменшого бажання битися. Він обернув голову, подивився на людей і добродушно замахав обрубком хвоста. Черокі не боявся Білого Ікла, він лінувався битись. До того ж він, здається, не розумів, що йому таки треба битися з цим собакою. Черокі не звик мати справи з такими супротивниками й чекав, коли до нього приведуть справжнього бійця.

Тім Кінен увійшов у коло й, нагнувшись над бульдогом, почав погладжувати його проти шерсті й тим самим ніби легенько підштовхувати уперед. Ці рухи повинні були заохотити Черокі. Та вони не тільки заохотили, а й розлютили його. Почулося низьке, приглушене гарчання. Існував якийсь зв’язок між цим гарчанням і порухами руки, що гладила собаку. Коли рука підштовхувала Черокі вперед, він починав гарчати, потім замовкав, але наступний дотик знову заводив його. Кожен рух руки, що погладжувала Черокі проти шерсті, закінчувався легким поштовхом, і так само, немов поштовхом, з горла бульдога виривалося гарчання.

Це викликало відповідну реакцію Білого Ікла. Шерсть на його загривку й на спині стала сторч. Тім Кінен підштовхнув Черокі востаннє й відступив назад. Пробігши за інерцією кілька кроків уперед, бульдог не зупинився й, швидко перебираючи своїми кривими лапами, вискочив на середину кола. В цю мить Біле Ікло кинувся на нього. Юрба захоплено скрикнула. Біле Ікло легко, мов кішка, одним стрибком подолав відстань між собою й супротивником і з тією ж котячою спритністю рвонув його зубами й відскочив убік.

На товстій шиї бульдога, біля самого вуха, виступила кров. Немов не помітивши цього, навіть не загарчавши, Черокі обернувся й побіг за Білим Іклом. Рухливість Білого Ікла й завзятість Черокі розпалили пристрасті натовпу. Схвильована й захоплена видовищем публіка почала знову закладатися, ставки росли. Біле Ікло активно атакував бульдога, стрибав і вивертався, рвав його зубами й відбігав убік непошкодженим, а цей чудний супротивник продовжував спокійно, рішуче і якось діловито бігати за ним, не кваплячись, але й не сповільнюючи темпу. У поведінці Черокі вгадувалася якась химера, певна мета, від якої ніщо в світі не може відвернути його.

Всі його рухи, всі звички були просякнуті цією метою. Ця загадковість збивала Біле Ікло з пантелику. Зроду не зустрічався йому такий собака. Шерсть в нього була зовсім коротка, кров виступала на його м’якому тілі від найменшої подряпини. А де ж те густе пухнате хутро, що в’язло в зубах Білого Ікла, коли він бився з собаками своєї породи, ота шерсть, що так заважає в бійках? Ото вже м’яка в цього собаки шкіра, зуби вільно входять у його тіло, і він, здається, геть нездатний боронитися. А чому він не скавучить, не гавкає, як роблять усі собаки в таких випадках? Якщо не зважати на глухе гарчання, бульдог мовчки терпів укуси й на мить не припиняв погоні за супротивником.

Черокі не можна було звинуватити у незграбності. Крутився й вивертався він досить швидко, але Біле Ікло вислизав від нього. Черокі теж був спантеличений. Йому ще жодного разу не доводилось битися із собакою, що не підпускав до себе. Досі бажання зчепитися завжди було обопільним. Але цей собака весь час тримався на відстані, стрибав назад і вперед, щомога ухилявся від нього. І навіть рвонувши Черокі зубами, він миттю розтискав щелепи й відскакував геть.

А Біле Ікло ніяк не міг добратися до горла свого супротивника. Бульдог був надто низенький; та й заважали його масивні щелепи, особливо нижня, що виступала вперед і звисала до самих грудей. Біле Ікло кидався на нього й відскакував убік, ухиляючись, тож не отримав жодної подряпини, а кількість ран на тілі Черокі неухильно росла. Голова й шия були роздерті з обох боків, із ран юшила кров, але Черокі не проявляв ніяких ознак занепокоєння. Він так само завзято, так само сумлінно ганявся за Білим Іклом і за весь цей час зупинився лише раз, щоб здивовано подивитися на людей і помахати обрубком хвоста на знак своєї готовності продовжувати поєдинок.

У цю хвилину Біле Ікло налетів на Черокі й, рвонувши його за вухо, що й так було роздерте на шмаття, відскочив убік. Вже трохи розсердившись, Черокі знов кинувся в погоню, бігаючи всередині кола, яке описував Біле Ікло, і, намагаючись вчепитися мертвою хваткою йому в горло. Бульдог схибив на волосину. Викликавши голосне схвалення юрби, Біле Ікло врятував себе тільки тим, що зробив несподіваний стрибок у протилежний бік.

Час минав. Біле Ікло витанцьовував біля Черокі, раз по раз кусаючи його й миттю відскакуючи у якийсь бік. «Бойовий вовк» налітав, ухилявся, насідав, відскакував, рвав. А бульдог понуро і впевнено біг за ним. Рано чи пізно він свого доскочить і, схопивши супротивника за горло, забезпечить собі перемогу. Поки що він терпляче зносив усе. Його короткі вуха облямовували криваві китиці, шия й плечі вкрилися безліччю ран, навіть губи в нього були роздерті й заюшені кров’ю — й усе це наробили блискавичні укуси Білого Ікла, яких не можна було ні передбачати, ні уникнути.

Багато разів Біле Ікло намагався збити Черокі з ніг, але різниця в їхньому зрості була надто великою. Черокі був кремезний, присадкуватий. І цього разу щастя зрадило Білому Іклу. Стрибаючи й крутячись дзиґою біля Черокі, він вилучив нагоду, коли супротивник, не встигнувши зробити крутий поворот, відхилив голову вбік і залишив плече незахищеним. Біле Ікло кинувся вперед, але його власне плече виявилось набагато вище плеча супротивника, він не зміг утриматися і з розгону перелетів через його спину. Вперше за всю бойову кар’єру Білого Ікла люди стали свідками того, як «бойовий вовк» не зумів утриматися на ногах — він викрутився в повітрі, мов кішка, й тільки це врятувало його від небезпечного падіння горілиць. Він гепнув набік, і наступної миті знову стояв на