Час настав - Костянтин Матвієнко
Жерці слухали уважно, мовчки і не перериваючи. У ще світлому небі яскраво засвітилася перша зоря. Ілько стояв оддалік, ловлячи кожне слово. Андрій замовк. За хвилину заговорив старший жрець:
— Ти, добрий чоловіче, переконливо і цікаво оповідаєш. Бачу я, що сам віриш у те, що кажеш, а коли хтось щирий у правді своїй, то десь, у якомусь зі світів, ця правда збувається. Може, і в цьому світі. Поживи трохи серед нас, придивимося до тебе...
Цієї миті виразно пролунав дзвінок мобільного телефону. Жерці сторожко озиралися, намагаючись зрозуміти, де сховалося джерело нечуваного у цьому світі звуку. Телефон усе дзвонив.
Андрій подумки картав себе за те, що не віддав його Ількові разом зі скіпетром. Не кваплячись, він спокійно дістав слухавку з-під складок хітону й відповів на дзвінок, звісно, сучасною мовою:
— Аскольде! Нестерпний хлопче, ти не міг подзвонити більш невчасно — я маю важливу дипломатичну розмову!
— Даруйте, добродію Апостоле, я збирався з вами домовитися про завтрашню зустріч, але можу зателефонувати пізніше, — поквапився відповісти хлопець.
— Нашу розмову саме чують венедські жерці. Я маю з ними порозумітися. Ось. Завтра приходь надвечір. Маєш іще якісь питання?
Жерці, зберігаючи гідність, мовчки слухали незнайому їм мову.
— Добродію Апостоле, — скористався дозволом говорити Аскольд, — про наше знайомство випадково дізнався один домовичок. Мене тут намагалися приворожити, а він мені допомагає, а ви ж заборонили...
— Ти геть заплутався. Людей, людей лукавих слід остерігатися, ось, а домовички своїх друзів не здають. Прихопи його якось із собою... — усміхнувся Апостол.
Цієї миті акумулятор телефону сів остаточно. Зв’язок увірвався.
Жерці недовірливо та очікувально дивилися на Андрія. Той, покрутивши у руках телефон, знову заговорив до них:
— У цьому немає ніякого дива, — здійняв він телефон. — Це просто пристрій для розмов на відстані. Як дим багать подає нам сигнали про небезпеку зоддалік. Ось!
Андрій спробував передати мобільний до рук старшому жерцеві, але той відсахнувся. Несміливо підійшов Ілько і став за спиною Апостола.
— А якою мовою це ж ти говорив? — спитав старший жрець.
— Ця мова з’явиться тут за сотні й сотні років. Але де в чому буде вона подібна до вашої — венедської, — сказав Андрій.
— Як знаєш ти мову ту, що і не створено ще її? — знову запитав старший.
— Аби проповідувати Слово Його, він дарував нам дивовижну змогу говорити усіма мовами, і тими, що є, і прийдешніми.
— То ти і майбутнє можеш провіщати? — докинув запитання наймолодший жрець.
— Лише те, що Він у безмежності милосердя Свого відкриє мені, негідному, — схилив чоло Апостол.
— Той невидимий, хто говорив із тобою, є сутністю світу невидимого? — запитав середній за віком жрець, який досі мовчав.
— Ні, зі мною говорив майже Ільків одноліток із нашого — видимого світу, але народиться він у цих місцях за дві тисячі літ. Та ти, — Андрій поглянув на жерця, — правду мовив про світи невидимі. Коли створив Він світ видимий, то з ним разом створив і світи невидимі. Ось!
— Саме так, — перехопив ініціативу старший жрець. — Світи є такі: яв — наш світ, або світ видимий, нав — нижній, невидимий, і прав — це горішній світ, також невидимий, де встановлюється лад поміж усім, що створено було. Ми ще поговоримо про це, а поки роби, що маєш, але знай: ти перший чужинець, кому дозволено пожити серед нас. Нехай Той, у Кого віруєш ти, буде з тобою. Ідіть! — закінчив розмову старший жрець.
Андрій з Ільком вклонилися і рушили назад до табору.
Уночі Ілько прокинувся від потужного спалаху білого світла. Миттєво вискочивши з куреня, він у місячному сяйві побачив Трамаїла, що лежав долілиць, тримаючи у правиці Давидів скіпетр. Камінь навершя поволі згасав. Зі свого куреня, крекчучи, вийшов Апостол. Схилився над Трамаїлом.
— Мертвий! Скіпетр на цій землі набрав первісної сили, і тепер його вже не може викрасти чи якось використати людина, яку він сам не визнав за свого володаря. А я й не почув, як він у мене, сплячого, витягнув його, — зітхнув Андрій, виймаючи з руки небіжчика скіпетр.
Ілько прикрив обличчя небіжчика шматком бруднуватої хламиди, а тоді гукнув одноплемінників, щоб забрали тіло нещасного Трамаїла з табору.
— У чому ж сила цього кілка, що він людину вбив? — спитав трохи наляканий хлопець.
— Тут цей жезл, а не кілок, як ти його нешанобливо обізвав, було створено за допомогою вівтаря Аратти стародавнім народом, який потім рушив до берегів Серединного моря. Там вони воювали з єгиптянами, втратили жезл Аратти і повернулися до берегів Понту і Борисфену. Пізніше ця річ передавалася з покоління в покоління в родині єгипетських жерців. І коли помер останній у роду, скіпетр було поховано разом з ним у таємній гробниці. Ось. Місце її знаходження передавалося як державна таємниця від одного фараона до іншого. Та якось першим царським вельможею в Єгипті став іудей на ймення Йосип, з роду Якова. Він дізнався, де сховано жезл, і таємно взяв його собі. Почалися біди в Єгипті: голод, хвороби, посухи і буревії. Іудеї залишили країну. Сорок років під проводом Мойсея вони мандрували пустелею, аби всі, хто пам’ятав упокореність та панування іновірців, вимерли і народилися інші люди — вільні. А жезл став символом одноосібної влади над народом обраним. І коли Давид став царем народу цього, то жезл правив йому за скіпетр. З того часу жезл Аратти став зватися скіпетром Давидовим. Але щороку він поволі, майже непомітно втрачав силу свою. Ось! Коли ж