Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон
Чужі собаки не могли дорівнятися до нього. Всі їхні старання були марні. Біле Ікло вмів викрутитися з будь-якої ситуації, тож розправлявся з ними й тікав цілий та неушкоджений. Декілька разів трохи перепадало й Білому Іклу, але то були виняткові моменти. Якось на нього раптом налетіла ціла зграя собак і він не встиг утекти. Часом йому добряче перепадало й від якогось одного пса. Але це траплялося рідко. Біле Ікло став таким майстерним бійцем, що перемагав із честю майже у всіх сутичках.
Біле Ікло вирізнявся ще однією перевагою: він умів розраховувати час і відстань. Звісно ж, це виходило в нього несвідомо. Просто його ніколи не підводив зір, і весь його організм працював чіткіше й швидше, ніж у інших собак; координація розумових і фізичних сил також була досконалішою, ніж у них. Коли зорові нерви передавали в мозок Білого Ікла рухливе зображення, він без будь-якого зусилля визначав простір і час для завершення цього руху. Тож він міг ухилитися від собаки або його зубів і водночас не пропустити нагоду самому кинутися на супротивника. Його тіло й мозок становили досконалий механізм. Але в цьому не було ніякої заслуги Білого Ікла: природа обдарувала його щедріше, ніж інших, та й годі.
Стояло літо, коли Біле Ікло потрапив до форту Юкон. Наприкінці зими Сірий Бобер перетнув вододіл між Маккензі та Юконом і цілу весну полював на західних відрогах Скелястих Гір. А коли на річці Поркюпайн лід повністю розтанув, Сірий Бобер зробив човна й спустився за водою до того місця, де ця річка зливається з Юконом. Тут, мало не під самим Полярним колом, стояв давній форт Компанії Гудзонової затоки. У форті було чимало індіянців, багато їстівних припасів і всюди панувало небувале пожвавлення. Було літо 1898 року, й тисячі шукачів золота переправлялися Юконом проти течії аж до Доусона та на Клондайк. Ще сотні миль лишалися їм до кінця подорожі, хоча чимало з них пробуло в дорозі вже понад рік і здолало не менше п’яти тисяч миль, а декого занесло сюди з другого кінця світу.
У форті Юкон Сірий Бобер зупинився. Чутки про золоту лихоманку дійшли і до його вух, тож він привіз із собою кілька тюків з хутрами, а також паку рукавиць і мокасинів. Сірий Бобер ніколи не наважився б пуститися в таку далеку дорогу, якби не мав надії на добрий прибуток. Але те, що він побачив, перевершило всі його сподівання. У своїх найсміливіших мріях він розраховував виручити від продажу хутра сто відсотків, а переконався, що можна виручити й тисячу. І, як щирий індіянець, Сірий Бобер обережно й не кваплячись заходився розпродувати свій товар, ладен лишатись тут і до осені, тільки б не прорахуватися й не продешевити.
У форті Юкон Біле Ікло вперше побачив білих людей. Поруч з індіянцями вони здавалися йому істотами іншої породи — богами вищої раси. Вони були ще могутніші й цікавіші. Що більше вони вражали своїми досягненнями, то очевиднішою була їхня божественність. Біле Ікло впевнився в цьому без жодних помислів; йому не треба було напружувати свої розумові здібності, щоб переконатися в могутності білих богів. Він тільки відчував це, але відчував з надзвичайною силою. Вігвами, побудовані індіянцями, здавалися йому колись свідченням величі людини, а тепер його вражав величезний форт і будинки з товстих колод. Все це говорило про могутність білих богів і їх надзвичайну силу. Їм дано більше, ніж його богам, серед яких наймогутнішою істотою був Сірий Бобер. Але й дужий Сірий Бобер здавався незначним у порівнянні з білошкірими богами.
Зрозуміло, Біле Ікло тільки відчував усе це. Але тварини діють радше за своїми чуттями, ніж свідомо. Тепер усе, що робив Біле Ікло, випливало з його певності в тому, що білі люди — найвищі боги. Спочатку він ставився до них підозріливо. Хто знає, якого нового лиха можна чекати від них? Біле Ікло з цікавістю спостерігав за білими богами, але боявся потрапити їм на очі. Перші кілька годин він насторожено стежив за ними здаля, але потім, побачивши, що білі боги не завдають ніякої шкоди своїм собакам, підійшов ближче.
Несподівано Біле Ікло викликав до себе загальну цікавість: його схожість із вовком відразу ж впадала в око, і люди показували на нього одне одному. Він насторожився, а коли хтось намагався наблизитись до нього, шкірив зуби й відбігав убік. Людям так і не вдалося доторкнутися до нього рукою — і добре, що не вдалося.
Незабаром Біле Ікло довідався, що не всі з цих білих богів живуть у форті — постійно живе там лише душ із десять. Кожні два-три дні до берега приставав пароплав (ще один великий доказ всемогутності білих людей) і по кілька годин стояв на причалі. Боги прибували й знову відбували на пароплавах. Їх було дуже багато, цих білих людей. За перших два дні в форті Біле Ікло побачив їх більше, ніж індіянців за все своє життя. І щодня вони прибували, ходили по форту, знову вирушали річкою проти течії й зникали з очей.
Та хоч білі боги були всемогутні, їхні собаки не варті були й доброго слова. Біле Ікло швидко переконався в цьому, зіштовхнувшись із тими псами, що сходили на берег разом зі своїми господарями. Всі вони були чудернацькі й дуже різні між собою — неоднакові завбільшки й на вигляд. Декотрі надто коротконогі, інші, навпаки, надто довгоногі. Одні мали гладесеньку коротеньку вовну замість хутра, в деяких і вовни майже не було. Але жоден із цих собак не вмів битися.
Ворожий до всенької своєї породи, Біле Ікло вважав за необхідне побитись і з цими собаками. Вже після кількох сутичок він пройнявся до них найглибшою зневагою: вони виявилися незграбними й
