Час настав - Костянтин Матвієнко

— А що таке ментальна отрута? — спитав Аскольд, аби відвернути увагу малого домовика від ідеї негай­ної здибанки з аспіранткою.

— Всяка жива істота, — почав пояснювати Лахудрик, кумедно звівши палець догори, — має певний набір рис, зумовлений винятково її пращурами. Ви називаєте їх генетичними ознаками. Так ось: для людини це не ли­ше зовнішність або, наприклад, спадкові хвороби, але і способи поведінки та етичні норми. Одне слово, шля­хетність — це справді спадкова риса характеру Також від народження може бути закладено імунітет від чак­лунства. Схоже, в тебе, до речі, саме цей випадок. Мен­тальна отрута діє лише на спадкові моральні якості. її використовують для того, щоб примусити одну людину виконувати будь-які бажання іншої. Але ця речовина дуже рідкісна і дорога. Механізму її дії ніхто не знає. Вважається, що сама по собі отрута не чаклунського по­ходження, але у поєднанні з якимись білковими речо­винами в організмі вона блокує нейронні зв’язки в корі головного мозку і дозволяє легко запрограмувати люди­ну на різні, зазвичай негідні вчинки.

— Словом, психотропно-хімічна зброя! А протиот­рута є? — не на жарт перелякався Аскольд. — Я що, те­пер стану моральною потворою?

— Ні, не станеш, але я проконсультуюся зі своїми. Не забувай, що я лише стажер! Телефонуй уже до Христини!

— Може, ти спершу проконсультуйся, а потім я вже телефонуватиму їй? — знову спробував «з’їхати» Аскольд.

— Добре. Відпочинь поки що. Я швидко. — Лахуд­рик зник у кутку.

Аск пішов на свій диван трохи перепочити. І нез­чувсь, як провалився у глибокий міцний сон.

***

Люська Гаркуша з маленького міста Кролівця, що на Сумщині, своїм життям була цілком задоволена. Уже вісім років вона розгонистою ходою підкорювала столицю. Від ліжко-місця у перенаселеному гур­тожитку — до майже власної квартири на Русанівці. Від поїздок на тролейбусі — до цілком своєї «Хонди», не нової щоправда. Від прищавих залицяльників-однолітків з Кулька, сусідів по гуртожитку, — до серйозного і небідного молодика з квартирою, що її Люська вважала вже своєю, майже. Від роботи офі­ціанткою, а згодом секретаркою в дрібній агенції нерухомості та за сумісництвом, коли ніхто не ба­чить, прибиральницею офісу і секс-сервісом для не­молодого, товстого і жадібного шефа — до брокера у великій престижній фірмі з власними відсотками з продажу та оренди квартир.

Люська справді почала стрімко йти вгору після знайомства з ворожкою Гликерією-Степанидою, до якої вона колись звернулася, віддаючи данину моді. І та за чималу суму наворожила молодій жінці гроші й кохання.

Незадовго до Нового року, саме на католицьке Різ­дво, коли їхня фірма розважалася на корпоративній вечірці у Венеціанському залі готелю «Русь», до Люськи випадково підійшов високий, сивуватий чо­ловік і запросив її до бару на чарку коньяку. Виявило­ся, що він приїхав з Близького Сходу, зветься Бенціоном Пінським, цікавиться старовинними предмета­ми іудейських культів — іудаїкою; в Україні надовго, тому підшуковує пристойну квартиру в центрі, а поки що мешкає у цьому готелі. Розмова продовжилася в номері Бенціона — Бєні, як одразу прозвала його Люська. До квартири свого хлопця Льоші, на Русанівці, вона повернулася лише під ранок. Ну, на те воно й корпоративна вечірка.

А вже наступного дня Люська, незважаючи на пе­редсвятковий клопіткий тиждень, показувала но­вому знайомому варіанти квартир, за перегляд яких Бенціон з власної ініціативи щедро розплатився, хоча нічого і не вподобав. День знову завершився в Бєниному номері. Цього разу додому жінка повер­нулася з вишуканим, хоча й легкуватим золотим браслетом на руці.

За кілька днів вони оглянули ще кілька квартир, перериваючи перегляди обідами в пристойних рес­торанах та відвіданням виставок і крамниць антик­варіату. За цими справами Люська встигла розповіс­ти всю нехитру історію свого життя і дати вичерпні характеристики багатьом своїм знайомим. Зокрема, Пінський уже знав про долю невдахи Христини, яка навіть нездатна захомутати молоденького студента з пристойною квартирою в центрі, та про ворожку Гликерію-Степаниду.

Одразу після новорічно-різдвяних канікул, які Люська провела зі своїм майже вже колишнім, або принаймні запасним, як вона сама віднедавна вва­жала, бойфрендом Льошею, Пінський попросив її домовитися з ворожкою про зустріч для нього. Він відвідав Гликерію-Степаниду. Того ж дня ворожка са­ма зателефонувала Люсьці, чого зазвичай ніколи не робила, і попросила спрямувати ненароком до неї Христину, мовляв, зможе допомогти тій недорікува­тій аспірантці приворожити хлопця. У телефонній розмові «матушка» натякнула, що добрий пан Пін­ський дав їй якийсь потужний підсилювач приво­ротних чарів. Дівчину це трохи занепокоїло, про що вона і сказала Пінському, коли вони саме проминали вітрину ювелірного магазину на вулиці Архітектора Городецького. Бенціон відповів, що лише хоче пере­вірити підсилюючу дію одного нібито чаклунського зілля і гарантує, що життю і здоров’ю нікого з учас­ників цього досліду ніщо не загрожує. І взагалі, ніж перейматися жіночими страхами, краще нехай Люсьєна вибере собі якесь намисто зі справжніх пер­лин, що так пасуватимуть до подарованої ним білої сукні. Поки ж він розраховуватиметься за прикрасу, вона могла б зателефонувати Христині, аби нагадати про важливість поїздки до ворожки, а також і самій ворожці, щоб ще раз підтвердити: чоловік, рекомен­дований нею, — солідний, платоспроможний, і за будь-якого результату аванс ворожка може лишити собі, але у разі успіху він, тобто аванс, потроїться. За­непокоєння дівчини миттєво розвіялося.

***

Бенціон Пінський народився у Мінську, але вже по­над двадцять років він — успішний підприємець, міль­йонер, а також вчений і меценат з Близького Сходу. Пан Пінський колекціонує стародавні твори мистец­тва та рукописи і прибув до Києва з берегів Південно-Східного Середземномор’я, аби запропонувати свою фінансову допомогу у справі пошуку та реставрації цінних речей і документів, що розповідають про історію іудейських громад в Україні. Природною та­кож була практична цікавість до симпатичних київ­ських дівчат і гастрономічних радощів, щедро дарова­них українською кухнею.

Та мала місце і головна причина, що змусила Пін­ського змінити теплу зиму Землі Обітованої на лютне­вий холод Києва: легенда про скіпетр Давида. Співпра­цюючи у розшуку цінностей, викрадених нацистами під час війни, з науковцями університетів, бібліотек і музеїв своєї країни, Бенціон випадково натрапив на уривок легенди з часів, на багато сторіч давніших за Другу Світову. Там ішлося про зникнення з Храму на початку нової доби легендарної регалії перших царів народу обраного — скіпетра царя Давида. Сам факт його існування заперечує більшість учених. Втім, вони приховано чи відверто заперечують реальність бага­тьох