Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон
Якщо можна було якесь живе створіння назвати ворогом своїх побратимів, то це якраз Біле Ікло. Він ніколи не просив милосердя і сам був нещадним до всіх. Рани і шрами від собачих зубів не сходили з його тіла, а всі собаки були безжально тавровані його іклами. Біле Ікло відрізнявся від собак ще й тим, що не рвався під захист богів, коли розпрягали собак. Біле Ікло зневажав такий захист. Він безстрашно гуляв, де йому хотілося, а вночі розправлявся з собаками за все, що доводилося терпіти від них удень. Раніше, коли Біле Ікло ще не був ватажком, інші собаки намагалися не потрапляти йому на очі. Тепер становище змінилося. Вони ганяли за ним цілий день, переслідуючи з ранку й до вечора, бо ж у їхній свідомості Біле Ікло був боягузом, що постійно тікав від них. Їм здавалося, що перевага на їхньому боці, тож вони вже не хотіли звертати перед ним з дороги. Варто було Білому Іклу з’явитися у зграї, як починалася гризня. Його прогулянки на привалах супроводжувалися гарчанням, клацанням зубів, безпросвітною гризнею та несамовитим виттям. Саме повітря, яким він дихав, було насичене ненавистю й злобою, і це лише розпалювало неприязнь і злість у ньому самому.
Коли Міт-Са наказував запряжці зупинитися, Біле Ікло слухняно корився. Спочатку це збивало собак з пантелику й усі вони кидалися на ненависного ватажка, та несподівано для них на поміч Білому Іклу приходив Міт-Са зі своїм батогом. І собаки зрозуміли нарешті, що коли сани зупиняються за наказом Міт-Са, ватажка краще не чіпати. Але якщо Біле Ікло зупинявся сам, то над ним можна було чинити розправу. Та, засвоївши ту науку, ватажок не зупинявся без наказу. Щоб вижити, він мусив бути кмітливим.
Собаки ж натомість ніяк не могли второпати, що ватажка не можна чіпати на привалі. Денна погоня й лютий гавкіт, у який запряжка вкладала всю свою ненависть до Білого Ікла, змушували собак забувати про уроки кожної ночі, адже через несамовиті денні погоні із собачих голів усе вилітало. Та й належність його до вовчої породи посилювала ворожість собачої зграї. Цього було досить, щоб ставитися до ватажка як до чужинця.
Як і Біле Ікло, всі вони були приручені вовки, але за ними стояло вже кілька поколінь, що стали свійськими собаками. Багато чого з вовчої спадщини було для них уже втрачене назавжди, і собакам Дика Земля була чужою й невідомою, для них у ній таїлася лише невідомість, вічна загроза й вічна ворожнеча. Зате зовнішність Білого Ікла, всі його звички й інстинкти говорили про міцний зв’язок з Дикою Землею; він був її символом і її втіленням. Тому, вишкіряючи на нього зуби, собаки остерігалися загибелі, що таїлася в сутінках лісів і в пітьмі, яка зусібіч підступала.
Проте собаки отримали достатньо уроків, щоб затямити: їм треба триматися гурту. Біле Ікло був занадто небезпечним супротивником, і ніхто не зважувався зустрітися з ним сам на сам. Собаки нападали на нього всією зграєю, інакше він розправився б із ними за одну ніч. Отож Білому Іклу не вдавалося порішити жодного зі своїх ворогів. Він збивав супротивника з ніг, але зграя вмить накидалася на нього й він не встигав схопити жертву за горло. Найменший натяк на поєдинок — і всі собаки вже тут як тут; збігалися й гуртом накидалися на свого ватажка. І хоч вони без угаву гризлися між собою, та допіру хтось із собак заводився з Білим Іклом, гризня забувалася й розпочиналася спільна атака на їхнього ворога.
Однак загризти Біле Ікло вони не могли, хоч і старалися. Він був надто вже рухливий, кмітливий і проворний, надто вже грізний і розумний. Він уникав тих місць, де можна було потрапити в пастку, і завжди вислизав, коли зграя намагалася оточити його кільцем. А про те, щоб повалити Біле Ікло з ніг, жоден собака не смів навіть подумати. Він так само вперто тримався на ногах, як і прагнув життя, він був дужий і нездоланний у своїй красі й силі. В тій нескінченній війні між Білим Іклом і зграєю зберегти життя й утриматися на ногах були для нього рівнозначними поняттями, й ніхто не знав цього краще, ніж він сам.
Отож Біле Ікло став непримиренним ворогом своїх побратимів — ворогом вовків, які пригрілися біля людського багаття і розпестилися під рятівним покровом людської могуті. Таким зробило його життя. Він оголосив кровну помсту всім собакам і мстився так жорстоко, що навіть Сірий Бобер, сам дикий і лютий, дивувався могутності й люті Білого Ікла. «Другого такого пса немає!» — казав Сірий Бобер. Та й індіянці із чужих селищ казали, що зроду не бачили такого звіра, згадуючи, як Біле Ікло розправлявся з їхніми собаками.
Білому Іклу було вже майже п’ять років, коли Сірий Бобер знову взяв його з собою в далеку мандрівку, і в багатьох селищах біля Скелястих Гір, уздовж річок Маккензі й Поркюпайн, аж до самого Юкону довго пам’ятали несамовиті розправи Білого Ікла з собаками. Він просто упивався своєю помстою. Чужі собаки не чекали від нього нічого поганого, їм не доводилося зустрічатися із супротивником, що нападав би так раптово. Вони не знали, що мають справу з ворогом, який убиває, мов блискавка, з одного удару. І в чужих селищах собаки підходили до Білого Ікла з традиційно настовбурченим загривком та зухвалим виглядом, як до зайди, але він, не гаючи часу на попередні церемонії, стрибав, немов сталева пружина, хапав блискавично за горло й убивав супротивника швидше, ніж той устигав зрозуміти, що до чого.
Біле Ікло став справжнім досвідченим бійцем. Він умів розраховувати сили, ніколи не витрачав їх даремно, не затягував боротьби. Він умить налітав, а як хибив, то так само вправно відскакував назад. Як і всі вовки, Біле Ікло
