Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон

Навчившись притискатися до хазяїна головою, Біле Ікло не пропускав нагоди притулитися й лащився до свого господаря тепер частіше. Це було останнім словом його любові, тою межею, далі якої він не міг іти. Інстинкт вимагав уникати будь-якого доторку, особливо до голови, яку він оберігав найбільше й терпіти не міг, коли до неї торкалися. Так веліла йому Дика Земля, закладений нею інстинктивний страх перед стражданням і пасткою, що вимагав уникати будь-якого прямого контакту. А тепер, притискаючись до хазяїна, Біле Ікло із власної волі ставив себе в безборонне становище. Цим він виражав безмежну віру й самовідданість, свою покірність хазяїнові, ніби говорив йому: «Віддаю себе в твої руки. Роби із мною, що хочеш».

Якось пізнього вечора, невдовзі після свого повернення, Скотт грав із Меттом у кріббедж на сон грядущий.

— П’ятнадцять — два, п’ятнадцять — чотири, і ще двійка… — підраховував Метт, як раптом знадвору почулися чиїсь крики й сердите гарчання.

Перезирнувшись, вони підхопилися з-за столу.

— Вовк рве когось! — сказав Метт.

На той дикий зойк вони кинулися до дверей.

— Посвітіть мені! — крикнув Скотт, вибігаючи на ґанок.

Метт вибіг услід за ним із лампою в руці, й при світлі вони побачили людину, що горілиць лежала на снігу, закриваючи обличчя та шию руками, і відчайдушно боронилася від зубів Білого Ікла. Чоловікові й справді загрожувала серйозна небезпека: Біле Ікло як скажений рвав його й намагався схопити за горло. Рукави куртки, синя фланелева блуза й спідня сорочка були подерті на клапті, а з покусаних рук цебеніла кров.

Скотт і погонич вмить оцінили ситуацію: Скотт ухопив Біле Ікло за шию й відтягнув назад. Біле Ікло несамовито рвався вперед, але не кусав хазяїна і після різкого вигуку хутко заспокоївся.

Метт допоміг чоловікові звестись на ноги. Піднімаючись, той одвів долоні від обличчя, й чоловіки побачили звірячу фізіономію Красунчика Сміта. Погонич, мов обпечений, відскочив назад. Мружачись од світла, Красунчик Сміт роззирався довкруж. Його пику перекосило від жаху, тільки-но він глянув на Біле Ікло.

Тієї ж миті погонич побачив, що на снігу щось лежить. Він присвітив і носаком чобота показав господареві на сталевий ланцюг і грубу ломаку.

Відон Скотт глянув і кивнув головою. Вони не вимовили й слова. Погонич узяв Красунчика Сміта за плече й повернув до себе спиною. Слова були зайві. Красунчика Сміта наче вітром здмухнуло.

А хазяїн гладив Біле Ікло й казав:

— Хотів тебе вкрасти, так? А ти не дався? Атож, атож, він не туди заїхав, правда?

— Мабуть, подумав, що сто пекельних чортів на нього кинулися, — посміхнувся Метт.

А Біле Ікло ще гарчав, та поволі шерсть на його спині вляглася й у гарчанні знову забриніла ніжна нотка.

Частина п’ята

Розділ перший

Далека дорога

В повітрі пахло літом. Біле Ікло передчував якесь лихо, причому задовго до того, як стало видно його ознаки. Якимись невідомими шляхами до нього дійшла звістка про близькі зміни. Він і сам не розумів, як збагнув це, спостерігаючи за своїми богами. Не підозрюючи того, вони видали свої наміри собаці, тому він уже не залишав ґанку хатини й, не заходячи в кімнату, знав, що люди щось затівають.

— А прислухайтесь-но! — сказав якось за вечерею Метт.

Відон Скотт прислухався. Через двері знадвору доносилося тихе, тривожне й жалібне скімлення, схоже скоріше на стримуваний плач. Коли воно урвалося, стало чути, як Біле Ікло обнюхує двері, ніби хоче переконатися, що його бог ще тут, у хатині, а не зник, як минулого разу.

— Це він за вами так, — сказав погонич.

Мало не благально Відон Скотт глянув на товариша, хоч словами сказав інше:

— Ну, що я робитиму з вовком у Каліфорнії?

— Отож-бо й я кажу, — відповів Метт — навіщо вам вовки в Каліфорнії?

Відону Скотту ще досадніше стало від цих слів; йому здалося, ніби Метт докоряє йому.

— Тамтешнім собакам не можна буде й висунутись при ньому, — провадив Скотт. — Він їх усіх загризе. І якщо мене через нього не доконають штрафами, поліція все одно забере його в мене й обійдеться з ним по-своєму.

— Справжній бандит, що й говорити! — підтвердив погонич.

Відон Скотт недовірливо глянув на нього.

— Ні, це неможливо! — сказав він рішуче.

— Звісно, неможливо, — погодився Метт. — Вам довелося б спеціального чоловіка до нього приставити, когось іще наймати.

Всі сумніви Скотта зникли. Він задоволено кивнув головою. Запала мовчанка, і знову почулось тихеньке скімлення, наче стриманий плач, а потім обнюхування дверей.

— А все-таки здорово він до вас прив’язався! Не те слово, — він так вас полюбив, — зауважив Метт.

Хазяїн раптом скипів:

— Та ну вас, Метте! Я сам знаю, що робити.

— То правда, тільки…

— Що «тільки»? — обірвав його Скотт.

— Тільки… — тихо почав погонич, але враз і сам вибухнув: — А чого це ви так розпалилися? Можна подумати, що ви таки не знаєте, що робити.

Якусь хвильку Відон Скотт боровся сам із собою, а потім сказав уже спокійніше:

— Ви маєте рацію, Метте. Я справді не знаю, що робити. В тім і лихо…

І, помовчавши, додав:

— Та ні, було б справжнісіньким божевіллям взяти собаку з собою.

— І то правда, — відповів погонич, але його слова й цього разу не задовольнили господаря. — Неймовірно! Звідки він знає, що ви їдете? Ось що мене вражає, — безневинно продовжував Метт.

— Це понад моє розуміння, — відказав Скотт, сумно хитаючи головою.

А потім настав день, коли крізь відчинені двері хатини Біле Ікло побачив, як хазяїн укладає речі в ту саму прокляту валізу. У двері весь час заходили й виходили, а мирне життя в хатині заступила метушня й тривога. Біле Ікло не мав ніяких сумнівів, що його неминуче спіткає біда. Він уже давно передчував небезпеку, а тепер і впевнився в ній. Біле Ікло зрозумів, що саме йому загрожує: бог знову лагодиться до втечі. Він не взяв його з собою першого разу, то, мабуть, не візьме й тепер.

Уночі Біле Ікло почав страшенно вити. Це було протяжне вовче виття. Біле Ікло вив, піднявши морду до байдужих зірок, і звіряв їм своє горе — як у дитинстві, коли, прибігши з Дикої Землі, не знайшов селища й побачив тільки купу сміття на тому місці, де стояв колись вігвам Сірого Бобра.

У хатині щойно лягли спати.

— Він знову