Час настав - Костянтин Матвієнко

— Згода, — сказав Аскольд.

Вони лишили машину неподалік церкви і рушили парковою доріжкою.

— Ти, звісно ж, не могла вибрати більш знакового місця для цієї прогулянки. Знаєш, як воно називаєть­ся? — з усмішкою запитав хлопець.

— Як?

— О-о-о! Це єдине урочище у Києві, що назване майже на мою честь.

— Ну не тяни котьонка за хвостік, скажи, як же воно називається?! — Надійка спробувала по-дитячому енергійно смикнути його за рукав, послизнулася і ма­ло не впала.

Аскольд підхопив її. І вже важко сказати, хто з них міц­ніше притиснувся до іншого. До обіймів природно до­дався поцілунок — довгий, немов білий лісовий кори­дор. Потім вони ще повільно ходили схилами Дніпра, старим, занедбаним і загадковим парком. Надія по-жіночому засипала його запитаннями, зовсім не пов’яза­ними між собою. Не дослухавши відповіді на попереднє, переходила до наступного. На власний подив, Аскольда це анітрохи не дратувало. Він із задоволенням відпові­дав, не маючи змоги самому спитати бодай щось.

Коли холод врешті змусив їх повернутися до церкви Святого Миколая, Надія раптом згадала, з чого поча­лася ця прогулянка:

— То як називається це урочище?

— Аскольдова могила.

Надійка посерйознішала, на її обличчя набігла ко­ротка тінь, але за мить вона, струснувши білявою голо­вою, примусила себе усміхнутися.

Аск розповів про київського князя Аскольда, який у Святому Хрещенні, можливо, був названий Миколаєм. Про те, як убив його варяг Олег та як поховали князя саме в цьому урочищі. Тому тут і стоїть цей храм. Кия­ни називають його нижнім Миколою, а верхнім нази­вався Микільський військовий собор на нинішній площі Слави. Його знищили комуністи у тридцяті ро­ки минулого сторіччя.

— А це пам’ятник Аскольду? — спитала дівчина, вказавши на сірий гранітний монумент через дорогу: на камінному постаменті бородатий чоловік із сократівською лисиною та з палицею-ключкою на плечі, чо­мусь босоніж.

— Ні, це святий апостол Андрій Первозванний. — Аскольд на мить відчув щось дивне у такому поєднан­ні: Аскольдова могила поруч із пам’ятником його стар­шому другові — Апостолу Андрієві. — А навпроти нього нова Андріївська церква — друга у Києві[15].

Вони перетнули Петрівську алею, опинившись по­ряд з постаментом.

— Зовсім не схожий! — вирвалося у хлопця.

— А ви були знакомі? — пожартувала Надія. — Мо­же, і коньячок вместе пили?

— Та ні. Навіть по пляшці пива не роздушили, — чесно відповів Аскольд.

Дівчину розсмішив дотепний жарт. Вони ще трохи погуляли, але коли Аскольд запропонував усе ж піти зігрітися в кафе, Надійка сказала, що їй, на жаль, тре­ба вже додому: батько останнім часом сильно непоко­їться, коли вона пізно повертається.

За двадцять хвилин, щасливий і голодний (поцілунки на морозі забирають стільки енергії!),

Аскольд був удома. Не встиг він доїсти свій тради­ційно не розігрітий борщ, коли це у кутку кухні ма­теріалізувався Лахудрик. Привітавшись ґречним ук­лоном, він розповів, що домовики завершили коло­нізацію горища і цієї ночі приступають до виконан­ня своїх обіцянок щодо примусового відселення з їх­нього будинку щурів, мишей і тарганів до готелю «Хам-Ят» та до мерії. Щодо планів домкому побу­дувати замість горища мансарду, то тепер, коли Ас­кольд офіційно дозволив їм його зайняти, жоден бу­дівельник туди не поткнеться: горище зачаровано. Домовичок був у доброму грайливому настрої, тому трохи бешкетував: примусив літати тарілки і чашки навколо старомодного кухонного абажура, потім спробував пройти крізь холодильник, але це йому не сподобалося — прохолодно. Аби втамувати Лахудрикову енергію, Аскольд жартома запропонував йому помити посуд. І... не минуло й хвилини, як посуд і ку­хонний стіл заблищали разючою чистотою. Спосіб, у який це домовичкові вдалося, збагнути було немож­ливо: стояла піраміда брудних тарілок, ложок і кас­труль у раковині ще зранку, потім оповилась яки­мось рожевим туманом — і вже її немає. Без усякої посудомийної машини. Аскольд подумав, що коли запросить якось Надійку до себе, то проситиме домовичка ще й квартиру прибрати.

— Еге! І вечерю приготувати, і шампанського купи­ти, і постіль постелити, і стриптиз станцювати, — пробурмотів Лахудрик.

— То ти, капосний Пенатію, ще й людські думки під­слуховуєш?! — обурився Аскольд, від несподіванки звертаючись до домовика на «ти».

— Щиро кажучи, це в мене вийшло вперше. Цього навчають лише на четвертому курсі. А ви не думайте так голосно, коли не хочете, щоб я дізнавався, про що ви там мрієте-марите! Пізніше я навчу вас приховувати свої думки від усіх, — знову повеселішав домовик, під­летівши до самого хлопцевого обличчя. Раптом різко спохмурнів і став принюхуватися до Аскольдового ди­хання, облетів довкола голови, потім безцеремонно розкрив йому очі своїми волохатими лапками, після цього полегшено зітхнув і голосно засміявся. — Так, друже мій, а тебе сьогодні зурочили, точніше, намага­лися зурочити, а можливо, просто приворожити. Втім, вийшло це слабкувато. — Від надлишку емоцій домо­вик також облишив церемонне звертання — ви. — Зга­дуй, з ким спілкувався!

— З Апостолом, — бовкнув Аскольд перше, що спало на думку.

— З ким, з ким? — Від подиву Лахудрик зупинився в повітрі. — А де ти його здибав посеред Києва?

— Та я... — Студент розумів, що відбутися відмов­ками від наполегливого домовичка не вдасться, а ка­зати неправду не хотілося. Та й не вийшло б — дум­ки ж бо читає. Довелося переповісти всі пригоди ос­танніх днів.

Лахудрик вислухав уважно, а потім зажадав від Аскольда взяти його до першого століття для знайомства з Апостолом. Зійшлися на тому, що «якось, може, зго­дом, колись». Домовичок наполіг, щоб вони поверну­лися до проблеми зурочення.

— Розумієш, друже мій, — почав він, — зурочення і приворот — це різні способи дії, і мета в них різна. Зурочення завжди робиться на велику шкоду успіш­ності, здоров’ю, а то й життю того, кого зурочують. Це буває переважно через заздрість, суперництво за кохану людину або за щось інше; інколи той, хто за­мовляє зурочення, сам достеменно не знає, навіщо він це робить. Приворот — штука менш небезпечна. Хоча інколи можна людині світ зав’язати на все жит­тя. Є контактний і безконтактний способи такого чаклунства. Безконтактний роблять через портрет, фото або якусь особисту річ. Контактний найчастіше через питво. У твоєму випадку мав місце контак­тний. З ким і що сьогодні пив?

Аскольд уже здогадався, хто міг підсипати йому зіл­ля (але, на бога, навіщо?!), тож, хоча й не хотілося, му­сив розповісти про вранішню каву з Христиною.

— А от спосіб зурочення