Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон

Подорожній обернувся до юрби.

— Боягузи! — закричав він. — Мерзотники!

Справедливе обурення вивело його з рівноваги, й він не тямив себе від гніву, того гніву, яким спалахує тільки розсудлива людина. Юнак подивився докірливо на юрбу, і його сірі очі зайнялися сталевим полиском. Красунчик Сміт підвівся й боязко рушив до нього. Незнайомець не зрозумів його намірів. Не підозрюючи, що перед ним боягуз, він вирішив, що Красунчик Сміт хоче битися, й мовивши: «Гадина!» удруге зацідив йому в пику. Красунчик Сміт аж ноги задер. Він знову впав горізнач і, злякавшись, навіть не намагався підвестися.

— Метте, допоможіть! — сказав незнайомець погоничеві, який увійшов за ним до кола.

Обоє нахилилися над собаками. Метт приготувався відтягнути Біле Ікло убік, щойно Черокі послабить свою мертву хватку. Юнак почав розціплювати зуби бульдогові. Але його зусилля були марні. Намагаючись розімкнути бульдожі щелепи, він не переставав півголосом повторювати: «Мерзотники!»

Публікою прокотився шум, і дехто вже починав протестувати проти такого непроханого втручання. Але варто було незнайомцеві підняти голову й глянути на юрбу, як протести ущухли.

— Гади проклятущі! — крикнув він знову й прийнявся за справу.

— Дарма силкуєтеся, містере Скотт. Так ми їх ніколи не розчепимо, — озвався нарешті Метт.

Вони оглядали собак, що зчепилися намертво.

— Крові витекло небагато, — зауважив Метт, — до жили він ще не дістався.

— Але щомиті може — відповів Скотт. — Бачите? Знову посунувся далі.

Юнак, вочевидь, чимраз більше хвилювався, побоюючись за долю Білого Ікла. Він кілька разів з усієї сили вдарив Черокі по голові, та це на бульдога не вплинуло. Черокі замахав оцупком хвоста на знак того, що, прекрасно розуміє зміст цих ударів, але все одно виконає свій обов’язок до кінця й не розціпить щелепи.

— Допоможіть же хтось! — крикнув Скотт, у розпачі звертаючись до юрби.

Але ніхто і з місця не рушив. Натомість юрба почала кидати саркастичні зауваження й давати глузливі поради.

— Пащеку б йому якось підважити, — порадив Метт.

Скотт схопився за кобуру, що висіла в нього збоку, й витягши револьвера, почав протискати дуло між щелепами бульдога. Він пхав його з такою силою, що чути було, як криця рипить об стиснуті зуби Черокі. Обоє, юнак і погонич, стояли навколішки, нахилившись над собаками.

З юрби виступив Тім Кінен і, підійшовши до Скотта, торкнув його за плече.

— Глядіть, не поламайте йому зубів! — погрозливо промовив він.

— Не зуби, то в’язи йому скручу, — відповів Скотт, пропихаючи дуло револьвера далі в пащу Черокі.

— Кажу, не поламайте йому зубів! — ще наполегливіше й грізніше повторив картяр.

Але якщо він розраховував залякати Скотта, це йому не вдалося. Продовжуючи орудувати револьвером, Скотт підняв голову й холоднокровно запитав:

— Ваш собака?

Тім Кінен кивнув головою.

— Ну, то йдіть розчепіть йому щелепи.

— Еге ж, балакайте, — роздратовано відказав той. — Гадаєте, я й сам би цього не зробив, коли б знав як?

— Тоді забирайтесь геть, — сказав Скотт, — і не заважайте мені.

Тім Кінен і далі стояв на місці, але Скотт уже не звертав на нього ніякої уваги. Він насилу втиснув бульдогові дуло між зубів і тепер намагався просунути його далі, щоб воно вийшло з іншого боку. Домігшись цього, Скотт почав обережно розводити бульдогові щелепи, а Метт тим часом звільняв з його пащі складки шкіри.

