Галицько-Волинське князівство - Іван Петрович Крип'якевич

Іван Крип’якевич

ГАЛИЦЬКО–ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

КИЇВ

1984

ПЕРЕДМОВА

Історія Галицько–Волинського князівства — складова частина історії Русі періоду феодальної роздробленості, що була закономірним етапом розвитку країни. Феодальний спосіб виробництва при натуральному господарстві, слабості економічних зв’язків та відсутності національного ринку призвів до розподілу території Русі на окремі землі і князівства. Серед них були Галицьке і Волинське, які в кінці XII ст. об’єдналися у складі Галицько–Волинського князівства. В південно–західній частині Русі Галицько–Волинське князівство було безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, продовжувачем її традицій.

Досліджуваний період характеризується низкою важливих соціально–економічних явищ. Це насамперед зростання феодальної власності за рахунок розвитку сільського господарства шляхом поневолення мас селянства. Спостерігається також процес відокремлення ремесла від землеробства, зростання міст як осередків ремісничого населення та торговельного обміну, що охоплює широкі області. Загострюються соціальні відносини, розгортається боротьба поневолених трудящих мас проти експлуататорів. Характерною рисою цього періоду є боротьба князів проти боярства за зміцнення монархічної влади та за стійке об’єднання галицько–волинських земель в одне князівство. Таке «об’єднання більш значних областей у феодальні королівства» (Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 4, с. 15.) протидіяло процесові роздроблення Русі і було, без сумніву, прогресивним явищем. Велике значення мала також боротьба за єдність дій руських князівств, за їх єднання для відсічі агресії іноземних феодалів.

Головним джерелом для вивчення історії Галичини і Волині періоду феодальної роздробленості є літописи (місцеві та іноземні) та описи подорожей. Важливе значення мають нечисленні документи — грамоти. Початковий період історії Волинського князівства та історію Галичини в період перших Ростиславичів висвітлює «Повість временних літ». Про події 1117–1199 рр. довідуємося з Київського літопису, створеного в часи зростання князівства в період Володимира Володаровича і Ярослава Осмомисла та початку іноземної інтервенції на Підкарпатті в кінці XII ст.

Період з 1205 до 1292 р. охоплює Галицько–Волинський літопис. В першій частині його йдеться про боротьбу Данила Романовича з угорськими і польськими загарбниками за возз’єднання Галицько–Волинського князівства, а в другій — про розвиток Волині за князювання Володимира Васильковича. Літопис дає багатий матеріал про суспільні відносини і соціальну боротьбу в Галицькій землі та розвиток культури. Деякі події, що не згадуються південними джерелами, відображено в Новгородському, Воскресенському та інших літописах.

Окремі дані з історії воєнних і політичних подій цього періоду містять польські хроніки Галла (XII ст.), Вінцентія Кадлубека (XIII ст.), Яна Длугоша (XV ст.) та ін. З чеських хронік заслуговує на увагу Козьма Празький (XII ст.), з німецьких — Тітмар з Мерзебурга (XI ст.), з угорських — Янош Туроці (XV ст.), «Chronica Picta» та ін. Про останні роки Галицько–Волинського князівства дають відомості польські літописи (Янко з Чарнкова, Траска, Малопольський літопис), чеські (Франтішек з Праги та ін.), угорські (Дубницька хроніка та ін.).

Грамоти, тобто письмові документи адміністративного та дипломатичного значення, були поширені на Русі починаючи з X ст. В Галицько–Волинському князівстві княжі грамоти до середини XIII ст. незбереглися, але згадка літопису про «печатника» Кирила (1241) свідчить про діяльність княжої канцелярії. Дійшла до нашого часу велика кількість грамот Льва Даниловича у списках XV–XVIII ст., але критичний аналіз виявив, що майже всі вони підроблені. В Галицько–Волинський літопис було вписано дві грамоти: Володимира Васильковича (1287) та Мстислава Даниловича (1289). В оригіналах збереглися грамоти останніх галицько–волинських князів — Андріяі Льва Юрійовичів 1316–1325 рр., та Юрія II 1325–1339 рр. З боярських грамот відома нам тільки одна — Дмитра Дядька, «управителя» і старости Руської землі 1341–1342 рр., з документів міст — лист громади міста Володимира 1324 р. Грамоти останніх галицько–волинських князів зібрані у публікації «Болеслав–Юрий II, князь всей Малой Руси» (Спб., 1907). Інші документи розпорошені по різних виданнях. Збереглася значна кількість іноземних грамот, де висвітлюються зв’язки галицько–волинських князів з Польщею, Угорщиною, Римом та ін.

