Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон

Метта він сприймав, як власність свого хазяїна. Відон Скотт дуже рідко годував Біле Ікло, цей обов’язок лежав на погоничеві, але Біле Ікло якимось чуттям уторопав, що цією їжею його забезпечує хазяїн, а Меттові лиш доручили піклуватися про нього. Той же самий Метт спробував якось запрягти його в нарти разом з іншими собаками. Але ця спроба не увінчалась успіхом, бо Біле Ікло скорився тільки тоді, коли Відон Скотт сам надів на нього упряж і сів у нарти.

Згодом він зрозумів: хазяїн хоче, щоб Метт запрягав його, як і решту собак.

Клондайкські нарти відрізняються від саней, якими їздять на Маккензі, тим, що мають полози. Та й собак запрягають по-іншому: вони біжать слід-у-слід, один за одним у подвійних посторонках, а не розходяться віялом. І ватажок на Клондайку справді є ватажком. Його вибирають дуже прискіпливо. На перше місце ставляють найрозумнішого і найдужчого собаку, якого боїться й слухається вся запряжка. Як і слід було сподіватися, Біле Ікло незабаром зайняв це місце. Після великого клопоту з собаками Метт зрозумів, що на менше той не погодиться. Біле Ікло сам вибрав собі це місце, й Метт підтвердив правильність його вибору кількома щирими словами на його адресу. Бігаючи цілий день у запряжці, Біле Ікло не забував і про те, що вночі треба сторожити хазяйське добро. Таким чином, він вірою й правдою служив Скотту, і в того не було ціннішого собаки в запряжці, ніж Біле Ікло.

— Якщо вже ви дозволите мені висловити свою думку, — заговорив якось Метт, — то доповім вам, що з вашого боку було дуже розумно дати за цього собаку півтораста доларів. Хвацько ви ошукали Красунчика Сміта, не кажучи вже про те, як у писок йому заїхали.

Сірі очі Відона Скотта знову спалахнули гнівом, і він сердито пробурмотів: «Мерзотник!»

Пізньої весни Біле Ікло спіткало велике горе: його хазяїн, його любий бог, зник без будь-якого попередження. Власне, попередження було, але Біле Ікло не мав ніякого досвіду в таких справах і не знав, чого треба чекати від людини, що складає свої речі у валізи. Згодом він згадав, що пакування речей передувало від’їзду хазяїна, але тоді в нього не зародилося і найменшої підозри. Увечері Біле Ікло, як завжди, чекав його приходу. Опівночі здійнявся вітер; він сховався від холоду за хатиною і лежав там, прислухаючись крізь дрімоту, чи не пролунають знайомі кроки. Але о другій годині ночі занепокоєння вигнало його з-за хатини, він згорнувся клубком на холодному ґанку й чекав далі.

Хазяїн не приходив. На світанку двері відчинилися, і на ґанок вийшов Метт. Біле Ікло тужливо подивився на погонича: він не знав іншого способу запитати про те, що йому так хотілося знати. Минали дні, а хазяїн не з’являвся. Біле Ікло, що ніколи в житті не знав хвороби, занедужав. Згодом він настільки знесилів, що Метту довелося взяти його в хатину. Крім того, у своєму листі до хазяїна Метт дописав кілька рядків про Біле Ікло.

Одержавши цього листа в Серкл-Сіті, Відон Скотт прочитав:

«Цей проклятущий вовк відмовляється працювати. Нічого не їсть. Такий сумний, тільки журиться та й годі. Собаки не дають йому проходу. Хоче знати, куди ви поділися, а я не вмію розтлумачити йому. Боюся, здохне з тої печалі».

Метт писав правду. Біле Ікло занудьгував, перестав їсти, не відбивався від собак, що налітали на нього. Він лежав у кімнаті на підлозі біля грубки, втративши будь-який інтерес до їжі, до Метта, до всього на світі. Метт намагався говорити з ним ласкаво, спробував і кричати з розпачу — нічого не діяло: Біле Ікло піднімав на нього потьмянілі очі, а потім знову опускав голову на передні лапи.

Та одного з вечорів, коли Метт сидів за столом і читав, пошепки бурмочучи слова й ворушачи губами, його увагу привернуло тихеньке скімлення Білого Ікла, що звівся на ноги і насторожив вуха, дивлячись на двері, а тоді уважно прислухався. За хвилину Метт почув кроки. Двері відчинилася, і ввійшов Відон Скотт. Вони привіталися, потиснувши один одному руки, і Скотт розглянувся по хатині.

— А де ж вовк? — запитав він і побачив його.

Біле Ікло стояв біля грубки. Він не кинувся вперед, як це зробив би будь-який інший собака, а стояв і дивився на свого хазяїна.

— Оце тобі маєш! — вигукнув Метт. — Він уже й хвостом махає!

Відон Скотт вийшов на середину кімнати й гукнув Біле Ікло до себе. Той не стрибнув до нього назустріч, але швиденько підійшов. Якось трохи незграбно, ніяковіючи, він ступав до свого білого бога і його очі враз наповнились невимовним теплом, засвітилися почуттям глибокої любові.

— На мене, мабуть, жодного разу так не глянув, поки вас не було, — сказав Метт.

Але Відон Скотт нічого не чув. Присівши навпочіпки перед Білим Іклом, він пестив його — чухав за вухами, гладив шию й плечі, ніжно поплескував по спині. А Біле Ікло тихо гарчав у відповідь, і м’які нотки чулися в його гарчанні ясніше, ніж колись.

Але це ще було не все. Його радість, його велика любов знай шукали вихід, аж врешті знайшли свій вияв. Біле Ікло раптом витягнув шию, встромив голову хазяїнові під пахву і, сховавшись так, що на видноті залишалися тільки вуха, уже не гарчав, а тільки дедалі тісніше притискався до хазяїна.

Чоловіки перезирнулись. Скоттові очі блищали.

— Ну-ну! — лише й спромігся вигукнути вражений Метт. Потім додав: — Я завжди казав, що цей вовк — собака! Гляньте на нього!

Після повернення хазяїна, який відкрив йому любов, Біле Ікло хутко зіп’явся на ноги. У хаті він провів ще дві ночі й один день, а потім вийшов на ґанок. Собаки вже встигли забути про його доблесті, зате пам’ятали, яким кволим він був останнім часом, тож як стій кинулися на нього зусібіч.

— Ану, покажи їм, що ти вичуняв! — тішився Метт, спостерігаючи за тим з порога хатини. — Нічого з ними церемонитися, вовче! Покажи їм! Дай чосу! Давай, давай, так! Ну, ще, ще!

Біле Ікло не мав потреби в заохоченні. Хазяїнового приїзду було цілком достатньо — живлюща сила заграла й заструменіла в його жилах. Він бився, бо в ньому вирували радощі, а в бою давав вихід тому, чого не міг виявити інакше. Кінець міг бути тільки один — приструнчені собаки розбіглися, зазнавши неминучої поразки