— Тримайте свого собаку! — наказав Скотт власникові Черокі.

Той слухняно нагнувся й обома руками вхопився за бульдога.

— Ну, тягніть! — крикнув Скотт, зробивши останнє зусилля, й зовсім розтулив щелепи.

Собак розтягли в різні боки, хоч бульдог запекло пручався.

— Заберіть його! — наказав Скотт, і Тім Кінен поволік Черокі в юрбу.

Біле Ікло кілька разів намагався звестись на ноги, але вони підгиналися. Раз він навіть спромігся встати, але, захитавшись, знову повалився на сніг. Його напівзакриті очі потьмяніли, щелепи розтулилися, із пащі вивалився вкритий брудною піною язик. Біле Ікло мав вигляд задушеного на смерть. Метт уважно оглянув його.

— Ледь теплий, — сказав він, — але дихає.

Красунчик Сміт звівся й підійшов глянути на Біле Ікло.

— Метте, скільки коштує гарний їздовий собака? — запитав Скотт.

Погонич подумав хвильку й відповів, не встаючи з колін:

— Триста доларів.

— Ну, а такий, на якому живого місця не залишилося? — провадив Скотт, штурхнувши Біле Ікло ногою.

— Половину, — вирішив погонич.

Скотт обернувся до Красунчика Сміта.

— Чули, ви, звіре? Я беру вашого собаку й плачу за неї півтораста доларів.

Він дістав гаманця й відрахував цю суму. Красунчик Сміт, не доторкнувшись до грошей, заклав руки за спину.

— Не продаю, — сказав він.

— Ні, продаєте, — заявив Скотт, — тому що я купую. Ось, візьміть гроші. Собака мій.

Красунчик Сміт, так само тримаючи руки за спиною, трохи позадкував.

Скотт ступнув до нього й замахнувся кулаком. Той пригнувся, втягнувши голову в плечі.

— Собака мій, — почав було він. — Я маю на нього право.

— Ви втратили всі права на цього собаку, — відрубав Скотт. — Берете гроші чи мені ще раз ударити?

— Добре, добре, — злякано забурмотав Красунчик Сміт. — Але ви мене примушуєте. Цьому собаці ціни немає. Я не дозволю себе грабувати. Цей собака — цілий скарб. Кожна людина має свої права.

— Авжеж, — відказав Скотт, передаючи йому гроші, — кожна людина має свої права. Але ви не людина, ви — звір. Тварюка!

— Почекайте-но, ось лишень доберусь до Доусона, — сказав Красунчик Сміт, — там я знайду на вас управу.

— Посмійте тільки рота роззявити, і я вмить вас випроваджу з Доусона! Зрозуміли?

Красунчик Сміт промурмотів щось невиразне.

— Зрозуміли? — гримнув розлючений Скотт.

— Так, — буркнув Красунчик Сміт, відступаючи.

— Що — так?

— Так, сер, — прогарчав Красунчик Сміт.

— Стережіться, бо вкусить! — вигукнув хтось, і в юрбі зареготали.

Скотт, відвернувшись від нього, почав помагати погоничеві, що порався коло Білого Ікла.

Публіка розходилась, лиш подекуди ще стояли купки людей, поглядали на Скотта й балакали між собою. До одного з гуртів підійшов Тім Кінен.

— Що це за птах? — запитав він.

— Відон Скотт, — відповів хтось.

— І хто ж він такий, цей чортів Відон Скотт?

— Та гірничий інженер з копалень. Він серед тутешніх верховод своя людина. Коли не хочеш мати клопоту, раджу триматися якнайдалі від нього. Він запанібрата з усіма тутешніми урядовцями. Сам уповноважений по золотих копальнях — перший йому друг-приятель.

— Я так і думав, що він якесь цабе, — зауважив картяр Тім Кінен. — Тим-то я й не зачепив його. Ні, думаю, з таким краще не зв’язуватися.

Розділ п’ятий

Неприборканий

— Справа безнадійна, — визнав Відон