Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон
Часто після цих зубів жертва вже не підводилась, вона борсалася в багнюці під ногами індіянських собак, які тільки й чекали тієї хвилини, коли можна буде накинутися всією зграєю й роздерти чужинця на шматки. Біле Ікло був мудрим. Він уже давно знав, що боги гніваються, коли хтось убиває їхніх собак. Білі люди гніваються так само. Тому, зваливши супротивника з ніг і, прокусивши йому горло, він відбігав убік і дозволяв зграї докінчувати почату ним розправу. А коли на собачий ґвалт збігалися люди й гнівно карали собак, Біле Ікло спостерігав собі здаля, мов непричетний. Отак лукаво він завжди виходив сухим із води. Він стояв осторонь і дивився, як у його побратимів шпурляють камінцями, як лупцюють дрючками, сокирами та чим попало і безжалісно карають винуватців. Біле Ікло був дуже розумний і його хитромудра вдача ще не раз подивує всіх і стане йому самому в пригоді.
А його побратими також чогось навчилися — вони зрозуміли: аби добряче розважитись, важливо не проґавити тої хвилини, коли пароплав пристає до берега. Обов’язково кілька собак вибіжать на причал — зненацька напасти, й двоє-троє прибульців будуть збиті з ніг і розтерзані. Поки люди отямляться, а, схаменувшись, почнуть заганяти своїх собак назад на пароплав, заводіяки втечуть ще до того, як їм почнуть жорстоко помщатися за скоєне. Одного разу білий чоловік, на очах у якого роздерли його сетера, вихопив револьвер, вистрілив шість разів підряд і наповал убив шестеро псів. Це був ще один прояв могутності білих людей, що надовго врізався в пам’ять Білого Ікла.
Проте загалом Біле Ікло потішався з того. Він не жалів своїх побратимів, а сам залишався в таких сутичках неушкодженим. Спочатку загризати собак, що належали білим людям, було для нього розвагою, а потім це стало справжнім ремеслом. Ніякої іншої роботи в нього не було. Сірий Бобер гендлював та багатів собі з того. А Біле Ікло тинявся пристанню, чекаючи разом зі зграєю індіянських собак на прибуття пароплавів. Тільки-но пароплав причалював до берега, починалися собачі розваги. Поки білі люди приходили до тями, собача зграя розбігалася й очікувала наступного пароплава.
Однак хибною була б думка про те, що, мовляв, Біле Ікло злигався з цим збіговиськом. Він не був у собачій зграї: не втручався в неї, тримався осторонь, ніколи не втрачав своєї незалежності, і собаки навіть боялися його. Так, Біле Ікло викликав острах у собак, хоч і діяв з ними заодно. Він заводився із чужинцем і збивав його з ніг. Тоді собаки накидалися й роздирали прибульця. Сам же Біле Ікло завжди вчасно втікав, лишаючи зграю напризволяще.
Мистецтво затіяти сварку було дуже просте, і Біле Ікло робив це завиграшки. Варто було йому з’явитися на пристані, коли чужі собаки сходили на берег, варто було тільки показатися, як вони одразу кидалися на нього. Ними керував інстинкт. Він велів собакам чути в Білому Іклі Дику Землю — невідому, страшну, загрозливу; вони відчували в ньому те, що в первісному світі, скрадаючись, никало поночі навколо людських багать, коли вони, тулячись до тих багать, втрачали свої інстинкти й починали боятися Дикої Землі, з якої вийшли, яку зрадили, покинувши назавжди. З покоління в покоління передавався собакам цей страх перед Дикою Землею. Цілими століттями вона лякала їх загибеллю, але їхні володарі дали їм право вбивати все живе, що приходить відтіля. І, пам’ятаючи це, вони боронили себе й богів, які були з ними в спілці.
Отож, собакам, що прибували з далекого й лагідного Півдня, досить було зачути вовчий дух, як у них з’являлося непереборне бажання кинутися й розтерзати Біле Ікло. Поміж прибульців траплялися й міські собаки, але інстинктивний страх Дикої Землі зберігся й у них. На звіра, що поставав перед ними серед білого дня, вони дивилися не тільки своїми очима, а й очима предків, і пам’ять, успадкована від усіх попередніх поколінь, підказувала їм, що перед ними стоїть вовк, до якого їхня порода відчуває споконвічну ворожість.
Біле Ікло це тільки тішило. Якщо сам його вигляд змушує собак скажено кидатися в бій і лиш його миттєва поява так їх дратує, то що більше вони на це ведуться, то краще для нього й то гірше для них. Вони бачили в Білому Іклі свою законну здобич, а він бачив у них свою.
Недарма Біле Ікло вперше побачив денне світло у вовчому лігві й уже з раннього дитинства мав таких супротивників, як біла куріпка, ласиця й рись. Недарма його раннє дитинство було затьмарене ворожнечею з Ліп-Ліпом та зграєю молодих псів. Якби його життя склалося інакше, то й він був би інакшим. Якби не Ліп-Ліп, Біле Ікло потоваришував би з усіма цуценятами й виріс би подібнішим до собак і був би приязнішим до них. Якби Сірий Бобер був добріший і подарував хоч краплину любові й хоч трішечки ласки, то зумів би пробудити у вдачі Білого Ікла його найкращі риси. Але він не зазнав нічого подібного у своєму житті. Воно було жорстоке з ним, і Біле Ікло став понурим, вовкуватим звіром, нездатним когось любити — запеклим ворогом своїх побратимів.
Розділ другий
Божевільний бог
Білих людей у форті Юкон було небагато. Всі вони вже давно тут жили, називали себе «закваскою» й дуже пишалися цим. До тих, що прибували сюди з інших місць, вони ставилися зверхньо й зневажливо. Людей, що сходили з пароплава на берег і були тут новачками, називали «чечако», що мало подобалося прибульцям. Ці люди замішували тісто на сухих дріжджах, і це проводило різку грань між ними й старожилами, які вчиняли хліб на заквасці, тому що дріжджів у них не було.
Але все це — між іншим. Жителі форту раділи будь-яким невдачам цих людей, тішилися їхніми прикрощами. Особливе задоволення вони отримували від неперевершеного видовища, коли Біле Ікло та зухвала собача зграя, бешкетуючи, загризали собак у новачків. Допіру підходив пароплав, старожили форту поспішали на берег, щоб не проґавити звичного для них спектаклю. Наперед смакуючи втіху, вони чекали на неї так само нетерпляче,
