Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко
„Звідки ти взялася, Інґо? Невже Господар знову прорахувався?…“
Розсіяним ударом я змела зі свого шляху ще пару дюжин летючих потвор, і нарешті Леопольд м’яко приземлився поруч із Владиславом. Я помітила, що куртка на чоловіковій спині, куди встромила свої кігті пекельна тварюка, роздерта на шмаття, але крові, як не дивно, ніде не було. Також були відсутні бодай найменші сліди ран на потилиці, хоча я на власні очі бачила, як туди вгризлися гострі ікла почвари…
Втім, усе це я відзначила мимохідь, без роздумів, бо ситуація не сприяла розв’язанню головоломок. Зараз належало діяти — і то чимшвидше. Я негайно поставила довкола нас силовий бар’єр, що мав протриматися принаймні хвилину, і звернулася до чоловіка:
— Сідай, Владе. Забираймося звідси.
— Я не можу, Інно. Цвітанка…
— Її тут немає, це пастка.
— Знаю. Але мушу переконатися…
— Тобі немає в чому переконуватися! Цвітанка давно в безпеці. Я врятувала її ще три дні тому.
— Справді? — недовірливо запитав він. — Ти не дуриш мене?
— Чесне слово! Скоро ти її побачиш.
— Підтверджую, — сказав Леопольд. — Інна нічого не вигадує. Ми справді врятували Цвітанку… Ну ж бо, сідай!
Отримавши це запевнення, Владислав негайно вклав меча в піхви, заскочив на круп Леопольда й міцно обхопив мене за талію. З моїх грудей вихопилося щасливе зітхання. Боже, як я зіскучилася за його обіймами!…
— Їдьмо, котику! Вези нас до Цвітанки.
Тварюки розтрощили силовий бар’єр, та було вже запізно. Наступної миті ми залишили цю безрадісну Грань на поталу пекельним вилупкам, а самі помчали вперед крізь сизу імлу.
— Що діється, Інно? — прокричав мені на вухо Владислав. — Де ми?
— Не маю уявлення. Це робить Леопольд, але як — сам не знає. Просто вміє, і квит. Уміє те, що недоступно навіть вищим маґам.
Відклавши подальші розпитування на потім, Владислав прибрав убік моє волосся і припав до моєї шиї довгим поцілунком.
„Інночко! Як же мені бракувало тебе!“
„Я теж кохаю тебе, Владе. Пробач, любий. Пробач, що втекла від тебе.“
„Але чому ти це зробила? Чим я тебе образив? Чи, може… чи ти мене розлюбила?“
„Ні, нізащо! Я… просто я дурепа! Я повірила Веліалу, що моє кохання згубить тебе…“
„Що за дурниці?!“ — щиро здивувався він. — „Як ти могла повірити в таку маячню?“
„На жаль, це не зовсім маячня. Ще до народження мене було призначено нижньому Світові, а ти… ти такий чистий, невинний, безгрішний…“
„Облиш, Інно! Не ідеалізуй мене. Я ж не янгол, а просто людина. Людина, що нестямно кохає тебе і не може без тебе жити.“
— Ми вже наближаємося, — втрутився в наш мовчазний діалог Леопольд. — Тримайтесь міцніше, я зараз же йду на посадку.
Ми виринули з холодного туману в морозний зимовий день. Низько над обрієм висіло сонце й сліпило нам очі, тому ми не відразу впізнали велетенський замок з чотирма високими вежами, сполученими ґалереями. А може, причиною тому було не лише сонце — адже під час наших попередніх відвідин цей замок був похмурий і негостинний, над ним немов нависала тінь стародавнього прокляття, а зараз на його стінах та вежах майоріли різнобарвні прапори, брама була розчахнута навстіж, на підйомному мосту юрмилися люди, а з внутрішнього двору чулися звуки музики та співу.
— Це ж Шато-Бокер! — мовила я, щулячись від холоду. — То ти сюди надіслав Ґуннара з дітьми?
— Ага, — відповів Леопольд. — Хіба я неправильно вчинив? Ви ж знищили тут усе лихе, тож я подумав, що це гарне місце. Та й ти, Інно, давно хотіла відвідати батька.
— Ти молодець, котику, — сказала я, зненацька відчувши дражливий лоскіт у грудях. — Усе зробив правильно.
Люди на мосту нарешті помітили нас і розступилися, пропустивши вперед високого рудоволосого чоловіка років сорока в розкішній хутряній мантії поверх червоного камзолу із золотим позументом — Ґарена де Бресі, герцоґа Бокерського, мого батька по крові… Попри свій владний вигляд та гордовиту поставу, він наближався до нас якось боязко, невпевнено, ніби чогось боявся, а погляд його великих зелених очей висловлював якусь лякливу надію вкупі із затамованим страхом.
Трохи позаду герцоґа йшов Ґуннар у недбало накинутому плащі, явно з чужого плеча. Марк, Беатриса та Цвітанка скромно столяли посеред натовпу, кутаючись у довгі шуби, вочевидь, позичені в жалісливих дорослих.
Помітивши дівчат, Владислав зістрибнув з коня й мерщій кинувся до них, геть забувши про правила етикету, які вимагали спершу вітатися з господарем дому, а вже потім — з гостями. Я збагнула, що зараз він обійме не ту дівчинку, яку треба, проте вирішила не зупиняти його — все одно двома словами нічого не поясниш.
Натомісь я обережно, щоб не задердась моя коротка сукня, спішилася й підійшла до герцоґа, мимоволі здригаючись — не так від холоду, як від хвилювання. Він квапливо зняв свою мантію, накинув її мені на плечі й сказав:
— Вітаю, Інґо.
— Добридень… — Я затнулася, та все ж зробила над собою зусилля і закінчила: — …батьку.
У герцоґових очах застигли мука й розчарування. Його біль зневіреної надії відгукнулась у мені, і я в пориві каяття за свої черствість та холодність, цілком щиро, невдавано, від чистого серця схлипнула й притислася до його грудей. Він кілька секунд простояв, мов паралізований, боявся повірити в те, що сталось, а тоді обняв мене за плечі й увіткнувся обличчям у моє волосся.
— Господи, донечко! Як довго я чекав цієї хвилини…
А Владислав стояв навколішки перед Беатрисою, яку вважав Цвітанкою, стискав у своїх руках її
