Час настав - Костянтин Матвієнко

Навпроти білої колонади стадіону «Динамо», просто на зебрі переходу, перед ним різко загальмував яскраво-червоний «Альфа Ромео». Аск зупинився. Дверцята машини відчинилися, і звідтіля визирнула білява, дорого скуйовджена у перукарні голова.

— Привєт! А ти на трєніровку так поздно? — запи­тала дівчина, не звертаючи уваги на пиво у його руці.

— Ні, просто гуляю, — буркнув Аск, розглядаючи юну автомобілістку. — Якщо вас цікавить ще і те, як, наприклад, проїхати до бібліотеки, то це саме за ро­гом. Парламентська, між іншим.

— Смєшно. А ти по-чєловєчєски говоріть умєєшь?

— Я й говорю по-людськи. — Він почав обходити машину, щоб перейти вулицю.

— Подожді! Не обіжайся! Скажи, пожалуйста, а как мнє проєхать на Щорса? Я в натуре заблуділась.

Машини, що були змушені об’їжджати нахабний «Аль­фа Ромео», обурено сигналили. Хлопець зупинився.

— Складно пояснити. Їдьте вгору по Грушевського, потім Московською до Лесі Українки, а там запитаєте, як звернути на Щорса.

— Покажи, пожалуйста, мнє дорогу. Ми только на Новий год пєрєбралісь в Кієв, і я здєсь єщє нічєго і нікого нє знаю. — Дівчина, не чекаючи відповіді, посу­нулася на місце водія, лишивши дверцята відчиненими.

Аск, зітхнувши, сів у салон і з незвички сильно вда­рив дверима. Машина рвучко взяла з місця.

— Мєня зовут Надєжда, — невимушено всміхнула­ся причеплива автомобілістка. — Я с родітєлямі пє­рєєхала с Донбасса. Папа расширяєт свой бізнес, вкладивая дєньгі в какіє-то свєрхновиє тєхнологіі. Он всє врємя в командіровках, мама занімаєтся обустройством новой квартіри, а брат в Краковє, в Ягєллонском унівєрсітєтє ізучаєт історію срєднєвєковой Польши. Спєціально польскій виучіл, прєдставляєшь? Вот я і знакомлюсь с Кієвом в оді­ночєствє. Сєгодня поєхала в казіно на дєбаркадерє, но єщо рано: публіка собєрєтся к ночі, а мнє страш­новато там остаться без компаніі.

— Нам ліворуч, а потім весь час прямо. — Хлопець стриманим жестом вказав напрямок. — Ви навчаєтесь чи?..

— Вообщє-то я конним спортом занімаюсь, а со слєдующєго сємєстра пойду учіться управлять пєрсоналом, сразу на трєтій курс.

— Що, нічого престижнішого для вас тато не знай­шов?

— Да нєт, можно било устроіться в економічєс­кій унівєрсітєт, но мнє ето нє інтєрєсно. Папа гово­ріт, что всєму, что нужно знать, он мєня сам научіт. Ти не курішь?

— Ні, ще на першому курсі кинув.

— А я ізрєдка. — Надія клацнула запальничкою. — Слушай, а давай на «ти». Кстаті, я по-украінскі умею говоріть, просто практікі маловато.

— Гаразд, спробуємо на «ти» й українською. Де так добре навчилася водити?

— Тато навчили. — Дівчина напевно когось мавпу­вала. — Він у мене все уміє: начинав простим шахтьором, вчився заочно, потім майстром, а коли шахту за­крили, пішов у бізнес. Спочатку важко било, а потім найшов харошу кришу, і все наладилося. Тепер він зай­нявся новими технологіями в енергетиці, а інші бізне­си передав партнерам, лише доход з них получає.

Надія і справді впевнено маневрувала на мокрому асфальті, втім, машин було небагато.

— А ти чим занімаєшся?

