Час настав - Костянтин Матвієнко
— Будь ласка, виходимо з машини. Пред’являємо документи, — осмілів сержант, побачивши перед собою зовсім молодих людей.
— Пожалуйста, ваш номєр удостовєрєнія, із какого ви РОВД? — запитала Надія.
— Патрульно-постова служба Голосіївського району. На мені форма і особистий жетон. Вам легше буде це побачити, коли ви залишите машину.
— Аску, сиди, будь ласка, на місці, — попросила дівчина, виходячи з авта.
Та Аскольд, можливо, аби в очах сержанта не виглядати підкаблучником, теж відчинив дверцята і випростався на весь зріст, спершись на дах машини.
— Автомобіль ваш? — запитав міліціонер.
— Мой, мой. Могу докумєнти показать, — різко відповіла Надія.
Впевнений тон дівчини давав свій результат. Вочевидь, патрульні мали досвід спілкування з київськими мажорами і знали про наслідки, які це може мати. У міліціонерів ще були свіжі спогади про те, як у травні двоє студентів, пасинків відомого магната, серед білого дня просто на Бессарабці побили сержанта-даішника і, незважаючи на обіцянку міністра внутрішніх справ, виголошену з трибуни парламенту, добитися для них судового покарання, лишилися абсолютно безкарні. Тож міліціонер чемно відповів:
— На документики, що засвідчують вашу особу, давайте поглянемо. Та-а-ак, громадянко Надіє Карпенко, — завчено вів далі, крутячи в руках водійське посвідчення, — з метою профілактики злочинів проти майна та особистості громадян попереджаю вас про те, що ви перебуваєте в місці підвищеної криміногенної небезпеки, особливо в темне время суток.
— Ви хотітє сказать, что ми на кого-то нападьом? — спантеличено спитала Надійка.
— Да нєт, протів вас может бить совєршєно правонарушеніє. В таком мєстє ви абсолютно беззащітни протів наркоманов, а автомобільчік у вас прімєтний, — озвався інший міліціонер. — Словом, давайтє отсюда. Всєго хорошего.
— Понятно, до свіданія, — відповіла дівчина, беручи з рук патрульного свої права.
«Альфа Ромео» з молодими людьми поїхав угору. За ним рушив і простецький міліцейський бобик. З кущів за обома машинами нишком спостерігали двоє чоловіків у чорному спортивному одязі. Потім вони швидко повернулися до свого «Ауді» й також помчали до Аграрного університету.
— Де ти так навчилася з ментами розмовляти? — запитав Аскольд, коли вони опинилися на освітленій вулиці.
— У нас у школі були уроки виживанія. Вчитель, сам колишній тєлохранітєль і спортсмен, говорив, що якщо з міліцією поводитися так, щоб вони не чувствували твого беспокойства, і демонструвати знання законів і процедур, то можна ізбєжать многіх неприятностей, — розповіла дівчина.
— Ні, ну це нормально?! — обурився Аскольд, аби приховати незручність від того, що сам не брав активної участі в розмові з міліціонерами. — На уроках виживання про контакт з міліцією розповідають як про потенційну небезпеку, а не як про спосіб допомоги і порятунку! А в тебе круто виходить говорити з ними. Куди ми зараз поїдемо?
— Давай десь вип’ємо чаю, — запропонувала Надія. — Тримайся, поїдемо швидко, бо я трохи понервувала. Знаєш тут поблизу щось пристойне?
— Ресторан «Полонез» біля Виставкового центру — колишньої ВДНГ[19]. Слід їхати ліворуч.
Авто помчало прямо до жовтої, розмитої сніговою мрякою плями світлофора, на розі вулиці Героїв оборони. Різко крутнувши кермо ліворуч, Надійка вже на червоне світло миттю виїхала на Голосіївський проспект. Чорне «Ауді», що спробувало повторити цей маневр, точно вписалося під величезний міксер бетономішалки, водій якої також поспішав — будівельний бум[20] у столиці, одначе. Скрегіт металу і розбитого скла, крики людей — миттєво утворився величезний затор.
Вони під’їхали до ресторану і ввійшли до його невеликої затишної зали. Надійка попрямувала до жіночої кімнати поновити макіяж після лісових поцілунків. Тим часом Аскольд, замовивши біля барної стійки дві чашки жасминового чаю, сів за столик. Опинившись на самоті, відчув ніяковість та неспокій від усього пережитого. Аби приборкати розхристані почуття, вирішив подзвонити Апостолові. Той не одразу відгукнувся. Коли ж нарешті озвався, то насварив хлопця за невчасний дзвінок: мовляв, він заважає якійсь важливій дипломатичній розмові з венедськими жерцями. За хвилину телефони роз’єдналися: схоже, в Андрія остаточно сів акумулятор. До столу вже підходила Надійка.
Пробазікавши кілька годин лише за чотирма чашками чаю, вони рушили по домівках. Метро зачинили, тому дівчина наполягла підвезти Аскольда до самого Майдану. Наприкінці вечора у хлопця зіпсувався настрій, адже сорок вісім гривень за рахунком та десятку чайових виклала Надія — для нього це були значні кошти.
— А в Донецьку теж такий дорогий чай? — спитав він, чим одразу викрив причину власної похмурості.
— Є дешевше, є дорожче — не зважай, — удавано безтурботно відповіла дівчина, розуміючи його настрій. — Ти помітив, як добре я вже говорю українською? — спитала, аби змінити тему. Маленька хитрість вдалася — Аскольд пожвавішав.
— Так! Ти справді вже ліпше говориш. Незчулися, як приїхали. Прощалися довго і ніжно.
Коли авто від’їхало, Аскольд миттю злетів по сходах до своєї квартири.
У кімнаті на нього чекав Лахудрик.
— Де тинявся так довго?! У мене безліч новин. — Його жвава балачка одразу розвіяла ліричний настрій. — Отже, твоя Христина таки їздила до ворожки Гликерії-Степаниди. Віддала дві твої фотки. Ця ворожка низької кваліфікації, тому навіть нездатна захистити свій будинок від присутності домовиків, а дружити з нами не вміє. Вона знає про свою непрофесійність і заробляє більше, як психолог чи навіть психоаналітик. Але найцікавіше почалося по тому, як Христя пішла. Гликерія-Степанида одразу поїхала до готелю «Русь», прихопивши з собою одну твою фотографію. На жаль, цей готель захищено від таких сутностей, як ми, ще з часів КДБ, аби їм можна було робити там свої справи без зайвих свідків. Для нас досі неможливо подолати ті закляття, хоча вони працюють без поновлення вже двадцять п’ять років. Зрозуміло, що людина, яка дала ворожці ментальну отруту для тебе, живе у цьому готелі. Ми, ймовірно, знаємо і його ім’я — Бенціон Пінський. Ворожка перед від’їздом до готелю телефонувала якійсь Люсі. Повністю розмову прослухати не вдалось, та Гликерія, помітно побоюючись зустрічі, назвала це ім’я — Пінський. Ти, бува, не знаєш, хто така ця Люся?
— Можливо, Христинина подруга, я чув, їй зо два рази телефонувала якась Люська.
— Гаразд, розберемося.
—- Стривай, Лахудрику, а яким чином ти отримав усю цю інформацію?
— Багато знатимеш — рано постарієш. Цим наразі не переймайся, — відреагував домовик на не висловлену вголос образу хлопця. — Згодом розповім. А зараз іди спати, а то весь світишся від щастя — видно, що добре провів