Перші узагальнюючі дослідження, присвячені історії Галичини і Волині, вийшли у світ наприкінці XVIII ст. Приєднання Галичини д» Австрійської держави (1772) спонукало австрійських істориків Л. А. Гебгарда, Р. А. Гоппе та Й. X. Енгеля (Gebhard L. A. Geschichte des Konigreiches Galizien, Lodomerien und Rotreussen. — Pest, 1778; Hoppe L. A. Geschichte des Konigreiches Galizien und Lodomerien. — Wien, 1792; Engel J. Ch. Geschichte von Halitsch und Vlodimir. — Wien, 1792.) написати огляди історії Галицько–Волинського князівства, основані на дуже неповному матеріалі.

У перших десятиріччях XIX ст. інтерес до середньовічної історії пробудився серед уродженців Галичини, які почали розроблювати окремі питання історії Галицького князівства. Польський історик–краєзнавець Ф. Сярчинський опублікував нариси історії князівств Перемишльського і Белзького (Siarczynski F. Dzieje ksiestwa niegdys Przemyslskiego. — Czasopism naukowy Biblioteki im. Ossolinskich, 1828, N 2/3; Dzieje niegdys ksiestwa Belzkiego i miasta Belza. — Ibid., 1829, N 2.). М. Гарасевич зібрав матеріали до давньої історії церкви (Harasiewicz M. Berichtigung der Umrisse zu einer Geschichte der Ruthenen. — Wien, 1835; Harasiewicz M. Annales ecclesiae Ruthenae. — Leopoli, 1862.).

Першим істориком, який поставив собі завдання написати наукову історію Галицько–Волинського князівства, був Д. Зубрицький, архіваріус Львова і співробітник Ставропігійського інституту. Маючи доступ до архівних матеріалів, він спершу запланував складення дипломатарія галицьких грамот, а згодом почав критично опрацьовувати джерела ранньофеодального періоду. Він перший викрив фальсифікати грамот князя Льва, поставив під сумнів грамоту короля Казимира місту Львову і дав критичний аналіз деяких інших джерел. 1837 р. він опублікував «Нариси історії руського народу в Галичині (988–1340 рр.)», в 1841 р. випустив у світ «Хроніку міста Львова» (Zubrzycki D. Rys do historii narodu ruskiego w Galicji i hierarchii cerkiewnej w temze krolewstwie. — Lwow, 1837; Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. — Lwow, 1844. ), де розглянув початок історії міста, 1845 р. за допомогою О. Бодянського в «Чтениях Общества истории и древностей» надрукував поширений варіант своєї роботи «Критико–историческая повесть временных лет Червоной или Галицкой Руси», зрештою опублікував у Львові «Историю древняго Галичско–русского княжества» у трьох частинах (1852–1855). Д. Зубрицький був особисто знайомий з відомим російським істориком того часу М. П. Погодіним, листувався з ним та використовував у своїх роботах досягнення російської історіографії.

Учений–джерелознавець А. Петрушевич опублікував багато статей і матеріалів до історії Галицького князівства — про архітектурні пам’ятки Галича, галицьке єпископство, грамоту Івана Берладника, грамоти Льва, а також видав окремим виданням Галицько–Волинський літопис. Але загальний огляд історії краю дав лише у статті «Обзор важнейших политических и церковных происшествий в Галицком княжестве c половины XII до конца XIII ст.» (Галицкий исторический сборник, 1854, вып. 2.)

Широкі дослідження періоду Галицько–Волинського князівства провів професор Львівського університету І. Шараневич. Він глибоко проаналізував Галицько–Волинський літопис, залучив до досліджень ряд невикористаних західноєвропейських джерел, провів ґрунтовні археологічні розкопки в Галичі, причому відкрив багато невідомих архітектурних пам’яток, використав топоніміку