Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон
Біле Ікло був розумний. Та якби він був лише розумний, він не повернувся б до Сірого Бобра, який уже двічі зрадив йому. Але розум поєднувався в ньому з вірністю й він прибіг додому, а хазяїн зрадив його втретє. Знову Біле Ікло дозволив надіти собі ремінь на шию, і знову за ним прийшов Красунчик Сміт. І цього разу Білому Іклу дісталося ще більше.
Сірий Бобер байдуже дивився, як біла людина розмахує батогом. Він не намагався захистити собаку. Біле Ікло вже не належав йому. Коли покарання скінчилося, Біле Ікло насилу дихав. Зніжений південний собака здох би на місці, не витримавши таких побоїв, а Біле Ікло витерпів і цього разу.
Його загартувала сувора життєва школа, а сам він був із міцнішого матеріалу і надзвичайно живучий. Він тримався за життя дужче, ніж інші пси. Але зараз Біле Ікло ледве переводив дух. Він не міг навіть ворухнутися. Красунчикові Сміту довелося почекати з півгодини, перш ніж повести його додому. А потім Біле Ікло сам підвівся й, похитуючись, нічого перед собою не бачачи, поплівся за Красунчиком Смітом у форт.
Цього разу його прив’язали на ланцюг, якого не перегризти зубами. Він намагався вирвати скобу, забиту в колоду, але всі його зусилля були марні. Через кілька днів збанкрутілий Сірий Бобер протверезився й вирушив в довгу дорогу річкою Поркюпайн на Маккензі. Біле Ікло лишився у форті Юкон і перейшов у повну власність до божевільного, що втратив людську подобу. Але що знає собака про божевілля? Для Білого Ікла Красунчик Сміт став богом — страшним, але все-таки богом. Це був божевільний бог, але Біле Ікло не знав, що таке божевілля; він знав тільки, що треба підкорятися волі цієї людини й виконувати всі його примхи та забаганки.
Розділ третій
Царство ненависті
У руках божевільного бога Біле Ікло став справжнісіньким чортом. Красунчик Сміт облаштував у далекому кінці форту обору, де й тримав Біле Ікло на ланцюгу. Він перетворив життя собаки на справжнє пекло: дражнив, бив, катував і щомога дошкуляв. Оскільки він виявив незабаром, що Біле Ікло терпіти не може, коли з нього сміються, то досхочу позбиткувавшись, починав брати собаку на кпини: голосно й зневажливо реготався, глумливо тицяючи на нього пальцем, а свої тортури зазвичай закінчував вибухами оглушливого іржання. У такі хвилини Біле Ікло шаленів, а доведений до нестями, здавався ще божевільнішим, ніж Красунчик Сміт.
Досі Біле Ікло був лютим ворогом тільки своїй породі. А тепер він став ворогом усьому, що бачив навколо себе, іще запеклішим, ніж будь-коли раніш. Біле Ікло був настільки замордований, що сліпо й безглуздо зненавидів увесь світ. Він ненавидів ланцюг, яким був прикутий до неволі, людей, що заглядали в шпарини між дошками, собак, що приходили разом з людьми і на злісне гарчання яких він не міг відповісти. Біле Ікло ненавидів навіть дошки, з яких була зроблена його обора. Але найбільше він ненавидів Красунчика Сміта.
Все, що той коїв із Білим Іклом, було задумане для досягнення однієї заповітної мети. Красунчик Сміт вибрав його недарма, і хижо, наполегливо та підступно видурив у Сірого Бобра задля цієї мети, й поводився отак задля цього. Одного разу біля обори зібралася юрба. Красунчик Сміт увійшов до Білого Ікла, тримаючи в руці ломаку, й зняв із нього ланцюг. Допіру хазяїн вийшов, Біле Ікло заметався з кутка в куток, намагаючись добратися до людей, що розглядали його знадвору. Він був незрівнянно прекрасний у своєму шаленстві. Повних п’ять футів завдовжки й два з половиною на зріст, він важив дев’яносто фунтів — значно більший і кремезніший за будь-якого дорослого вовка. Від матері він успадкував тулуб, що був трохи важчий од вовчого, причому в його досконалому тілі не було й унції зайвої ваги. У нього було тіло бійця, що перебуває в чудовій формі.
Двері до обори знову відчинилися. Біле Ікло насторожився. Відбувалося щось незрозуміле. Двері рипнули ще раз і прочинилися ширше. Раптом туди пхнули великого собаку і вмить зачинили двері. Біле Ікло ніколи не бачив такої породи — перед ним стояв мастиф, але розміри й сердитий вигляд незнайомця нітрохи не збентежили його. Він бачив перед собою не дерево, не залізо, а живу істоту, на якій можна було зігнати злість. Блиснувши іклами, він стрибнув на мастифа й роздер йому шию. Мастиф струснув головою і з хрипким гарчанням кинувся на Біле Ікло. Але той метався з боку в бік, вправно ухилявся й вислизав від супротивника, ще й устигав рвати його іклами.
Люди навколо загорожі кричали, аплодували, а Красунчик Сміт, тремтячи від захвату, не відривав жадібного погляду від Білого Ікла, що розправлявся із супротивником. Важкий, неповороткий і якийсь незграбний мастиф був приречений із самого початку. Сутичка закінчилася тим, що Красунчик Сміт відігнав Біле Ікло києм, а напівживого мастифа витягли з обори. Ті, хто програв, сплатили гроші, й у кишені Красунчика Сміта задзвеніла копійчина.
Відтоді Біле Ікло вже чекав тієї хвилини, коли навколо його обори знову збереться юрба. Це щоразу означало бій, а для нього це був єдиний спосіб самовиразу. Його катували замкненим, тож свою ненависть він міг вихлюпнути лише тоді, коли хазяїн впускав до нього пса. Красунчик Сміт, вочевидь, добре зважував сили Білого Ікла, тому що той перемагав у всіх запланованих боях. Якось до нього одного за одним впустили трьох собак. Потім, через кілька днів — дорослого, щойно впійманого вовка. А ще йому довелось битися з двома псами заразом. Із усіх його боїв цей був найжорстокішим. І хоч Біле Ікло загриз обох своїх супротивників, та сам ледве дихав.
Восени, коли випав перший сніг і річкою попливла зерниста крига, Красунчик Сміт купив собі й для Білого Ікла місця на пароплаві, що плив Юконом проти течії до самого Доусона. На той час Біле Ікло вже прославився на весь край. Про нього ходили легенди, як про «бойового вовка», тож біля його клітки на палубі завжди юрбилися цікаві. Він або