Аскольд почав знехотя короткими фразами розпові­дати про себе, звісно не торкаючись подій останніх днів. Дівчина слухала напрочуд уважно і майже не пе­реривала. Поїздка минула швидко — вони зупинилися біля нової цегляної висотки на Щорса.

— Інтересно, якщо я приглашу тебе до себе на фєлєжанку кави, то шо ти про мене падумаєш? — Вона по­вернула до нього помітно рожеве обличчя.

— З радістю випив би з вами... себто з тобою філі­жанку кави і до кави, але скоро останнє метро — мені час. А от іншим разом — із задоволенням. — Він від­чинив дверцята й вибрався з низького автомобіля.

Надія теж вийшла з авта. Вони мовчки стояли одне навпроти одного на стоянці неподалік під’їзду.

— Телефонами обміняємося? — Аск перший пору­шив тривалу паузу.

— Називай свій — я наберу. — Надія, полегшено зітхнувши, дістала з сумочки мобілку.

За хвилину, впевнившись, що хлопець зберіг її но­мер, вона простягнула руку для прощання і, крутнув­шись на підборах, гукнула вже майже від самих две­рей під’їзду:

— Пока! Жду твоєго звонка!

Відчуття потиску її ніжної руки лишилося з Аскольдом на весь вечір. Звідкілясь прилинули енергія і чудо­вий настрій. У доброму гуморі студент швидко, майже бігом дістався станції метро «Палац «Україна»».

Вдома тихцем скинув куртку та взуття і пройшов до своєї кімнати. Увімкнувши світло, дістав Книгу. Роз­горнувши її, побачив, що на першій сторінці з’явився напис, великий, майже на піваркуша. Прочитати його не вдавалося. Літери, що трохи нагадували клинопис, були Аскольдові невідомі, найбільше вони скидалися на санскритські письмена. Він уже за звичкою звер­нувся з проханням до Книги:

— Вибач, а чи не можна подати переклад україн­ською?

Текст змінився, але, як і раніше, лишався незрозумілим, хіба що літери стали подібними до грецьких. Спробував­ши ще зо три рази, Аск зрозумів, що отримати бажаного результату наразі не вийде — кириличний шрифт воче­видь не був інстальований у цьому артефакті.

Аскольд сів за свій старий комп’ютер, щоб побазіка­ти зі знайомими у чатах. За годину, переконавшись, що цікаві співрозмовники сьогодні на контакт не йдуть, нарешті ліг спати.

Та сон довго не приходив: Аск весь час подумки по­вертався до вечірньої зустрічі з веселою, довірливою, але рішучою і симпотною автомобілісткою Надією.

***

Прокинувся він від того, що хтось м’яко гладив його обличчя чимось пухнастим. Розплющивши очі, у вра­нішніх сутінках кімнати побачив, що у нього на грудях невагомо вмостилося якесь звірятко, — завбільшки з кота, сіро-рудої масті з підпалинами, з великими, ніби у лемура, очима, облямованими темними широкими колами, і зовсім без хвоста. Побачивши, що хлопець прокинувся, маленький нахаба... привітався:

— Доброго ранку! Маю честь відрекомендуватися — Лахудрик Пенатій, молодший домовик-стажер вашого будинку.

Аскові таке пробудження зовсім не здалося дивним. Чомусь.

— І вам доброго ранку, — відповів. — Чому це ви вітає­теся, ніби Свирид Голохвастову кіно «За двома зайцями»?

— Так саме вчора цей фільм я і дивився! Сподоба­лось.

— Отакої! Домовики-стажери ще й електрику ви­трачають задля своїх власних розваг? — спитав Ас­кольд, усміхнувшись.

— Ображаєте! Лише як люди самі вмикають телеві­зор, нам, стажерам, дозволено потайки дивитися, а так побутову техніку чи сантехніку вмикати можуть тільки господарники, це старші домовики. — Лахудрик Пена­тій злетів, немов повітряна кулька, опустився на сті­лець поряд з диваном і повів далі дзвінким голосом: — Власне, я потурбував вас через важливу