Час настав - Костянтин Матвієнко
— Зрозумів. Зараз спробую виправитись. Аскольд заскочив у підземелля торговельного комплексу і швидко побіг до платного громадського туалету. Кинувши у віконечко каси десятку, скоромовкою сказав: «Решту заберу на виході» — й миттю зачинився у кабінці. Лахудрик повідомив, що переслідувач трохи заспокоївся і вдає, ніби розглядає вітрини неподалік.
— Бакалавре, змушений залучити тебе до протизаконної дії, — знову подумки заговорив хлопець. — Витягни з кишень цього топтуна жетони або проїзний на метро, а також усю готівку. Але перед самим турнікетом на станції.
— Зрозумів! — засміявся домовик.
Аскольд не поспішаючи помив руки, вийшов з туалету, забрав у касі свої гроші й, неквапно оглядаючи вітрини, попрямував до входу станції метро. Лахудрик повідомив, що тепер за ним знову йде назирці той самий чоловік, який намагався його «пасти» в інтернет-кафе.
«Отже, стежать таки професійно, змінюючи один одного», — збагнув хлопець і попросив домовика витягти у нишпорки ще й документи й мобільний телефон.
Уже ступивши у щільному людському потоці на ескалатор, відчув, як кишені його куртки та джинсів раптово поважчали. На подумковому зв’язку завзято веселився Лахудрик, який на хвильку залишився у верхньому вестибюлі, щоб подивитися на результат своєї кримінальної витівки.
— Ти б це бачив! Топтун перед самим турнікетом потягнувся у ліву внутрішню кишеню до гаманця — того нема. Він мацає по всіх кишенях, а вони геть-чисто порожні. Натовп тисне. Він спершу хотів перестрибнути через той турнікет, та й годі, але помітив, що на нього дивиться міліціонер. Махнув рукою спересердя і пішов пробиватися до виходу.
— Знаєш, а я вперше почуваю себе злодюжкою, — зітхнув Аскольд. — Тепер маємо клопіт, як оце все йому повернути.
— Я теж не в захваті від того, що зробив зараз, але ж не ми за ним стежимо, а навпаки, — спокійно сказав домовик. — Краще не забувай, що тебе легко вирахують за сигналом його мобілки, тому викинь її негайно.
— Лахудрику, а ти ростеш щодня! — з приємним подивом відзначив Аскольд.
— На себе подивись! Ти у день нашого знайомства і сьогодні — просто дві різні людини. Подорослішав на десяток років, а ще й тижня не минуло, — повернув комплімент домовик.
Поки вони їхали до станції «Тараса Шевченка», Аскольд проглянув меню нічим не показного мобільного телефону. Там не було жодного збереженого номера. Тому хлопець, вибираючись із тісняви вагона, просто впустив мобільник повз кишеню. Отримавши підтвердження домовика, що стеження за ним немає, зайшов у під’їзд знайомого ще за шкільними пригодами будинку. Там на підвіконні при світлі тьмяної лампи швидко оглянув поцуплені Лахудриком предмети: пластикове посвідчення співробітника Фонду славної єдності на ім’я Тімафєя Брєзґінцева та візитні картки тієї самої особи, пачку грошей в купюрах по сто гривень і гаманець, також із чималою сумою, порожній футляр від окулярів, в’язка ключів, упаковка презервативів і жетони на метро.
— Лахудрику, то що їм від нас треба, вдалося з’ясувати? — запитав друга.
— Я мало що зрозумів з уривків його думок: топтун був зосереджений на стеженні за тобою. Одного разу він виразно розсердився на те, що його примусили робити не свою роботу. Мовляв, у якийсь ЦІК Фе він наймався працювати з технікою, а не бігати вулицями звичайнісінькою нишпоркою. Ще він пошкодував, що не зміг сфотографувати автомобільні номери і людей, з якими ти говорив на автостоянці біля Надіїного будинку, бо була ймовірність, що це хтось помітить. Отже, розмову з Борисом він також зафіксував. Щоб зрозуміти їхні цілі, треба, щоб якась людина розмовляла з ним, викликаючи потрібні асоціативні ланцюги, — пояснив Лахудрик.
— Колись спробуємо, — відповів Аскольд.
У найближчому магазині мобільного зв’язку на Костянтинівській він придбав дві недорогі, але нові й надійні мобілки, а у двох різних вуличних продавців стартові пакети до них. Тоді попрямував до Поштової площі. Піднявся фунікулером до Михайлівського Золотоверхого монастиря і пішов додому Володимирською гіркою. Там перш за все з одного з нових телефонів надіслав есемеску детективу Дмитрові, повідомивши про те, що має тепер ще і цей номер — спеціально для зв’язку з ним та Надійчиним батьком.
Поки вечеряв, йому зателефонував журналіст закордонного таблоїда «Первопрестольний комсюк», який назвався Алєксандром Дєнісовим і, пославшись на рекомендацію Христини, попросив дати інтерв’ю стосовно відкриття у Печерах. Аск намагався спрямувати його до професора, але співрозмовник сказав, що їхнє видання орієнтовано на молодь, і читачам, а особливо читачкам, будуть дуже цікаві саме його враження від цієї події, та пообіцяв п’ятсот баксів гонорару. Зрозумівши, що сума значно завищена, Аскольд вирішив погодитись, аби разом із Лахудриком ближче глянути на щедрого писаку: чи не може така витратна зацікавленість бути пов’язана з викраденням Надійки і стеженням за ним самим. Він призначив зустріч Дєнісову наступного дня у кав’ярні «Будинок кави» в Пасажі, на Хрещатику і ліг трохи перепочити.
Прокинувся вже після опівночі і, захопивши з собою один з нових телефонів, вислизнув зі свого будинку через чорний хід. Лахудрик страхував від стеження. Аск зайшов у цілодобовий інтернет-клуб на Бессарабці, де галасливі підлітки з матюками всю ніч різалися у комп’ютерні ігри. Відкривши новостворену електронну поштову скриньку, переконався, що там уже є два свіжі повідомлення. У першому Надіїн брат, Павло, підтвердив, що отримав його листа, а у другому він повідомив номер свого нового ICQ. Аскольд пересвідчився, що Павло є на зв’язку, мабуть, чекає, і постукав до його аськи.
— Добрий вечір, — привітався Аскольд. — Я — Аскольд Четвертинський. З ким розмовляю?
— Павло Карпенко, — миттю прийшла відповідь. — Ти сьогодні просив про терміновий контакт...
— Так. Коли дізнаєшся, про що йдеться, зрозумієш, що незайвою є навіть гранична обережність.
Протягом кількох хвилин Аскольд виклав Павлові усі обставини викрадення Надії, попередив, що за наказом батька той перебуває під таємною охороною, поділився підозрою, що це робота когось із її знайомих, та попросив приїхати до Києва, тимчасово не сповіщаючи батьків.
Павло поставив кілька емоційних запитань, але ще за кілька хвилин Аск зрозумів, що співрозмовник не зовсім довіряє йому. Втім, це не було дивним... Аскольд поквапився надіслати Павлові свій новий мобільний.
Той несподівано перервав розмову, пообіцявши вийти на зв’язок найближчим часом.
***
Тараторкін у своєму кабінеті у приміщенні Фонду славної єдності не знаходив собі місця від веселої люті. Це ж треба?! Послала першопрестольна помічничків — у метро їх кишенькові злодюжки обчистили! Точніше, одного — майора Тімафєя Брєзґінцева. Але цей Тімафєй старший за віком і званням. Чого