Час настав - Костянтин Матвієнко

— «Одессит в последнем поколении и ма-асквич в первом», как шутят в ЦИК Фе. Но он же «persona nоn grata» на Украине после мандариновой революции, — додав Алєксандр.

— Уже решили вопрос о разовом разрешении на въезд, по семейным обстоятельствам. Очень уж хо­чется этому политтехнологу взять реванш за позор своего тогдашнего поражения. Ему в этом помогает местный типа политолог Миша Полянский. Нам это добавит головной боли, — скривився Тараторкін. — Так, ну, давайте по последней — и по домам, завтра много работы.

Прагне близькості Христина, втім, Лахудрик це припинить

На березі Борисфену лише починався теплий літній вечір. Щойно Аскольд вибрався з печери, одразу ж ма­теріалізувався і Лахудрик.

— Як тут чудово! То ми у першому столітті?

— Так. Ласкаво просимо в минуле! — Хлопець ши­роким жестом вказав на видноколо, що, освітлене яск­равим сонцем, мріялося за рікою. — Тобі добре, Лахудрику: поїдеш до табору на моїх плечах. Мені ж доведеться добру годину пішкувати.

— Так я ж невагомий! Хочеш, просто полечу попе­ред тебе? — Домовичок вилетів з-поза Аскольдової спини і, перекидаючись у повітрі, помчав угору за те­чією, не втрачаючи, втім, хлопця з поля зору.

— Гаразд, гаразд. Тут час іде набагато повільніше, але фізично я втомлююся не менше, аніж у нашому сві­ті, тому не виривайся дуже вперед. — Аск поспішив за Лахудриком, який не припиняв пустувати.

— Студенте! Так ти відсипайся у цьому минулому часі на свіжому повітрі. Уявляєш, поспав тут хоч півдоби, а в нас минуло лише трохи — суцільна тобі економія часу.

— Слухай, Лахудрику! Ти б не міг дізнатися, куди пропала Надійка і як у неї справи? — змінив тему Ас­кольд.

— Аску, розумієш, я домовик твого будинку. Перемі­щатися на великі відстані я можу лише поблизу тебе. Коли є можливість, я зв’язуюся з домовиками інших будинків або сутностями іншого порядку і отримую інформацію або й мандрую з ними.

— А як ви вирахували Гликерію-Степаниду? — спи­тав хлопець.

— Вона персонаж відомий, отже, люди говорять і думають про неї багато, тому домовикам легко було встановити місце її проживання і попросити просте­жити за нею її ж домовика, точніше — домаху, з якою ворожка навіть не спробувала знайти спільну мову, але й вигнати не зуміла. Домаха дочекалася нагоди помститися, зробивши добру справу.

— Так ти гадаєш, дізнатися щось про Надійку з тво­єю допомогою буде складно? — сумно зітхнув хло­пець.

— А ти впевнений, що хочеш використати мої мож­ливості для стосунків з нею?

— Щось у мене на душі неспокій. Зачекаємо добу і будемо шукати.

До табору дісталися ще засвітла, хоча палаюче в ньо­му багаття вже добре було видно у тіні гори. їх здалеку побачив Ілько і вийшов назустріч.

— Привіт! Апостол давно чекає на тебе, — звер­нувся до хлопця. — О! А це що за байбак летючий з то­бою?

— Я не байбак і навіть не ховрах! Я Лахудрик Пенатій — київський домовик з вулиці Костьольної. Бака­лавр, між іншим!

— Ти ба, воно ще й балакає! — трохи здивувався мо­лодий венед.

— Чекай, чекай! — втрутився Аскольд. — Це мій добрий друг. Він справді домовик.

— Ільку! Недобре тримати гостей оддалік від місця трапези! — гукнув Апостол, чия кремезна постать виділялася біля багаття.

— Вітаю вас, добродію Апостоле, — вже звично привітався Аскольд.

— І тобі привіт, Аскольде! Бачу, ти прихопив із со­бою малого капосника — домовичка.

— Я не капосник, а вельми корисна для людей сут­ність, — вишукано вклонився домовичок. — Звуся Ла­худрик Пенатій, бакалавр.

— Знаю, знаю, — всміхнувся Андрій. — У цьому часі людей мало, будинків ще менше, отже, і домо­вики винятково рідкісні. Ось! Ваших багато зараз у великих містах: Римі, Афінах, Єрусалимі, Александрії. Там ви перейняли від людей і традицію на­вчання майстерності у спеціальних школах, а може, люди від вас, хто зна? А в цій місцевості і люди, і домовики ще не зіпсуті цивілізаціями: живуть за звичаями і законами прабатьків, передаючи знання та перекази з роду в рід. Ось. Ільку! — звернувся Апостол до молодого венеда. — Чи розповідали тобі старші роду або жерці про невидимих охорон­ців затишку і спокою племені?

— Так. Є ті, хто незримо охороняє багаття й захищає оселю родини, але вони ніколи не показуються на очі, — відповів венед, намагаючись погладити Лахудрика. А той раптом зник, за мить з’явившись на Аскольдовому плечі.

— Поважним бакалаврам бешкетувати не пасує! — Аскольд погладив домовика, немов домашнього ко­та. — Добродію Апостоле, я маю замінити батарею вашого телефону. Це як підкинути дров у вогонь, щоб він не згасав, — пояснив студент, як зумів. — Іль­ку, — гукнув венеда, — я покажу тобі, як це робиться, щоб ти міг міняти її і без мене. Молоду людину легше навчити поводження з цією технікою, аніж старшого чоловіка. А згодом, може, тобі вдасться навчити і добродія Апостола.

Андрій не заперечував.

Аскольд кілька разів продемонстрував Ількові весь процес заміни елемента живлення телефону. Трохи намучившись, венед врешті зумів тричі повторити цю операцію цілком задовільно. Про всяк випадок студент навчив венеда самостійно дзвонити йому, аби зв’язок був обопільним. Тим часом Лахудрик подумки повідомив Аскольдові, що Апостолові та Ількові думки для нього абсолютно недосяжні, а ін­ших людей у таборі він чудово чує.

Потім хлопці подалися купатися в теплій воді по­вільної Почайни. Звідтіля передзвонили Апостолові, щоб переконатись у відновленні зв’язку. Коли, сві­жі й веселі, повернулися, то із задоволенням підтри­мали компанію Андрієві та його супутникам за смач­ною трапезою.

Повечерявши, Аскольд дістав з рюкзака Книгу і по­казав Андрієві напис, що з’явився на її першій сторін­ці. Апостол уважно проглянув текст і змушений був визнати, що вперше бачить таке письмо. Однієї миті йому здалося, що він спізнає літери, схожі на грецькі, але розібрати бодай слово не зумів. Ілько з цікавістю зазирнув у Книгу і запитав:

— А можливо, Книга якось пов’язана із жезлом Аратти?

Апостол миттєво випростався й уважно подивився на нього, потім, зітхнувши, мовив:

— Звісно, це мало спасти мені на думку! Скіпетр Да­вида сам узяв напрямок на вівтар Аратти, який Ас­кольд знайшов у печері у вигляді прозорого кубічного каменя — такого самого, як і навершя скіпетра, — по­яснив він Ількові. — Книга ж є виробом пізнішого ча­су і потрапила до вівтаря, швидше за все, крізь браму часопростору. Вона, певно, пов’язана зі скіпетром саме через