Час настав - Костянтин Матвієнко
Цекісти помітно нудьгували, слухаючи Арнаутського і Полянського. Але обидва політтехнологи, не помічаючи їхнього настрою, самозахоплено продовжували сеанс самозадоволення.
— Охренеть, какой бред он несет! — прошепотів Алєксандр до Тімафєя, а вголос запитав: — Каким же образом мы эти исторические предпосылочки создадим и внедрим?
— Старший лейтенант Денисов, вместо того, чтобы задавать вопросы относительно вещей, тебя не касающихся, лучше бы изложил предложения по вербовке этого Аскольда Четвертинского. — Тараторкін повернув собі ініціативу в розмові. — Зря, что ли, диплом психотехнолога получил?
— Давайте я сейчас ему перезвоню и под видом интервью договорюсь о встрече на завтра, предварительно прощупав его, — запропонував Алєксандр.
— Действуй, — дозволив Тараторкін.
Алєксандр одразу набрав Аскольдів номер і, пославшись на розмову з Христиною, почав умовляти його дати інтерв’ю про знахідку в Печерах відомому закордонному таблоїдові. Хлопець спочатку відмовлявся, та коли почув про п’ятсот баксів гонорару, погодився.
— Вот видите, денежка — она убеждает даже самых несговорчивых, — посміхнувся психотехнолог до своїх колег.
— Алєксандр, позвольтє мнє прінять участіє в вашей бєсєдє с етім юношей, — попросив Михайло Полянський. — Я смогу дать вам нєсколько дєльних совеєтов по общєнію с соврємєнной кієвской молодєжью. Кромє того, мєня етот тіпаж інтєрєсуєт чісто соціологічєскі.
— Нет. Такие разговоры ведутся только с глазу на глаз, — з легкою відразою відповів молодий цекіст, але, поглянувши на Тараторкіна, який, зітхнувши, кивнув головою, додав: — Ладно, можете появиться в кафе часа через полтора после начала моей беседы с парнем, как бы случайно, тогда я вас попробую познакомить с ним.
Диво сталося у нас: жив в палаш свинопас
Бенціон Пінський почувався роздратованим і навіть трохи розгубленим: приворот і ментальна отрута на цього молодого лоботряса, Аскольда Четвертинського, чомусь діяли із затримкою, якщо діяли взагалі! Сьогодні він зателефонував хлопцеві і спробував під приводом доброзичливих рекомендацій керувати ним, але марно. Приязні стосунки з пацаном також не налагоджувалися. Бенціон, згадавши свої захоплення в молоді роки окультизмом, зробив спробу почаклувати над знімком студента, аби посилити дію чарів ворожки, але, окрім сильного головного болю, ніякого іншого ефекту це не дало. А ще з резидентури повідомили, що за студентом веде стеження спецслужба країни, яка мріє повернути собі статус імперії-наддержави. Обережний Бенціон зовсім не планував опинитися в епіцентрі конфлікту двох потужних розвідок. Врешті, він не професійний розвідник, а науковець — ну навіщо йому цей клопіт? Але ж ставка у цій грі надвисока: скіпетр Давида. Якщо цей артефакт має бодай половину тих властивостей, які йому приписують, він, мінський хлопчик Бєнчик Пінський, стане одним з наймогутніших людей на планеті. Ні, цієї справи він не залишить. Слід будь-що першим з-поміж тих, хто знає про реальні можливості скіпетра, взяти його в руки. Звісно, він виконає умови контракту з його вербувальниками: держава матиме свої дев’яносто вісім відсотків. От лише хто після отримання артефакту уособлюватиме собою державу і націю? Відкладемо це питання, бо голова наморочиться від захоплюючих перспектив.
Сьогодні п’ятниця, день, коли традиційно відбуваються офіційні дипломатичні заходи. Посольство влаштовує прийом з нагоди візиту високої урядової делегації. Там, окрім дипломатів, буде багато місцевої бюрократії, громадських діячів, бізнесменів, журналістів — дуже корисні тусовки ці дипломатичні прийоми. Час встановлювати контакти з тими, хто вважає себе місцевою елітою. Спробуємо пошукати можливостей примусити цього хлопця до співпраці через їхню ж владу.
Пінський телефоном замовив пристойний автомобіль з водієм і поїхав на вулицю Грушевського. Туди, у колишній гофмаршальський флігель імператорського Марийського палацу, його запрошено з нагоди приїзду міністра його країни.
Публіку, яка відгукнулася на запрошення пані посла, вишуканою не виглядала: переважно черевані й дорого, але з несмаком вдягнені пані вишикувалися в чергу, аби сказати кілька формальних вітальних слів міністрові та послові. Вони зустрічали гостей при вході до зали, де стояли столи зі стандартними наїдками, білим та червоним вином. У кутку струнний квартет грав вишукані класичні мелодії.
Пінський і собі підійшов привітатися з міністром, якого трохи знав, а також був представлений пані послу. Обмінявшись протокольними люб’язностями з пані дипломатом, Бенціон зайшов до зали.
Там запрошені гуртувалися біля столів за ознаками особистих знайомств та інтересів. Поки випивки було поглинуто небагато, розмови точилися мляво. Пінському стало ніяково стовбичити самітником. Він узяв келих вина і вдав, ніби слухає музикантів, які справді грали доволі майстерно.
За плечем несподівано пролунав гучний знайомий голос:
— Бєня, яким вітром? Не чекав тебе зустріти тут, у нас! — Товстий, геть лисий чолов’яга, бризкаючи слиною, верещав майже у нього над вухом.
Такі колоритні постаті не забуваються — Гриша Стрийський, підприємець, видавець, політик і громадський діяч. З ним Пінський познайомився на відпочинку у Венеції. Йому марно нагадувати, що звернення «Бєня» для Пінського неприємне і образливе. Цей беручкий кмітливий, розумний, але не обтяжений вихованням чоловік чує лише себе.
— Вітаю, радий тебе знову зустріти, — привітався Пінський. — Я от приїхав до вас у справах.
— Знаю я твої справи! Усе раритети шукаєш. І, що ти хочеш вивезти від нас цього разу? — Широко всміхаючись, Стрийський горлав на всю залу. — Знайомся, це Вадік Бобрин, зараз він змагається за мандат депутата парламенту в одному дуже перспективному партійному списку, а взагалі він самий крутий політолог в Україні та мій персональний політичний консультант.
Високий, спортивного виду чоловік у синьому піджаку з золотими ґудзиками та вишуканою шийною хустиною замість краватки чемно вклонився Бенціонові. Обличчя політолога прикрашали вузькі золоті окуляри, а до плечей спускалося густе солом’яно-сиве волосся.
— Радий з вами познайомитись, пане Пінський. Гриша багато розповідав про вас, та і сам я дещо чув, про ваші дослідження.— Політолог потиснув простягнуту Бенціоном руку.
— Давайте по коньячку, — запропонував Гриша Стрийський. — Він тут вельми пристойний.
Узявши по чарці, вийшли до іншої зали, де було менше людей. Випили за знайомство. Гришиної оцінки коньяку Бенціон не розділив, але, звісно, промовчав про це.
— Дуже цікавий особняк, — зауважив Пінський, аби підтримати розмову.
— Так, це справжнє XVIII століття, часи імператриці Єлизавети, — мовив політолог. — Дім збудовано для гофмаршала її двору, а сам палац ви, напевно, бачили в парку. Ще в такому ж стилі збудована знаменита