Час настав - Костянтин Матвієнко
— Дякую, сильно виручив! — подумки вимовив хлопець, а вголос чемно запропонував Христині: — Дозвольте, я відвезу вас додому на таксі.
І, не чекаючи відповіді, зупинив першу-ліпшу машину. Галантно відчинивши для Христини задні дверцята, Аскольд миттю пірнув на переднє сидіння і лише звідтіля попросив дівчину назвати водієві адресу.
Двох чоловіків, що стояли поруч з ними на зупинці, також миттєво підхопив непоказний «Ланос», який помчав слідом за таксі. Ще одна машина, припаркована на протилежному боці вулиці, раптом майже з місця розвернулася проти всіх правил і також поїхала в тому ж напрямку.
Дорогою мовчали. Коли ж приїхали, за наполяганням Аскольда, до самого під’їзду Христининого будинку, він, не відпускаючи таксі, чемно відчинив для неї дверцята, попрощався і поїхав додому на Костьольну. Ще раз набрав Надіїн номер, і знову без результату.
І мажорів, так буває, хтось підступно викрадає
Наступного ранку Аскольд приїхав до Лаври без Лахудрика: той заходився з допомогою міських домовиків шукати бодай якісь уривки інформації про Надію.
Конференц-зал заповідника містився у корпусі колишньої монастирської лікарні, до якої прибудовано Миколаївську церкву під блакитною з золотими зірками банею. Його не було заповнено навіть на третину. На прес-конференцію професора Юрія Довжика, який мав повідомити про свою сенсаційну знахідку, прийшло кілька науковців заповідника, університетські колеги та з півдесятка немолодих журналістів — молодші їхні колеги не мають цікавості та хисту до висвітлення наукових тем. У бічному проході притулилися дві телекамери другорядних каналів. Популярні, або, як зараз кажуть, рейтингові телеканали майже не мають науково-популярних та культурологічних програм. Така в них інформаційна політика...
Прибули і Бенціон з Люською. В останньому ряді сіли двоє молодих людей, що їх привів отець Василій. Сам він зайняв місце в першому. В залі виділялося також кілька добре вбраних чоловіків, схожих чи то на чиновників, чи то на бізнесюків.
— Я ж казала, — до Аскольда звернулася бліда і схвильована відповідальністю виступу на публіці Христина, — слід було найняти бодай маленьку піар-агенцію, щоб вони трохи розрекламували нашу пресуху, а так ніхто й не побачить.
— Не хвилюйтеся. Те, про що ми розповімо, настільки значуще, що буде актуальним і за двадцять років.
— Нічого ти не розумієш! — не вгамовувалась аспірантка. — Новини живуть лише добу, а потім на нас ніхто й не зверне уваги.
— Річ не в нас, а в науковій інформації, яку ми повідомимо, — відповів Аскольд і поспішив назустріч професорові, який саме входив до зали.
Привітавшись, учений запросив до президії Христину і Аскольда й почав свою розповідь, ілюструючи її слайдами, зробленими під час розкопок і дослідження поховання, серед яких були зображення самої домовини, фрагментів золототканих тканин з неї, прикрашених дніпровськими перлами, митра, а також найкраще збережені срібні панагія, з невідомою поки що монограмою, та наперсний хрест.
Професор повідомив про те, як було знайдено нову, ще невідому поховальну нішу, та про особисту роль у цьому третьокурсника Аскольда Четвертинського. Відзначив самовіддану працю аспірантки Христини Шпак. Дипломатично згадав про конструктивну співпрацю з представниками духовенства. Запропонував молодшим колегам додати кілька слів і попросив журналістів та представників наукової громадськості ставити свої запитання.
Звісно, всіх перш за все цікавило, кого ж було поховано у знайденій ніші. Аскольд написав професорові записку з пропозицією зробити обережне припущення, що домовина може належати митрополитові Петру Могилі. Той усміхнувся, несподівано зачитав ту записку вголос і почав розбирати ймовірність такої можливості, наводячи аргументи за і проти. За був лише збіг приблизного часу поховання, а також те, що поховано представника вищого духовенства; проти — те, що факт поховання цього митрополита саме в Успенському соборі, а не в Печерах не підлягає сумніву. Подякувавши юнакові за сміливу гіпотезу, вчений, уникаючи гострих запитань про право власності на знахідки, закрив прес-конференцію.
До Аскольда підійшов Пінський, висловив помітно награний захват його ідеєю щодо приналежності поховання і запросив разом пообідати. Хлопець почав відмовлятися, та Бенціон наполягав. Тоді Аскольд, аби спекатися цього нав’язливого типа, пообіцяв, що іншим разом вони напевне пообідають і обговорять цікаві наукові ідеї, сьогодні ж він дуже заклопотаний. Бенціон наполіг на обміні номерами телефонів і нарешті відчепився. Христина, яка чула цю розмову, наздогнала студента вже біля Троїцької надбрамної церкви й стала докоряти за непрактичність. Мовляв, від запрошень заможних і впливових меценатів так просто не відмовляються. Аскольд відповів, що йому байдуже до багатих і впливових, а зараз він вибачається, але дуже поспішає, тому продовжувати цю дискусію не має часу. Він швидко пішов до тролейбусної зупинки. Вже за звичкою, автоматично спробував подзвонити Надії — безуспішно.
***
Дзвінок мобільного вивів Аска із задуми тоді, коли його тролейбус проминав парк Слави. Не поглянувши на дисплей, він натиснув кнопку відповіді.
— Добрый день. Я отец Карпенко Надежды Юрьевны. Меня зовут Юрий Андреевич... — Хрипкуватий голос у слухавці видавав помітне напруження чоловіка. — Ты звонил на ее телефон несколько раз. Последний — только что. Мне нужно с тобой поговорить!
— Ви що, батько Надійки? Де вона?
— Да, я ее отец, и у меня к тебе очень серьезное дело! Нужно срочно встретиться. Если ты выйдешь из своего троллейбуса, то увидишь красный джип «Тойота», подходи и садись прямо в машину.
— Ні. Давайте пройдемося ліпше парком, — відповів студент, побоюючись сідати в чужу машину за таких, дивних обставин.
— Ладно, выходи на остановке — я сам к тебе подойду.
На зупинці до нього підійшов високий сіроокий чоловік у кашеміровому розстебнутому пальті й діловому костюмі. Впадали в око сліпучо-біла сорочка, темно-червона краватка й блискучі темно-вишневі туфлі.
— Здравствуй! Извини, но говорить лучше подальше от наших мобильных телефонов, чтобы не подслушали. Если боишься садиться в машину, тогда давай свой телефон, я сам отнесу в авто, а по окончании разговора верну.
Аскольд мовчки віддав свою мобілку чоловікові. Той відніс її до червоного джипа, що припаркувався біля зупинки. Вони попрямували до парку.
— Надежду выкрали, требуют выкуп. Мы сначала подозревали тебя: ты последний, кто звонил ей позавчера вечером, когда она еще отвечала на звонки. Но сейчас эти подозрения уже сняты. — Чоловік говорив рівно, але відчувалося, що він тримається з останніх сил. — Позавчера ночью она так и не пришла