Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

— Так, пані. Це наукове припущення, що пропонує пояснення взаємозв’язку певних явищ.

— Атож. Щоправда, моє припущення важко назвати строго науковим, для цього я маю обмаль фактичного матеріалу… та гаразд. Отже, я думаю, що плутанина з вашими тілами сталася через те, що сила, яка діяла на вас, виходила від зовсім маленького хлопчика, немовляти, який діяв радше інстинктивно, ніж усвідомлено, а тому припустився помилки, визнавши тебе хазяйкою Цвітанкиного тіла.

Беатриса підвела голову й пильно подивилася мені у вічі.

— Ви кажете про малого Маріо?

— Так. Окрім чаклунського хисту, він має й інший дар, особливий, унікальний, побачити який неможливо, про нього можна лише здогадуватися. Надзвичайна сила Маріо дуже турбує наших ворогів, і вони будь-що прагнуть знищити його. Якраз для того й надіслали викрадачку твого тіла. Коли вона наблизилася до будинку, малюк відчув загрозу й інстинктивно захистився, наславши на неї глибокий летарґічний сон.

— А чому не вбив?

— Важко сказати. Можливо, за самою своєю природою він не здатен на вбивство. А може, своїм своїм дитячим розумом уже тоді збагнув, що тіло зловмисниці насправді належить не їй, а іншій дівчинці — добрій та нещасній, яка дуже хоче жити. І коли з’явилася ти, Маріо вирішив виправити несправедливість, але помилився. Просто помилився — він-бо ще немовля, а помилок припускаються навіть дорослі та мудрі люди.

Беатриса довго думала над моїми словами.

— Якщо в Маріо така сила, — нарешті заговорила вона, — то хто ж він?

— Не знаю, — відповіла я. — І вавряд чи хто-небудь з людей це знає.

Я не покривила душею, бо справді не знала, а сумнівалася. Несторіанці також не знали — вони просто вірили. Знання передбачає наявність незаперечних доказів — а таких ніхто не мав.

— Отже, коли Маріо підросте і стане контролювати свою силу, ми з Цвітанкою зможемо повернутися в наші тіла?

Я присунулася до неї впритул і обняла її за плечі.

— Не варто на це сподіватися, Беатрисо. Я думаю… ні, я певна, що він відмовиться.

— Чому?

— Бо це буде наругою над вашою сутністю. Тіло не просто оболонка, в якій живе людина, воно справляє великий вплив на формування та розвиток особистості, багато в чому визначають характер, нахили, смаки. На той час, коли Маріо подорослішає, ви уже вживетеся в свої нові тіла, зростетеся з ними, вони стануть для вас рідними, і розлучатися з ними буде так само нестерпно боляче, як і з попередніми. — Я погладила її по щоці. — Я розумію тебе, дорогенька. Раніше ти була блискучою красунею, звикла до того, що всі загоплюються тобою, і тобі буде важко змиритися зі своєю новою зовнішністю — симпатичною, але звичайною, нічим особливо не примітною. Та все ж повір: справдешня краса більше залежить від душі, ніж від тіла. Ти й зараз дуже вродлива, просто тепер твоя краса не так впадає в очі, і треба гарненько придивитися, щоб її побачити…

Раптом віддалік почувся розгублений вигук Цвітанки: „Ти куди, котику? Повернися!“ — і я побачила, як із-за рогу будинку стрімголов вилетів Леопольд.

— Інно, біда! — гукнув він на ходу і рвучко загальмував біля моїх ніг, мало не перекицьнувшись через голову. — Владислав у небезпеці!

У мене завмерло серце.

— Де?… В якій?…

— Він устряв у паскудну історію. Я ж казав, що не можна залишати його одного, казав, що він неодмінно вскочить у халепу. Але ти…

Подолавши заціпеніння, я мов ужалена скочила на ноги, схопила Леопольда за загривок і труснула ним у повітрі.

— Що сталося, хай тобі чорт?! Де Владислав?

— Там, де ми недавно були, — відповів кіт, через хвилювання геть забувши запротестувати проти такого безцеремонного поводження з ним. — Серед поганого лісу, біля поганої хатини. Багато лихих тварюк нападають на нього, а він один, сам-один, з ним немає навіть База.

Я відчула, як піді мною захиталася земля. Леопольд вислизнув з моїх ослаблих рук і гепнувся на траву.

— Звідки ти знаєш? — запитала я, насилу проковтнувши клубок, що затряг у мене в горлі. — Він тобі повідомив?

— Нічого не повідомляв. Я просто знаю і квит. Відчув, побачив… Тільки не надумай кликати його, — додав Леопольд, здогадавшись про мої наміри. — Владилав дуже зайнятий, а ти відволічеш його, і він може загинути.

Я у відчаї затулила руками обличчя й до болю закусила губу, щоб не завити від власного безсилля. Мені ні на мить не спало на думку засумніватися в словах кота. Він говорив дуже серйозно, був надто схвильований і налякалий, щоб я могла запідозрити його в спробі розіграти мене. Та й з такими речами він ніколи не жартував.

— О, Боже, що ж робити?

— Ясно що. Маємо йти йому на допомогу. Негайно.

— Але як?…

— А от так! — Леопольд відбіг від мене на два кроки і сам по собі, без мого наказу, перекинувся на коня. — Сідай, їдьмо!

— Куди? — приголомшено запитала я.

— До Владислава, куди ж іще!

— Але… Хіба ми встигнемо?

— Устигнемо, якщо ти не телитимешся. Ну ж бо, сідай!

Очманіла і геть збита з пантелику, я поставила ногу в стремено й забралась у сідло. У чоловіче сідло, слід зазначити — а на мені була лише коротка літня сукня, позичена в Сандри, легкі туфельки, ну і, звичайно, білизна. У такому вбранні навіть неквапна верхова прогулянка могла обернутися натертими до крові стегнами, але мене це не хвилювало. Тієї миті я не переймалася таким дрібницями і думала лише про те,