Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон
Якось серед літа з Білим Іклом трапилася несподівана пригода. Одного разу він пішов з мисливцями полювати на лося. Повертаючись додому, він уздрів на краю селища новий, щойно поставлений вігвам. Підійшовши до нього, він наткнувся на Кічі. Біле Ікло зупинився й пильно подивився на неї. Він хоч і невиразно, але все-таки пам’ятав свою матір, а от Кічі забула сина. Грізно загарчавши, вона вищирила на нього зуби, і враз його спогади прояснилися. Біле Ікло згадав усе — і дитинство, й те, з чим пов’язане це гарчання. До зустрічі з богами Кічі була для Білого Ікла центром Всесвіту. Зворушений навалою почуттів, що вмить переповнили всю його істоту, він підскочив до матері, але вона зустріла його вишкіреними зубами й розпорола йому вилицю аж до кістки. Біле Ікло не зрозумів, що коїться, й розгублено позадкував від неї, приголомшений несподіваною реакцією.
Та Кічі ніскілечки не була винувата. Вовчиці забувають своїх вовченят, коли їм виповниться рік від народження. Отак і Кічі забула свого любого сина. Біле Ікло був тепер для неї незнайомцем, чужинцем, небажаним зайдою, що може зазіхнути на її малесеньких новонароджених цуценят. Виводок, яким вона обзавелася за цей час, давав їй право вороже ставитися до кожного, хто посмів наблизитися.
Одне цуценятко підповзло до Білого Ікла. Вони були братами, хоч і не знали про це. Біле Ікло з цікавістю почав обнюхувати його, за що Кічі ще раз накинулася й роздерла йому морду. Біле Ікло відступився. Його дитячі спогади, що воскресли на якийсь час, одразу погасли й пішли у небуття. Він дивився на Кічі, що вилизувала своє дитинча й час від часу піднімала голову та гарчала. Тепер мати-Кічі вже не була потрібна Білому Іклу. Він навчився обходитися без неї й забув, настільки вона була дорога йому. У його світі не лишилося місця для Кічі так само, як у її світі не знайшлося місця для Білого Ікла.
Спогадів наче й не було, проте він стояв розгублений, приголомшений усім, що відбулося, силкуючись збагнути, в чому річ. І Кічі метнулася до нього втретє, проганяючи геть. Біле Ікло скорився. Закон, установлений його породою, забороняв самцям гризтися із самицями. Він нічого не знав про це, бо ще не мав особистого досвіду — в ньому просто заговорив той інстинкт, що змушував його вити на місяць, на нічні зірки, боятися смерті й невідомого.
Минали місяці. Біле Ікло вбивався у силу, важчав і ставав кремезнішим. А характер його розвивався шляхом, який визначали спадковість і навколишнє середовище. За спадковістю Біле Ікло був створений з м’якого, як глина, матеріалу, що таїв у собі чимало можливостей. Середовище ж надало тієї форми, в яку вилилася ця глина. Якби, скажімо, Біле Ікло не прийшов до вогню, запаленого людиною, Дика Земля зробила б із нього справжнього вовка. Але боги подарували йому інше середовище, й він став чудовим собакою з вовчими талантами, але не вовком.
Отже, через м’якість матеріалу, з якого його ліпили, та під тиском обставин у ньому розвинулася своєрідна вдача. Цього неможливо було уникнути. Він зробився понурішим, вовкуватішим, лютішим і тримався осторонь інших собак. І вони дедалі більше переконувалися, що краще з ним не ворогувати, а Сірий Бобер цінував його дедалі більше.
Біле Ікло змужнів, став сильнішим і мудрішим, але це не звільнило його від однієї слабинки: він не терпів, коли з нього сміялися. Огидний людський сміх виводив його із себе: він втрачав рівновагу й не тямив себе від гніву. Між собою люди могли сміятися з чого завгодно, і те його не обходило. Але варто було комусь засміятися з нього, як він займався, мов сірник, і скаженів з люті. Поважний, статечний собака ставав справжнім дияволом. Сміх так злостив його, що він умить шаленів і все обертав на пекло. Лихо було тому, хто траплявся йому на очі в такі хвилини! Він добре знав закон і не помщався Сірому Боброві, якому допомагали палиця й розум. А от у собак не було нічого, крім відкритого простору, який рятував їх, коли перед ними з’являвся Біле Ікло, котрого реготом довели до сказу.
Коли Білому Іклу пішов третій рік, індіянців, що жили на річці Маккензі, спіткало справжнє горе — почався виснажливий голод. Улітку не ловилася риба. Взимку олені перейшли зі своїх звичних місць десь на нові простори. Лосі траплялися рідко, бо їх було мало. Зайці майже щезли. Хижі звірі, не маючи звичайної поживи, знесилювалися, жерли одне одного й гинули від голоду. Виживали тільки найдужчі. Боги Білого Ікла жили з полювання. Старі й кволі почали потроху мерти. У всьому селищі стояв стогін та плач. Жінки й діти відмовлялись від їжі, щоб підтримувати на силі охлялих, змарнілих мисливців, які нишпорили лісом у марних пошуках дичини.
Голод так дошкуляв, що вони їли мокасини й рукавиці із сириці, а собаки з’їдали свою упряж і навіть батоги. Крім того, собаки поїдали одне одного, а боги їли собак. Насамперед з’їли кволіших і плохіших. Собаки, що вціліли, бачили все це й розуміли, що на них чекає те саме. Найсміливіші та найрозумніші втекли від багать, що обернулися на різниці, шукаючи захисту в лісі, де їх чекала голодна смерть або вовчі зуби.
У цей скрутний час Біле Ікло також утік до лісу. Він був краще пристосований до життя — школа дитинства й материнська наука не минули для нього марно. Надто ж умів він вистежувати дрібну звірину. Йому вистачало терпіння й спритності впіймати білку. Треба було годинами критись і стежити за кожним рухом обережної вивірки й чекати, коли вона зважиться злізти з дерева на землю. Його величезна витримка могла зрівнятися тільки з безжальним голодом. Біле Ікло ніколи не квапився. Він терпляче вичікував, коли можна буде діяти напевно,
