Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон

Схопив бульдог не дуже вдало, занизько, ближче до грудей, — але вже не розціплював щелеп. Біле Ікло несамовито заметався з боку в бік, намагаючись струснути з себе бульдога. Цей тягар, що волочився за ним, доводив його до божевілля. Він сковував його рухи, позбавляв його волі. Біле Ікло відчув себе в пастці. Його інстинкт повставав проти цього. Він просто-таки шаленів. Уся його життєва сила збунтувалася в ньому. А його тіло владно прагнуло волі. Розум потьмарився сліпою жагою життя, потребою невпинного руху — насамперед руху, бо саме в русі й виявляється життя.

Біле Ікло безупинно кружляв, стрибав, шарпався вперед і назад, силкуючись звільнитися від цього п’ятдесятифунтового тягаря, що завис у нього на шиї. А бульдог і не борсався, він знав тільки одне: не розціплювати щелепи. Зрідка, коли йому вдавалося на мить торкнутися лапами землі, він намагався пручатися. Але вмить злітав у повітря й Біле Ікло, несамовито гасаючи, волік його далі за собою. Черокі корився інстинктові. Він знав, що чинить правильно, коли міцно стискає зуби, і часом аж здригався від задоволення. В такі моменти він навіть заплющував очі й, незважаючи на біль, дозволяв Білому Іклу як завгодно мотати й крутити себе. Це не мало ніякого значення, головне — не розтискати зубів, і він їх не розтискав.

Остаточно знесилившись, Біле Ікло перестав гасати. Він уже нічого не міг удіяти й нічого не розумів. Жодного разу за все його життя з ним не траплялося такого. Собаки, з якими він бився раніше, поводилися зовсім інакше. Там усе було просто: налетів, рвонув і відскочив, вчепився, рвонув зубами й знову відскочив. Важко дихаючи, Біле Ікло напівлежав на землі. Не розтискаючи зубів, Черокі налягав на нього всім тілом, намагаючись повалити горілиць. Біле Ікло пручався й відчув, як бульдогові щелепи, трохи послабивши стиск і немовби жуючи його шкіру, пересуваються чимраз ближче до його горла. Бульдог діяв виважено: намагаючись не випустити його, він користувався найменшою можливістю захопити побільше шкури. Така нагода траплялася лише тоді, коли Біле Ікло лежав спокійно, але щойно той починав шарпатися, бульдог відразу стискав зуби на його шиї.

Біле Ікло міг дотягтися тільки до загривка Черокі. Він всадив йому зуби вище плеча, але перебирати ними по-бульдожому, немовби пережовуючи шкіру, не вмів, та й щелепи його не були пристосовані для такої хватки. Він тільки несамовито рвав Черокі зубами й раптом відчув, що становище їх змінилося. Бульдог перекинув його на спину й, не розціплюючи щелепи, примудрився стати над ним. Біле Ікло вигнувся, мов кіт, уперся задніми ногами в живіт ворогові й почав панахати його пазурами. Може, він би й випустив бульдогові тельбухи, якби той не перекинув стрибком свого тулуба вбік, так, щоб стояти під прямим кутом до Білого Ікла.

Неможливо було вивільнитися з такої хватки. Невблаганні, як доля, щелепи Черокі повільно посувалися до яремної вени. Біле Ікло рятували від смерті тільки широкі складки шкіри й густе хутро на шиї, що забивали бульдогові пащеку. Але наполегливо, хоч і поволі, Черокі таки захоплював дедалі більше шкіри й хутра, невідступно душачи супротивника. Біле Ікло вже не міг дихати, й щохвилини йому ставало дедалі сутужніше.

Боротьба, вочевидь, наближалася до кінця. Вболівальники Черокі раділи й закладалися на нечувані суми. Прихильники Білого Ікла були пригнічені й відмовлялися від десятьох і навіть двадцятьох проти одного. Але знайшовся один чоловік, що ризикнув прийняти заклад на п’ятдесят проти одного. Це був Красунчик Сміт. Він увійшов у коло й, тицьнувши на Біле Ікло пальцем, почав глузувати з нього. Лютий регіт подіяв. Біле Ікло збожеволів од люті й, зібравши останні сили, звівся на ноги. Але варто було йому заметатися по колу з п’ятдесятифунтовим тягарем, що висів йому на горлі, як його лють переросла в сліпий жах. Жага життя знову посіла його, і розум за мить потьмарився, підкоряючись велінням тіла. Він метався навсібіч, кружляв, спотикаючись, падаючи й знову піднімаючись, ставав дибки, підкидав бульдога вгору, але всі його старання були марними — струснути з себе цю чіпку погибель він так і не зумів.

Виснажений до краю, Біле Ікло повалився з тим вантажем на спину, перекинувся горілиць. Бульдог відразу ж перехопив зубами ще вище й, уминаючи шкіру на його шиї, не давав звести подих. Грім оплесків привітав переможця, з юрби кричали: «Черокі! Черокі!». Бульдог енергійно замахав обрубком хвоста, але галаслива похвала не відвернула його від роботи. Між куцим хвостом і масивними щелепам не було ніякого зв’язку — бульдог радів од того, що виконав своє покликання, адже щелепи мертвою хваткою душили «бойового вовка».

Раптом увагу публіки відволікли від цієї забави галасливі крики погоничів та собачий лемент. Почувся й дзенькіт дзвіночків. Хтось наближався. Всі, крім Красунчика Сміта, насторожилися, вирішивши, що наскочила поліція. Але на дорозі незабаром показалися двоє чоловіків, що бігли поруч із нартами. Вони прямували не з міста, а навпаки, либонь, поверталися з якоїсь розвідувальної експедиції. Побачивши юрбу, незнайомці зупинили собак і підійшли довідатися, що тут відбувається. Один з них — високий молодий красень із гладенько виголеним обличчям, що розпашіло на морозі. Другий — вусатий погонич, нижчий на зріст і теж симпатичний чоловік.

Біле Ікло припинив боротьбу. Час від часу він починав конвульсивно метатися, але тепер усі намагання були марними. Безжалісні щелепи бульдога дедалі дужче здушували йому горло, повітря не вистачало, подих перехоплювало, й Біле Ікло задихався. Черокі давно прокусив би йому вену, якби його зуби із самого початку не вчепилися так близько до грудей. Він перехоплював ними дедалі вище, підбираючись до горла, але на це йшло багато часу, до того ж його пащека була повністю забита шерстю й товстими складками шкіри.

А тим часом Красунчика Сміта охопив такий шал, що він згубив і ту крихту здорового глузду, якою нагородила його природа за потворність. Побачивши, що очі Білого Ікла вже зайшли поволокою, він зрозумів, що бій програно.

Мов з ланцюга зірвавшись, Красунчик Сміт кинувся до Білого Ікла й почав шалено гамселити його ногами. З юрми почувся свист і крики протесту, а Красунчик Сміт знай безтямно молотив пса. Аж раптом юрба захвилювалась: високий юнак, який щойно прибув сюди, пробирався вперед, безцеремонно розштовхуючи всіх направо й наліво. Він увійшов у коло саме в ту мить, коли Красунчик Сміт одвів праву ногу для чергового удару, перенісши всю вагу тіла на ліву й перебуваючи у стані хисткої рівноваги. Чоловік щосили затопив