Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

— Саме так, — ствердив Голос. — Якраз цього прагнув мій син Деметріос, якого ви звете Метром. Спорідненість ваших душ, поєднаних коханням, подолала відчуження Вселенського Духа від земної плоті, злютувала їх в одне ціле. Відтепер ця частка мене належить вам і всьому вашому світові, який з цієї миті перестав бути пасивним заручником моїх спроб удосконалити Всесвіт і самого себе. Безліч разів я створював земний світ, та щоразу він руйнувався під натиском Первісного Хаосу, і мені доводилося створювати його знову й знову. Один цикл Буття змінювався наступним, а між ними були періоди Пітьми та Небуття. Проте я знав, що колись це фатальне коло розімкнеться і перетвориться на нескінченну спіраль. Я терпляче чекав цього дня — і ось, нарешті, він настав!

— І що ж буде далі? — спитали ми.

— Це залежить від вас зокрема і від усього людства загалом. Доба Великих закінчилася, тепер настав Час людства. Віднині ви самі собі господарі й вільні обирати свій дальший шлях самостійно. Ваше майбутнє — у ваших руках.

— А якщо ми раптом помремо…

— Ви покинете земний світ тільки тоді, коли самі захочете цього, і я радо прийму вас до себе. Після вас залишаться ваші нащадки, що продовжать почату вами справу. Зерна мої вже посіяно на землі, вони швидко дадуть сходи, і ніяка сила не годна викоренити Вселенський Дух серед людей.

— Отже, у нас будуть діти? — вихопилось у мене.

— Певна річ, будуть. Ваша несумісність, про яку говорив мій син Веліал, справді мала місце, тут він не збрехав. Проте Вселенський Дух подолав її, і відтепер ви можете мати стільки дітей, скільки забажаєте.

— Веліал теж твій син? — здивувались ми.

— А що ж ви думали? Ви всі мої діти, зокрема й Веліал. Він не той син, яким можна пишатись, але дітей не обирають і їх не зрікаються. На жаль, я створив далеко не ідеальний світ, хоч і дуже старався. Можливо, вам вдасться покращити його.

— А як же ти?

— Всесвіт неосяжний, тому нема межі моєму вдосконаленню. За минулі цикли у мені накопичилося багато Хаосу, я позбудусь його, створю в інших вимірах новий світ земний — і так буде до нескінченності. Коли ви гадаєте, що звільнилися від мене, то помиляєтеся — це я звільнився від вас.

— То ти покидаєш нас?

— З вами моя частка, а отже, і весь я. Доки діти малі, батьки піклуються про них, доглядають їх. Ставши дорослими, діти вже не потребують батьківської опіки, але їхній зв’язок з батьками не розривається ніколи. Просто характер цього зв’язку змінюється, стає іншим.

— А проте, — зауважила я, — ти прислав у наш світ нового месію.

— Це зробив не я, а Вишній Світ, також створений мною. Я не підтримував ідеї нового Пришестя, але й не став перешкоджати її здійсненню. В результаті це зіграло на руку планам мого сина Деметріоса. Він знайшов для посланця Небес кориснішу роль, ніж бути Вчителем і Спасителем. Ти знаєш про це, Інґо.

— Знаю. Та якщо вірити деяким людям, месія відродився в іншій дитині…

— І це правда. Той малюк ще має знайти своє місце в земному світі. Йому доведеться нелегко, бо людство вже вийшло з дитячого віку і більше не потребує ні наставників, ні вихователів.

— Я не зовсім розумію, про що ви говорите, — трохи спантеличено мовив Владислав. — Та хіба не ти, Вищий Розум, відповідальний за всіх месій та пророків, що приодили в світ земний? Хіба не ти Бог?

— Я волію називати себе Творцем, Конструктором. А що ж до моральної, етичної складової ваших уявлень про Бога, яка вам, людям, видається важливішою, ніж світотворча, то вона цілком належить людству, вона породжена самим вашим буттям. Тим самим буттям породжено й Вишній та Нижній Світи, які є продовженням світу земного, його проекціями на ваші власні судження про Добро та Зло. І в цьому плані люди в більшій мірі є Богом, ніж я сам.

— Якщо Нижній Світ породжений самими людьми, — мовив Владислав, — то чи не можна зовсім його знищити?

— Ні, не можна. Адже він, як і Вишній Світ, знаходиться в кожному з вас, він прикра, але невід’ємна частка вашого існування. Вся суть земного життя полягає в протистоянні Добра та Зла, і вся історія людства є безперервною боротьбою цих двох стихій. Світло існує тому, що є темрява. Краса тому тішить вам око, що існує потворність. Так само й пізнати Добро можна лише в порівнянні зі Злом, а без дисґармонії Хаосу вам не осягнути досконалості Космосу. Ви збагнули?

— Так, збагнули.

— А тепер виправте свій недогляд на Основі, поверніть на небо сонце, а потім беріться до справ — їх ви маєте багато. Фатальне коло розімкнулося, але битва за наступне тисячоліття людства триває. Щасти вам, люди, діти Неба і Землі!

Голос стих.

Ми з Владиславом стояли на балконі й дивилися в небо.

Зорі сяяли в синій порожнечі й вабили нас до себе.

Та це був не той Поклик, що мордував Метра й решту Великих упродовж багатьох тисячоліть, перетворюючи їхнє земне життя на нескінченну муку.

Це було звичайне людське прагнення до всього загадкового й незвіданого.

Ми почували дивовижну, хвилюючу єдність з усім світом — земним і небесним.

Ми — люди, діти Неба та Землі.

— Як це прекрасно! — зачаровано промовила я.

— Атож, прекрасно, — погодився Владислав. — Та буде ще краще, коли ми повернемо людям день.

— А ми зможемо?

— Звісно, зможемо. Ми мусимо.

Ми взялися за руки і разом промовили:

— Хай буде день!

І був день.