Час настав - Костянтин Матвієнко

Ставало сумно. Зателефонували Тараторкіну, аби проконсультуватися з приводу організації вечірніх розваг. Той відповів, що нічого оригінального запро­понувати не може: ресторан, нічний клуб, боулінг, більярд, на крайній випадок є ще кіно — стандартний набір, одне слово. Ну не по театрах же цекістам веш­татися! Втім, у таку погоду можна ще сходити до лаз­ні. Але їхати у якесь пристойне місце без попередньо­го замовлення та ще й по автомобільних заторах — проблематично. Хоча неподалік Майдану є Торгові лазні, що дивом лишилися майже незмінними з со­юзних часів. Там цілком пристойна суха й волога па­ра, є чималий, хоча й бруднуватий басейн, простецькі санітарні умови і такі ж відвідувачі. Не «Самдури», звісно, але третій сорт не брак, як відомо. Пізніше ж він обіцяє організувати поїздку в заміський клуб, що зветься «Ранчо», де вони чудово розважаться у всіх можливих розуміннях.

Інших варіантів не знайшлося, тож було прийнято рішення рушати до лазні. Виявилося, що до неї лише дві хвилини ходи від їхнього будинку. Придбавши все необхідне одноразове причандалля для термічних процедур і пиво, цекісти опинилися в погано освітле­ній загальній залі і, роздягнувшись, пройшли у ма­леньку, добре натоплену сауну.

За годину лазня почала наповнюватися відвідува­чами. Сюди ходили переважно інтелігентні літні кияни, та була й одна дивна молодіжна компанія з двох помітно неспортивних юнаків і трохи старшо­го, з кругленьким черевцем бороданя. Всі з натіль­ними хрестиками.

Зайшовши в чергове до тісної парильні, Алєксандр випадково почув розмову двох хлопців з цієї групи. Він розумів українську через слово, але з контексту збаг­нув, що співрозмовники є студентами Духовної семі­нарії єдиноканонічної церкви.

— Чому стеля обвалилася? — запитав блондин у свого худорлявого чорнявого сусіда.

— Кажуть, через посадку монастирського виноград­нику над печерами. Сам знаєш: викопуємо на схилі яму, заповнюємо перегноєм, садимо туди лозу і поливаємо з трьох рук, а тут у травні ще й зливи пішли. От воно і прорвало. Та й прочан там за­багато ходить...

— Володю, ти про таке не дуже базікай, бо як почує отець Василій, так одразу владиці Савлові донесе, а той за таке по голові не погладить, — застеріг блондин.

— Дістали мене ці донощики, Антоне. Краще б дба­ли про осучаснення навчальної програми, а то католи­ки, та й патріархат уже нас випереджають за рівнем богословської підготовки...

До парильні зайшов старший з цієї групи, і розмова одразу ввірвалася. Алєксандр вийшов із сауни, швид­ко освіжився у пекучо-холодній воді басейну і пішов шукати Тімафєя. Той грівся у російській бані з воло­гою парою і розмовляв з чоловіком середніх років.

— Да, мне кажется, у нас такое стояние, какое было здесь прошлой зимой на Майдане, невозможно, — го­ворив Тімафєй.

— Почєму же? Вспомнітє хоть собитія 19 августа в 91-м[14]. Тогда єщьо і мобілок то нє било, люді нє моглі скоордініроваться і організоваться бистро, но очєнь много житєлєй вашєй столі­ци вишлі на уліци, шоби остановіть ту банду гекачепістов. А Кієв, кстаті, раскачался только чєрєз дєнь, — відповів невідомий співрозмовник.

— Ну, уже много води с тех пор утекло. Вы хоть не забилі, что когда-то это была наша общая століца?

— Нєт. Ваши естрадниє звьозди і прімітівниє, в большинствє, тєлєсєріали нє дают забить...

— Извините, — втрутився Алєксандр. — Тема, тебе вредно перегреваться. Нам стоит освежиться.

— Да-да, с нєпрівичкі нє стоіт пєрєгружать даже молодоє сєрдцє, — підтримав його чоловік.

У загальній залі Алєксандр швидко переповів коле­зі почуту розмову про обвалення стелі у печерах Лав­ри і запропонував налагодити контакт з котримось із семінаристів.

Нагода трапилась хвилин за двадцять. Найстарший з тієї групи бородань, загорнувшись у простирадло, вийшов до маленького буфету купити води. Алєк­сандр підійшов до нього.

— Простите, вы студент семинарии? — запитав у чоловіка.

— Я уже рукоположен в сан, молодой человек. Меня зовут отец Василий, — відповів бородань, можливо, лише на рік-два старший за цекіста.

— Прошу прощения, отче. Меня зовут Александр. Мы с коллегой лишь вчера прилетели в Киев и мало с кем здесь знакомы. Нам было бы интересно узнать побольше о жизни нашей единоканонической цер­кви в вашей республике, посмотреть храмы и пеще­ры. Разумеется, ваше время мы оплатим, транспорт и ужин тоже за наш счет. Мы могли бы перекусить после бани?

— Мне нужно моих подопечных лоботрясов доста­вить в семинарскую общагу. Первый курс, сами пони­маете. Ребята из волынских и полесских сел — дети сельских священников. В Киеве уже больше полугода, но все равно еще опасаюсь за них. Им по восемнадцать лет, а здесь и наркоманы, и игральные автоматы, и разные другие мирские соблазны. Мне спокойнее бу­дет, когда они доберутся домой.

— Не волнуйтесь, батюшка, вызывайте такси, мы оплатим, и везите ваших студиозусов. Машину не отпускайте и на ней же приезжайте в ресторан — мы будем уже там. Какой вам больше нравится?

— А какая ценовая категория подойдет вам? — за­питав піп.

— Выше средней, ваше преподобие, как и оплата ва­ших трудов, — посміхнувшись, відповів Алєксандр.

— Замечательно. Встречаемся через час на площади Славы в ресторане «Без відер», это пристройка к быв­шему Дворцу пионеров, там еще крытый каток, любой таксист знает.

***

З вікна ресторану відкривався вражаючий краєвид на золоті лаврські бані, підсвічені потужними прожекторами. Велич і вишуканість цієї картини затьмарю­вала всі бачені раніше чекістами православні храмові комплекси. Справді, Київ — другий Град Господній і Третій Уділ Пресвятої Владичиці.

Поки вони вивчали меню, нагодився і отець Василій. У чорній, з численними металевими заклепками шкірянці, шкіряному кашкеті, чорних джинсах та чо­бітках на високих підборах, він скидався радше на провінційного модника, ніж на священика. Замовили одразу дві пляшки найдорожчої горілки, ікру та холод­ну осетрину і, перехиливши по сто за знайомство, по­чали розмову. Ініціативу взяв на себе священик.

— Вы к нам просто на экскурсию или по делам?

— Мы сотрудничаем с Фондом славного единства и сюда приехали посмотреть, прочувствовать, как поменялись общественные настроения после помаранчевых событий прошлого года. Мы впервые на Украине, поэтому также хотели бы посмотреть па­мятники истории, может, завести полезные свя­зи, — відповів Алєксандр.

— Если вы сотрудничаете с Фондом, проще было бы действовать через патриархию. К нам регулярно наве­дываются представители Третьего Рима, а некоторые живут почти постоянно. Их наши семинаристы даже втихомолку, когда священноначалие не слышит, небо­гоугодно называют резидентами, — мовив батюшка, стримано посміхаючись.

— Мы не столь близки к церковным кругам, да и лучше не беспокоить высокие