Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон

І тут, у цьому багажному пеклі, хазяїн покинув Біле Ікло, — так той принаймні подумав і вважав себе покинутим, аж нанюхав хазяйські речі й став коло них на варту.

— Вчасно прийшли, — невдоволено буркнув кремезний бог, коли за годину відсутності в дверях з’явився Відон Скотт. — Цей ваш собака не дав мені й пальцем торкнутися до ваших валіз.

Біле Ікло вийшов із вагона. Знову несподіванка! На його превеликий подив кошмар скінчився — місто зникло. Вагон був для нього ніби кімната в будинку, і коли він сюди заходив, то довкруги ще вирувало місто. Але за цю годину воно щезло без сліду. Перед Білим Іклом лежав привітний, веселий край, залитий сонцем, сповнений тиші та спокою. Та не було часу дивуватися з цієї зміни. Біле Ікло примирився з нею, як і з усіма попередніми чудесами, що супроводжували кожен крок богів. Незбагненні вияви їхньої сили! Хтозна, що вони можуть іще!

На них чекала бричка. До хазяїна підійшли чоловік і жінка. Жінка простягнула руки й обняла хазяїна за шию… Це ворог! Відон Скотт миттю вирвався з обіймів і схопив Біле Ікло, що гарчав і лютував як навіжений.

— Нічого, мамо! — казав Скотт, не відпускаючи Біле Ікло й намагаючись утихомирити його. — Він подумав, що ви хочете мене скривдити, а такого він не стерпить. Тепер усе гаразд. Незабаром він усе зрозуміє.

— А я зможу приголубити свого сина тільки тоді, коли його собаки не буде поблизу, — засміялася місіс Скотт, хоч і зблідла, злякавшись несподіваного охоронця.

Вона дивилася на Біле Ікло, що знай гарчав і, наїжачившись, не зводив з неї лютого погляду.

— Незабаром він усе зрозуміє, от побачите! — сказав Скотт.

Він ласкаво заговорив до Білого Ікла, а коли той заспокоївся, наказав йому рішучим тоном:

— Лежати! Тобі кажу!

Білому Іклу вже були знайомі ці слова, і він скорився наказу, хоч і не дуже радо.

— Тепер можна, мамо! — сказав Відон Скотт, простягаючи до неї руки, та не спускаючи ока з Білого Ікла.

— Лежи! — застеріг він ще раз.

Біле Ікло наїжачився, підвівся й хотів були плигнути, та послухався наказу й ліг знову, пильнуючи за ворожими діями незнайомих богів. Проте нічого поганого не сталося навіть тоді, коли й другий бог — чоловік, теж його обняв. Незнайомці й хазяїн поклали валізи в бричку, сіли в неї самі, а Біле Ікло побіг услід, вряди-годи підскакуючи впритул до коней і немов попереджаючи їх, що він не дозволить завдати якоїсь шкоди його богові, якого вони так швидко везуть.

За чверть години коляска завернула в муровану браму й покотилася алеєю під склепінням із густого гілля ліщини, що пишно росла вздовж алеї. Обабіч тяглися розкішні луки, на яких подекуди видніли могутні старезні дуби. За ними виблискували темним золотом нагріта сонцем стерня, що виділялася на ясному зеленому тлі лугового різнотрав’я. А весь цей мальовничий пейзаж доповнювався далі казковими пагорбами з пасовищами на схилах. Наприкінці алеї, на невисокому пагорку серед рівнини, стояв будинок із довгою верандою й безліччю вікон.

Але Біле Ікло не встиг його як слід роздивитися. Тільки-но коляска завернула через браму на алею, як на нього налетіла вівчарка з палаючими від обурення й люті очима. Нападниця відрізала Біле Ікло від екіпажу. Наїжачившись, він без попередження кинувся на неї, щоб ударом у плече повалити з ніг, та враз із розгону так і спинився, аж осів на передні лапи, загальмувавши на півдорозі, став, як укопаний, аби тільки не зітнутися з собакою. Це була самиця, а закон його породи не дозволяв йому нападати на самиць. І він не пішов проти велінь інстинкту.

Але інстинкт самиці говорив зовсім інше. Вона відчувала несвідомий страх перед Дикою Землею, надто ж перед таким її мешканцем, як вовк. Біле Ікло був для вівчарки вовком, споконвічним ворогом, який полював на стада худоби ще за тої далекої пори, коли люди доручили турботам вівчарок свою першу вівцю. Тож допіру Біле Ікло зупинився, відмовившись від сутички, вівчарка сама кинулася на нього. Він мимоволі загарчав, відчувши, як гострі зуби впиваються йому в плече, але все-таки не вкусив вівчарку, а тільки зніяковіло позадкував, намагаючись обігнути її збоку. Одначе всі його старання були марними — вівчарка не пускала його.

— Назад, Коллі! — крикнув незнайомець, що сидів у колясці.

Відон Скотт засміявся.

— Нічого, батьку. Це добра наука Білому Іклу. Він муситиме ще багато чого навчитись, тож хай звикає. Нічого, обійдеться якось. Він зуміє призвичаїтись.

Коляска віддалялася, а Коллі знай перепиняла Білому Іклу шлях. Він спробував обігнати її й, звернувши з дороги, кинувся через луки, але вівчарка бігла внутрішнім, меншим колом, і Біле Ікло всюди натикався на її вискалену пащу. Він повернув назад, щоб обійти її іншим боком, але вона й тут обігнала його.

Тим часом бричка віддалялася й відвозила десь його хазяїна. Біле Ікло бачив, як вона помалу зникає за деревами. Становище було безвихідне. Він спробував описати ще одне коло. Вівчарка не відставала. Тоді Біле Ікло на всьому ходу розвернувся до неї. Він зважився на свій випробуваний бойовий прийом — вдарив її плечем у плече, щоб збити з ніг. Вівчарка бігла так швидко, що від удару не просто впала на землю, а ще й за інерцією перевернулася кілька разів підряд. Силкуючись зупинитися, вона загрібала пазурами землю й пронизливо завила від обурення та ображеної гордості.

Біле Ікло не гаяв часу. Дорога була вільна, а йому тільки цього й треба. Оговтавшись, Коллі з гавкотом кинулася навздогін. Біле Ікло узяв навпростець, а вже тут він міг показати їй, як треба бігати. Вона мчала з істеричним гавкотом, як навіжена, напружуючи для кожного стрибка всі свої сили, а Біле Ікло гнав мовчки й легко, без найменшої напруги і, мов примара, ковзав по траві.

Обігнувши будинок, Біле Ікло побачив, як хазяїн виходить із брички, що зупинилася біля під’їзду. Тієї ж миті на нього хтось налетів збоку. Це був шотландський хорт. Біле Ікло зустрів би його належно, та було запізно — він біг надто вже швидко й не зміг зупинитися відразу, а хорт уже налетів на нього збоку. Все сталося так несподівано, що не встиг він і озирнутися, як уже гепнувся і з усього