Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон
Та ця любов прийшла не враз. Вона почалася з приязні та прихильності й розвивалася поступово. Біле Ікло завжди був на волі, але не втікав, адже цей новий бог йому подобався. Жити в білого бога було незрівнянно краще, ніж у клітці Красунчика Сміта; крім того, Біле Ікло не міг обійтися без божества. Почувати над собою людську владу стало для нього необхідністю. Тавро залежності від людини залишилося на Білому Іклі з тих далеких днів, коли він покинув Дику Землю і підповз до ніг Сірого Бобра, покірно очікуючи на покару. Це тавро і вдруге лягло на нього, коли він ще раз повернувся з Дикої Землі до вігвама Сірого Бобра, почувши запах риби в селищі після виснажливого голодування.
Тож Біле Ікло лишився у свого нового хазяїна, тому що не міг обходитися без божества, йому потрібен був бог і він його побачив у Відоні Скотті, котрого й не зрівняти було з Красунчиком Смітом. Щоб виявити свою відданість, він узяв на себе обов’язок стерегти господареве майно. Коли запряжні собаки міцно спали, він бродив навколо хатини, і вже першому запізнілому гостеві Скотта довелося відбиватися від нього дрючком, поки на порятунок прибіг сам хазяїн. Але Біле Ікло незабаром навчився відрізняти злодіїв від чесних людей, зрозумів, як багато значать хода й поведінка. Людину, що твердою ходою йшла прямо до дверей, він не чіпав, хоча й стежив за нею, аж поки відчинялися двері й благонадійність відвідувача підтверджувалась хазяїном — той впускав гостя в хату. Зате діставалось тому, хто пробирався крадькома, манівцями, намагаючись не потрапити на очі. Такий не знав пощади від Білого Ікла й ганебно тікав.
Відон Скотт поставив за мету відшкодувати Білому Іклу за все, що той пережив, за усі страждання через людей і за всі людські кривди. Він прагнув спокутувати гріх, у якому людина завинила перед «бойовим вовком». Це стало для Скотта справою принципу, справою сумління. Він відчував, що все лихе, заподіяне Білому Іклу, було боргом, який треба сплатити, тим-то він намагався якомога ласкавіше ставитись до цього вовка-бійця. Він узяв собі за правило щодня пестити й гладити його, лагідно розмовляти з ним.
Спочатку Біле Ікло пестощі сприймав підозріло й вороже, але згодом він відчув утіху від них. Лиш від однієї своєї звички Біле Ікло ніяк не міг відмовитися: коли рука людини торкалася його, він починав гарчати й не замовкав доти, поки Скотт не відходив. Але й у цьому гарчанні забриніли нові нотки. Сторонній не почув би їх — для нього гарчання Білого Ікла було б тим самим виявом первісної люті, від якої кров холоне в жилах. Ще тої далекої пори, коли Біле Ікло жив із матір’ю в печері і його охоплювали перші напади люті, його горло загрубіло від гарчання, й він уже не міг інакше виказувати свої почуття. Проте тонкий слух Скотта вловлював цю нотку, що проривалася з хижого гарчання легким натяком на приємність, і ніхто, крім господаря, її не помічав.
Минали дні, приязнь дедалі міцнішала й переходила в любов. Біле Ікло сам починав це відчувати, хоч і не знав, що з ним коїться. Любов давала про себе знати відчуттям якоїсь порожнечі, спраглої, жадібної й тужної, а він відчував потребу її заповнити. Любов принесла із собою біль і тривогу, які вщухали тільки від дотику руки білого бога. У ці хвилини Біле Ікло наповнювала незнана досі радість, вона пронизувала всю його сутність, і він проймався правічним диким трепетом. Але варто було богові піти, як біль і тривога поверталися й Біле Ікло знову потрапляв у порожнечу, його охоплювало відчуття незрозумілої спраги, що владно вимагала, аби її втамували.
Біле Ікло поволі знаходив самого себе. Попри зрілий вік і дику зачерствілість форми, у яку він був відлитий життям, його вдача виявляла нові риси й перебувала в стані якогось оновлення на тлі життєвих змін. У ньому прокидалися незвичні почуття й невластиві йому поривання, поведінка його мінялася. Колись він шукав зиску, боявся страждань, ненавидів прикрощі, уникав болю і пристосовувався так, щоб мати одне й уникати другого. Тепер усе змінилося: під впливом нового почуття Біле Ікло часто терпів заради нового бога прикрощі й страждання. Отож ранками, замість бродити в пошуках їжі або лежати десь у захистку, він цілими годинами вичікував на холодному ґанку появи Скотта. А пізніми вечорами, коли бог повертався додому, Біле Ікло вилазив із теплої нори, виритої в снігу, аби почути його привітне слово й відчути доторк дружньої руки. Він забував навіть про їжу, аби тільки побути зі своїм богом, відчути його ласку й тепло, або провести його до міста.
Колишнє визнання переросло у велику справжню любов. Це почуття сягнуло тих вершин, яких ніколи не сягала приязнь — воно проникло і до тих глибин, куди не добиралася прихильність. І на любов Біле Ікло відповідав любов’ю. Він знайшов божество — свого бога любові, ясного й променистого, що при ньому природа Білого Ікла розбуяла, мов той цвіт під промінням сонця.
Але Біле Ікло не вмів проявляти своїх почуттів. Для цього він був уже занадто зрілий і суворий. Постійна самотність зробила його стриманим. Його похмура вдача була результатом багаторічного досвіду. Він ніколи в житті не гавкав, тож і тепер не вітав свого бога гавканням. Він ніколи не ліз йому на очі, не кидався радісно на нього, щоб довести свою любов. Навіть вибігаючи назустріч господареві, чекав оддалік, але чекав завжди. Його любов межувала з німим, тихим і мовчазним обожненням. Вона світилася лише в його очах, що невідступно стежили за кожним хазяїновим рухом і виказували почуття Білого Ікла. Коли ж Відон Скотт дивився на нього й розмовляв із ним, він аж ніяковів од гарячої любові, що марно поривалася в ньому назовні.
Біле Ікло вчився пристосовуватися до нового життя. Він зрозумів, наприклад, що не повинен займати собак свого хазяїна. А проте його владний характер не міг не виявити себе вже з самого початку, тож собакам після кількох сутичок довелося визнати перевагу свого нового ватажка і
