Час настав - Костянтин Матвієнко
***
Щойно науковці залишили розкоп — туди нишком пробралися слухачі семінарії Володимир і Антон. Тьмяне освітлення жовтих ламп при самій підлозі не давало змоги щось добре розгледіти. Діставшись до місця завалу, хлопці боязко пройшли до траншеї, закритої чорним поліетиленом, і почали його акуратно, наскільки це можна було зробити у темряві, згортати.
— Володю, — пошепки озвавсь Антон, — а чому отець Василій просто не спитає у вчених, що вони викопали?
— Розумієш, — тихо озвався той, — якщо тут знайдеться щось цінне для них, то почнуться нові розкопки, наїдуть інші археологи, міжнародна наукова громадськість. Лавра і так заповідник, та ще й під захистом ЮНЕСКО. Тут і кроку не ступиш, щоб не порушити якусь пам’яткоохоронну інструкцію. А монастиреві потрібно ж гроші заробляти. От, наприклад, крізь браму біля Воскресенської церкви фури з церковним крамом не проходять, а розібрати її не можна, бо ж збудовано аж у 1850 році — пам’ятка історії і архітектури.
— Та як тільки владиці Савлові знадобиться, то він її за одну ніч зруйнує, а наступного дня відбудує, вже у потрібних для машин розмірах. Згадай, як залізні плити, що ними було підлогу Хрестовоздвиженської церкви викладено, перевезли аж до Звіринецьких печер, і там вони зараз під снігом і дощем слугують за сходи, якими від Ботанічного саду прочани йдуть на поклоніння святим мощам. А, між іншим, тим плиточкам двісті п’ятдесят років, стільки ж, як Цар-дзвону в Москві. їх на уральських заводах Демидова зроблено за цариці Анни Іоаннівни. Такими самими долівку Святої Софії викладено. Ніхто й не нявкнув. Або мені розповідали: колись живопис Івана Квятковського у церкві Різдва Богородиці пітерські малярі шкребками з вівтарної апсиди здерли і замалювали все у псевдовізантійському стилі.
— Антоне, щось ти дуже розбалакався. — Володимир сердито шарудів поліетиленом. — За такі розмови отець Василій по голові не погладить. Я-то нікому не казатиму, а от інші можуть і донести. Акуратно кладімо цю клейонку на насип і будемо дивитися, що ж вони тут накопали...
Світло раптом згасло. По печерах пройшов потужний холодний, але сухий струмінь повітря. Семінаристи вклякли на місці. Темрява була густа і виразно моторошна. Хлопці боялися ворухнутись або заговорити. Дзвінка тиша дедалі сильніше тиснула на вуха. Десь там, де мала знаходитися купа обваленого ґрунту, з’явилася ледь помітна синя цятка. Від неї поступово поширилося білувате марево, що швидко набувало обрисів людської постаті. Видиво стало майже реальним. Цятка виявилася коштовним каменем у золотій діадемі, що вінчала голову молодої жінки, точніше, зовсім дівчини у довгій блакитній сукні з червоними візерунками. У правиці вона тримала простий дерев’яний хрест. Свята Іуліанія, княжна Ольшанська, як її традиційно зображують на іконах! Юнаки, не змовляючись, упали навколішки. Весь простір підземелля заповнив велично-спокійний голос:
— Негаразд приходити без належної шани у місце спочинку знаних і ще не знаних святих угодників і чудотворців та, ніби злодії, нишпорити тут у темряві!
— М-м-ми л-л-лише хот-тіли поглян-н-нути, що т-тут викоп-пали. Отець В-в-василій б-благослови-ли... — Володимир затинався, та все ж трохи опанував себе. В Антона трусилося все тіло, і він не міг вимовити ані слова.
— Не слід без молитви до святих, які нетлінно спочивають тут, приходити, не маючи в серці своїм доброчесних намірів. Тому, хто вас послав, скажете, що немає вам сюди ходу. Не благодатні благословення його. І про мою з’яву мовчіть, бо не всі гідні знати про це. Бог із вами, йдіть.
Ліхтарі при долівці враз ударили хлопцям в очі нестерпним після темряви світлом. Семінаристи були кинулися до виходу, але за мить, не змовляючись, побігли до маленької труни з мощами святої Іуліанії й почали вголос молитися.
***
Отець Василій у доброму гуморі походжав біля нещодавно збудованого ресторану «Кумпол». Легкий морозець, свіже повітря, а надто — отримані від його нових закордонних знайомих гроші та перспектива заробити ще перетворювали хороший зимовий ранок на просто чудовий. Дратувало лише те, що семінаристи, яких він послав учора на розвідку, так і не з’явилися для доповіді й не відповідали на телефонні дзвінки. Ну то нічого, він їм влаштує послушаніє. Тай професор-археолог про щось зранку має говорити із самим владикою-намісником, а про що саме — невідомо. А знати треба, бо коли утаємничений у справи священноначалія, то кар’єра рухається стрімкіше!
На тротуар хвацько виїхав джип «БМВ», з нього вийшли добрі знайомці отця Василія — Тімафєй та Алєксандр.
— Приветствую вас, батюшка, — розплився у посмішці Тімафєй.
— И вы будьте благословенны! — озвався священик.
— Давайте для начала по кофейку, а потом сразу к делу, — запропонував Алєксандр, указавши на ресторан.
— Если только не долго. У нас мало времени. Скоро снова придут археологи.
Чоловіки зайшли до маленької зали ресторану і вмостилися біля вікна.
— Здесь вполне ничего себе, миленько. — Тімафєй роззирнувся. — Сооружение старинное?
— Да года три как построили — новодел, как говорят архитекторы. — Отець Василій з задоволенням відпив ковток міцної кави.
— М-да! — доєднався до розмови ОАлєксандр. — Если бы у нас не то что под столичным, а даже под Нижегородским кремлем построили что-то подобное, то шуму было бы на всю страну[21]. А у вас — пожалуйста, под стенами Лавры, которая старше любого кремля, в суперзаповедной зоне — строй не хочу. Общественность хоть возмутилась?
— А она, «абчественность», и не знала. Тихо обнесли забором, выкинули несколько кубов грунта (археологи потом рыдали, что, мол, уникальные для науки данные потеряны) и быстренько под старину забабахали ресторанчик. Вице-мэр Телисфорский сам лично это лоббировал, — виявив неабияку обізнаність священик.
— А грунт зачем же выбрасывать? — спитав Тімафєй.
— Да чтобы быстрее было. Господа, нам пора.
Вони швидко пройшли до входу у Ближні печери і спустилися до місця розкопу. Дорогою священик детально розповідав історію виникнення печер та про молитовне служіння сучасних ченців. Показав він і місце в печерах, де за стіною має знаходитися келія з мощами засновника монастиря й першого копача печер — святого Антонія, які ще не явлені людям.
Олександр з отцем Василієм пробралися до траншеї, прокопаної археологами. Тімафєй, лишившись позаду, налаштовував прилад, схожий на ноутбук. Священик по-господарськи, не кваплячись, акуратно згорнув поліетилен, що прикривав розкоп, пройшов до самого кінця траншеї і зазирнув у отвір. Алєксандр передав йому невеликий, але потужний ліхтар. Побачене примусило панотця на мить уклякнути. У світлі ліхтаря було добре видно