Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко
І був спокій…
І була тиша…
І було забуття…
…Мене розторсав Владислав. Я розплющила очі, підвелася, спираючись на лікті, й роззирнулася довкола. У довколишньому напівмороці розгледіла знайомі обриси спальні наших апартаментів у королівському палаці. Як ми потрапили сюди з далекого Аґрісу, я не знала і наразі з’ясовувати не збиралася. Це питання займало мене менше за все — були й важливіші проблеми…
Я лежала на підлозі біля ліжка. Поруч зі мною сидів Владислав. За вікном була ніч.
Але ніч була незвичайна.
Ніч була гамірна, наче день.
Багатоголосий гамір, що долинав знадвору, був сповнений переляку, тривоги, спантеличення, розгубленості…
— Інно, — розпачливо прошепотів Владислав. — Що ми накоїли?!
Я труснула очманілою головою і нараз збагнула, щó ми накоїли. Ніч була штучна, створена нами!
На тій довготі Грані Палатина, де стояв королівський палац, зараз ішла друга по півдні, проте сонця на небі не було. Його не затуляли ні хмари, ні будь-які космічні тіла, воно просто не світило…
— Ми захотіли спокою й тиші, — пошепки мовила я. — А спокій і тиша асоціюються з ніччю…
— І сонце щезло…
— Ні, не щезло, — уточнила я. — Воно перебуває там, де й раніше, але його випромінювання цілком перейшло в невидимий інфрачервоний спектр. За нашим бажанням…
— Ми — Великі, — приречено констатував Владислав.
— Тільки не це! Господи, тільки не це!!!
— Це правда, Інно, не обманюй себе. Ти чудово розумієш, що ми стали Великими, — похмуро промовив він, зводячись на ноги. — Бачить Бог, я не хотів цього.
— І я не хотіла… — гірко зітхнула я, почуваючи себе приреченою на смерть. Навіть гірше ніж на смерть — на втрату людяності…
Владислав допоміг мені підвестися. Взявшись за руки, ми вийшли на балкон.
Ми не дивилися вниз — на стурбованих, спантеличених, наляканих і нажаханих людей.
Ми дивилися в чисте зоряне небо.
Поклику не було.
Поки що не було…
— Інно, — запитав Владислав, — ти ще любиш мене?
— Люблю, — відповіла вона впевнено. — А ти?
— Я теж люблю тебе, — сказав він і пригорнув мене до себе.
Я підняла до нього обличчя:
— Поцілуй мене любий. Може… Може, це востаннє.
Наш поцілунок був довгий і жагучий. Потім ми поцілувалися ще раз, і ще, і ще…
Як завжди, мене охопила солодка, п’янка млість, а груди затопила тепла хвиля безмежного щастя. Від колишньої приреченості й душевної пустки не лишилося й сліду. Я перестала думати про майбутнє і жила лише однією миттю — тією, що була зараз…
Коли Владислав трохи відсунувся від мене, його очі радісно сяяли.
— Ми не Великі, Інно! Ми не Великі — ні!
— Ти хочеш сказати… — з полохливою надією промовила я.
— Невже ти не відчуваєш?! Зазирни в себе — ми люди й людьми зостанемося. Вселенський Дух не в’язень у нашім тілі, він з’єднався з плоттю, став невід’ємною часткою нашого єства. Ми — єдність плотського й духовного, єдність якісно інша, ніж решта людей, та все ж єдність! Зовсім не так було з Великими — їхні душі існували окремо від тіл… Ми люди, Інночко, люди. Чуєш!
Я зазирнула в себе — це була правда.
Я припала до чоловікового плеча й тихо заплакала. Він ніжно гладив моє волосся, а по його щоках котилися сльози — сльози радості й полегшення.
— Я такий щасливий, рідна… Я ніби прокинувся від якогось страхітливого сну… — Не в змозі далі стримуватися, він схлипнув.
За хвилю я запитала:
— Ти відчуваєш у собі зміни?
— Відчуваю.
— Ну, і як?
— І прекрасно, і моторошно водночас. У мені стільки незбагненного, я почуваю в собі таку неймовірну силу, такі надзвичайні можливості… Я боюся, Інно. Боюся ще щось утнути. Страшніше, ніж те, що ми вже накоїли.
— Не бійся. Дядечко Ференц допоможе розібратися з нашою могутністю. Адже Метр призначив його нам за вчителя.
— А він так злякався цього призначення. Він просто нестямився зі страху.
— Ще б пак! Йому буде непереливки, навчаючи людей, чия сила на багато порядків перевершує його власну. Людей, що здатні згасити сонце. І це ще не межа… Щоправда, ми не такі могутні, не такі всесильні, не такі всевидющі, якими були Великі. До того ж, оволодівши Духом, ми не отримали тих знань, що їх мали Великі. Нам доведеться все осягати самим, діяти методом спроб та помилок. Це плата за нашу людяність — втім, як на мене, плата незначна. Ми лишилися людьми, і це найголовніше. І, може, не тільки для нас, а й для всього земного світу.
— Цікаво, — промовив Владислав. — Чи передбачав це Метр?
— Поза будь-яким сумнівом. Пригадай, що він говорив регентові. „Вони — єдині, вони — одне ціле! Вони не відмовляться одне від одного, не зможуть відмовитися“. Це про нас — про те, що сталося з нами. Ми з тобою відчували себе одним цілим, ми не могли відмовитися одне від одного, від нашого кохання, ми не дозволили Вселенському Духові позбавити нас людяності і всупереч усьому лишилися людьми. Гадаю, саме в цьому й полягав головний задум Метра… Ні, я не просто думаю. Я цілком упевнена.
І тут ми почули Голос. Точніше, не почули, а — як би це сказати? — сприйняли, мабуть. Голос, що прийшов з безкраїх просторів Всесвіту, спілкувався з нами не словами і не зоровими образами, а фундаментальними інформативними символами, на зразок логічних одиниць
