Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко
— А ми? — почувся кузенів голос. Тільки тоді я помітила, що до нас уже приєдналися Ґуннар, Марк і Цвітанка, які прибігли слідом за котом. — Що буде з нами?
Леопольд на секунду задумався, відтак коротко заіржав. Лаура, що перебувала поруч із нами, тієї ж миті перекинулася на кобилу. З-за рогу почулося іржання, а слідом за цим звідти вибігло ще дві лошиці — Карина та Ґуннарова Бела.
— Сідайте, — наказав Леопольд. — І мерщій.
— Моє барбек’ю… — несміливо мовив Марк.
— Гори воно синім полум’ям, твоє барбек’ю! — розсердився кінь. — Ви, люди, забагато думаєте, і в цьому ваша біда. Ну все, рахую до десяти. Хто не встигне — залишиться тут. Один… два…
На рахунок „три“ Ґуннар уже сидів на своїй Белі, на „п’ять“ у сідло Лаури заскочила Беатриса, на „сім“ до неї за допомогою Марка приєдналася Цвітанка, а на „дев’ять“ уже й сам Марк сідав на Карину. Переконавшись, що всі готові, Леопльд промовив:
— Тримайтесь міцніше… Десять!
Увесь довколишній світ миттю щез, і я опинилася посеред густої сизої імли. Піді мною був Леопольд, чиї боки я міцно стискала ногами. Він стрімко ніс мене вперед, сухий холодний вітер рвучко бив мені в обличчя, безцеремонно розвівав подол моєї сукні і з наполегливістю нетерплячого коханця тріпав моє волосся.
— Де ми, Леопольде? — гукнула я. — Що коїться?
— Точно не знаю, — відповів він. — Але знаю, куди летимо. Не турбуйся, все буде гаразд.
Його запевнення мене мало втішили. Проте, за відсутності чогось певнішого, довелося вдовольнитись і цим.
Я швидко роззирнулася в пошуках супутників, але нікого не побачили. Ми неслися крізь сизу імлу в гордій самотності.
— Де Ґуннар і діти? Що ти з ними зробив?
— Вони нам не потрібні. Я відіслав їх у безпечне місце.
Я збиралась була спитати, що це за місце таке, але не встигла. Наш короткий політ закінчився, сиза імла розвіялася, і я побачила, як наді мною клубочаться важкі грозові хмари. Ми зависли в небі на висоті двох або трьох сотень метрів, внизу розкинулося безкрає море лісу, над яким подекуди здіймалися клуби чорного диму, а просто під нами виднілася невелика прогалина, вщерть заповнена мерзенними пекельним тварюками.
Посеред прогалини, на місці відьминої хатини, тепер зяяла в землі дірка, непроглядну темряву якої раз по раз розривали спалахи зловісного багрянцю. І після кожного такого спалаху звідти виринали нові й нові почвари — повзучі та летючі, які хвилями накочувалися на західний край галявини, де спостерігалася найбільша концентрація нечисті. Вони щільною стіною оточували самотню людську постать з осяйним мечем у руках; його лезо промінилося блакитним сяйвом, яке поки стримувало навалу біснуватих тварюк, але з кожною секундою їхнє кільце невблаганно стискалося…
— Це Владислав! — гукнула я. — Вперед, Леопольде!
Втім, кінь уже й сам помчав униз, до краю галявини.
Цієї миті одна з почвар, пробивши захист Владислава, атакувала його зі спини. Він спіткнувся і впав. По моєму тілу пробігла судома, мене пронизав гострий біль, ніби це в мою плоть щойно вгризлися ікла та кігті. Я у відчаї закричала…
Натовп пекельних вилупків ладен був накинутися пораненого на Владислава, аж раптом осяйний меч, у якому я впізнала Метрового меча, вирвався з його ослаблих рук, розітнув навпіл тварюку, що вчепилась у його спину, відкинув убік її охплені полум’ям рештки, а відтак став із запаморочливою швидкістю носитися по колу, не дозволяючи нечисті підступити ближче. Я не відразу збагнула, що меч діє не сам по собі, а скоряється моїй волі. Цілком несвідомо я взяла його під свій контроль, щоб захистит чоловіка.
За кілька секунд, на мою величезну радість, Владислав ворухнувся. Сили швидко повернулися до нього, він підвівся й тут-таки перебрав на себе керування мечем.
„Інно?!“ — надійшла до мене його радісна й зачудована думка. — „Це ти?“
„Тримайся, Владе! Я йду до тебе!“
Наші душі та розуми злилися в єдину істоту, разом ми відчули себе в сто, в тисячу, в мільйон разів сильнішими, ніж нарізно. З двох боків ми почали завдавати начисті нищівних ударів, пробиваючись назустріч одне одному. Вогнище Прориву і далі вивергало мерзотних тварюк, та тепер їхні лави рідшали швидше, ніж прибувало поповнення. Від нас обох виходило блакитне світло, що незабаром накрило своїми хвилями всю галявину, і люте гарчання почвар змінилося тисячоголосими криками аґонії. Чимало з тих, що були ближче до перефирії Прориву, дременули в ліс, і незабаром звідти долинули дикі, нелюдські, сповнені муки зойки.
„Либонь, напали на своїх,“ — прокоментував Владислав, продовжуючи вражати нечисть могутніми ударами осяйного меча. — „Ліс просто кишить чоними чаклунами. Вони влаштували засідку, щоб відрізати нам шлях до відступу.“
„А де твої супутники?“ — запитала я. — „Де Баз? Усі загинули?“
„На щастя, не встигли. Загинуло лише двоє — Дай Чжень та зрадник, що вбив його, а потім порішив себе. Решту загону разом з котами я вчасно відправив у Колодязь. Тіло Дай Чженя також…“
Владислав замовк і ще з більшим завзяттям став прорубувати собі шлях крізь лави нечисті. Нас уже розділяло не більше півсотні кроків.
Мені навперейми кинулася величезна летюча потвора, схожа на покруча доісторичного птеридактиля з казковим Змієм Гориничем, але ще моторошніша й огидніша. Її червоні очі палали несамовитою злобою.
— Інґо! — пронизливо прокаркала вона. — Ти не повинна тут бути!
— А проте я тут! — відповіла я й викинула вперед праву руку.
З