Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон

Мати свого бога — значить, йому служити. Біле Ікло служив своєму богові зі страху та обов’язку, але не з любові. Він не розумів, що таке любов, бо ще не зазнав її. Кічі стала для нього невиразним далеким спогадом. Крім того, потрапивши маленьким до людей, переживши ранню розлуку з матір’ю, опинившись під їх опікою й навчившись жити за людськими законами, встановленими для таких, як він, Біле Ікло не лише порвав із Дикою Землею й зі своїми родичами, а й підкорився умовам договору, що не дозволяли йому покинути бога й піти за Кічі. Якби повернулися давні часи, коли він так прагнув свободи й гукав матір до лісу, а вона не послухалася його й пішла собі до селища — отож, якби вона раптом з’явилася зараз і таки погукала його за собою, то він уже не пішов би за нею. Відданість людині стала законом для Білого Ікла. Цей закон спонукав вовчицю повернутися до селища, хоча вона цілий рік прожила на свободі у вовчій зграї. І закон цей був сильнішим, ніж любов до волі, дужчим, ніж поклик крові.

Розділ шостий

Голод

Подорож Сірого Бобра скінчилася майже напровесні. Одного квітневого дня Біле Ікло, якому під ту пору виповнився вже рік, знову повернувся до старого селища, і там Міт-Са зняв із нього упряж. Біле Ікло ще не досяг цілковитої зрілості, хоча після Ліп-Ліпа він був найбільшим серед собак-річняків. Успадкувавши свій зріст і силу від батька-вовка й від матері Кічі, він майже зрівнявся з дорослими псами, хоч тіло його ще не зміцніло й він був не такий кремезний, як вони. Його тіло було сухорляве й струнке, а його сила була в кмітливості та гнучкості, а не у вазі. Біле Ікло мав сіру вовчу шерсть, та й з вигляду його від вовка не відрізнити — справжнісінький тобі молодий вовцюган. Собача кров, що передалася йому від Кічі, ніяк не позначалася на його зовнішності, зате відчувалася в характері та формуванні розуму.

Біле Ікло снував селищем. Він задоволено впізнавав різних богів, яких знав ще до подорожі. Зустрічав знайомих собак і цуценят, що теж подорослішали, а старі пси вже не здавалися йому такими великими й страшними, як раніше. Біле Ікло майже перестав боятися їх і походжав серед зграї з виразною безтурботністю, втішаючись цим новим і приємним відчуттям.

Стрінувся йому й старий сивий Бесік, від погляду якого Біле Ікло нишкнув і завмирав, а коли той вишкіряв зуби, то вовчук чимдуж утікав світ за очі. Через нього Біле Ікло пізнав колись свою нікчемність, а тепер завдяки йому второпав, наскільки він змінився за цей час. Бесік старів й втрачав сили, а Біле Ікло ріс і набирався молодечої снаги.

Після повернення в селище йому відкрилася разюча зміна у взаєминах із собаками. Якось люди білували тушу щойно забитого лося й він одержав копито із частиною гомілкової кістки, де було досить багато м’яса. Біле Ікло відбіг від собак, що гризлися за кістки, й заховався в гущавині. Щойно він почав їсти, як на нього налетів Бесік. Обурившись, Біле Ікло шалено кинувся на нього, куснув і відскочив. Це сталося так хутко, що й сам Біле Ікло не встиг до кінця збагнути, в чому річ. Остовпівши від такого зухвальства й стрімкої атаки, Бесік безглуздо витріщився на Білого Ікла, а кістка зі свіжим м’ясом лежала між ними.

Бесік був старий пес і вже не раз на власній шкурі зазнавав відваги тієї самої молоді, яка ще недавно боялася його духу. Гірке відчуття, проте мудрість підказувала змиритися, аби не дати маху перед молодняком. За давньої пори він провчив би зухвалого молодика, але тепер відчув, що не має вже тієї сили й не може собі такого дозволити. Він тільки наїжачився й грізно подивився на молодого зухвальця, а той, згадавши свій колишній страх, зіщулився, мов маленьке цуценя, і вже гадав, як би йому відступитися без ганьби.

Тієї миті Бесік і допустився помилки. Досить було витримати паузу в тій грізній позі, що він зайняв, та зберегти той непохитний переконливий погляд, яким так лякав він раніше — й Біле Ікло поступився б ласим шматком і пішов би геть. Але Бесікові не вистачило терпіння, витримка зрадила йому, й він, вирішивши, що вже перемога за ним та згадавши минулі привілеї, зробив крок уперед і понюхав кістку. Біле Ікло наїжачився й собі. Ще можна було врятувати ситуацію, якби Бесік вчасно спинився з високо піднятою головою й кинув грізний погляд на суперника — Біле Ікло, звичайно, скорився б його авторитету. Але ніздрі Бесіка лоскотав запах свіжого м’яса, й, не витримавши спокуси, він схопив кістку зубами.

Це було вже занадто! Біле Ікло ще не забув свого лідерства й панування над товариством по запряжці, тож не міг бачити, як інший собака забрав і поглинає його м’ясо. Без жодного попередження він напав на Бесіка і роздер йому праве вухо, яке вмить обернулося на кривавий клапоть. Раптовість нападу приголомшила старого пса. Але ще раптовіше розгорнулись подальші події: Біле Ікло повалив Бесіка з ніг і прокусив йому горлянку. Поки старий у нестямі намагався звестись на ноги, молодий собака двічі рвонув його за плече. І хоч Бесік був приголомшений стрімкістю несамовитого нападу й силкувався чинити опір, та його зуби тільки клацали в повітрі. Вже наступної миті йому роздерли носа, й він, заточуючись, відступив назад.

Становище змінилося. Тепер над кісткою, грізно наїжачившись, гарчав Біле Ікло, а переможений Бесік тримався віддалік. Він уже не насмілювався лізти в бійку з молодим та швидким, як блискавка, супротивником. Ще з більшою гіркотою Бесік відчув близьку старість. Його спроба зберегти свою гідність була справді героїчною. Спокійно обернувшись спиною до молодого собаки й кістки, що лежала на землі, він велично попрямував геть. І тільки сховавшись з очей, Бесік ліг на землю й почав зализувати свої рани.

Після цього випадку Біле Ікло повірив у себе й запишався. Тепер він спокійно ходив, де йому заманеться, навіть серед дорослих собак, і став не таким поступливим, як раніше. Ні, він не шукав приводу для сварок чи гризні — просто він вимагав поваги до себе й боронив право йти своєю дорогою та не звертати з неї, поступаючись іншим собакам. Він хотів,