Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

— Доброго ранку, Інно, Владиславе, — привітався з нами Леопольд. — Здоровенький був, Ференце. Давно ми не бачилися. Як ся маєш?

— Дякую, все гаразд, — з усмішкою відповів регент.

А Іштван підійшов до нас ближче і надзвичайно ввічливо промовив:

— Моє шанування, пане принце, пані принцесо. Сподіваюся, з вами все гаразд? Ви завдали Ференцові чимало клопотів.

Я збентежено знизала плечима.

— Так уже склалося, Іштване. Даруй.

— Ференце, ти вже чув, що тут коїлося? — швидко заговорив Леопольд. — Ми знайшли Сандру із синочком, а Цвітанка переселилася в…

— Спати! — наказав йому регент.

Леопольд замовк на півслові, гепнувся боком на килимок перед каміном і справді заснув.

Іштван розгублено подивився на нерухомого товариша, потім перевів погляд на свого господаря й запитав:

— Що з Леопольдом?

— Спить, — коротко відповів Ференц Карой.

— Але ж він не хотів спати…

— Тепер захотів.

— Ага! Знову твої коники! — в голосі Іштвана виразно забриніли осудливі нотки. — Ніяк не вгамуєшся. Леопольд обіцяв познайомити мене зі своїми новими друзями — Марком, Беатрисою та Цвітанкою, а ти…

— Вибач, друже, — розвів руками регент. — Доведеться зачекати. А поки сходи на кухню і скажи, щоб тебе нагодували.

Всупереч моїм очікуванням, Іштван не сперечався, а слухняно вийшов з кімнати. Двері за ним відразу зачинилися.

Ференц Карой неквапно запалив сигарету і спрямував замислений погляд на заснулого кота.

— Коли я минулого разу обстежував Леопольда, мені здалося, що з ним усе гаразд. А з ним аж ніяк не все гаразд, тепер це ясно, як день… Де ж ти сховав свої сліди, хитрий дідугане? Що ти ще вклав у цього кота?… — Він підвів голову й подивився на нас. — Інґо, Владиславе, я хочу проникнути в Леопольдову підсвідомість. Дуже глибоко, до самісінького дна.

— Це ж небезпечно, — зауважила я.

— Так, небезпечно, — погодився реґент. — Але я мушу знати, що там іще замислив Метр. Це необхідно. Будь ласка, нагляньте за мною. Якщо побачите, що я впав у кататонію, негайно приберіть звідси кота і спробуйте повенути мене до тями. А як не вийде — кличте з коридора охорону. Домовилися?

— Так, — відповіли ми.

— От і гаразд.

Ференц Карой відкинувся на спинку крісла, заплющив очі й розслабився. Близько хвилини нічого не відбувалося, аж раптом регент здригнувся, немов його вдарило струмом, і розплющив очі.

— Чорт! — розгублено вилаявся він. — Що ж це таке?…

Леопольд підвівся, сів на задні лапи і зміряв нас пронизливим поглядом, від якого кров у жилах похолола.

То був погляд не кота.

То був погляд людини…

Ні, не людини — Великого!

У цьому погляді відчувалася безодня сторіч, неосяжність Великого Всесвіту, безмежна мудрість Вищого Розуму, крижаний холод Абсолютного Добра…

— Метре!!! — вражено зойкнув регент.

Сапфірові очиська вп'ялись у нього, і водночас на нас насунула така потужна телепатична хвиля, що мені аж в очах потьмарилося.

„Навіщо ти розбудив мене, Ференце?!“

— Метре… — навіть не проговорив, а пролопотів реґент. Наразі він був схожий не на могутнього, впевненого в собі чаклуна, а на провинну дитину. — Хіба ж я знав…

„Ти мусив здогадатися! Я був певен, що здогадаєшся. Ти завжди був обережний і поміркований, систематичність та зваженість були твоїми найвизначнішими рисами. Я й припустити не міг, що ти утнеш таку дурницю… Хоча ні, таки припускав. Я розумів, що проникнення Леопольда в Споконвічну Пустку стривожить тебе, тому й завів з тобою розмову про походження котів-перевертнів. Бачу, ти згадав про нього, як я й розраховував. Ти збагнув, що це було попередження. Але чому ж не додумав свою думку до кінця, чому зупинився на півдорозі?… Ага, ясно! Тобі запаморочилось у голові від перспективи відродити це вміння і в інших котах. Ти вже уявляв, як твій Іштван заввиграшки переносить тебе в потрібне місце, звільнивши від утомливих подорожей Рівниною, як леґіони Інквізиції, підкоривши простір і час, поширюють свою владу на всі населені Грані… Який же ти хлопчисько, Ференце!“

— Даруйте, Метре, — промимрив реґент. — Я вчинив необачно. В останній час на мене звалилася купа проблем, я дуже стомився…"

„Ага, ти стомився! Та ти просто отупів! Якби в тебе лишилося хоча б трохи розуму, ти б ще торік про все здогадався. Я залишив тобі вдосталь натяків, щоб ти зрозумів, до чого я прагну. Ти правильно міркував, що для простої передачі Духу я забагато намудрив, проте з цього ти зробив абсолютно хибний висновок, що я відмовився від своїх намірів.“

— А ви не відмовилися?

„Звісно, ні! Хіба це не очивидно? Тягар влади геть висушив твої куці мізки, Ференце! Ти зовсім розучився думати. Тобі треба все розжувати й до рота покласти. А я ж пов’язував з тобою такі сподівання… Зараз я відкритий для тебе. Зазирни в мене, там ти побачиш усе.“

Насала коротка пауза. А потім реґентові очі округлилися від безмежного подиву.

— О Господи! Метре, чому ви не звірилися мені раніше?

„Бо знав, що на першому етапі ти не втримаєшся від спокуси прискорити хід подій. Адже так?“

— Ваша правда, — неохоче погодився регент.

„До того ж я не був певен в успіхові,“ — вів далі Метр. — „Шанс на вдалу реалізацію мого задуму був мізерно малий. І я не хотів марно обнадіювати тебе, поки мій проґноз не справдиться.“

„А він справдився?“

„Невже ти сам