Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

— Інно! Леопольдику!

Кіт спритно зістрибнув на підлогу, за кілька стрибків перетнув кімнату й забрався на ліжко. Дівчинка міцно обняла його, зарилась обличчям у м’яку шерсть і щось ласкаво заговорила.

— О Боже! — прошепотіла принцеса Інґа. — Мені це мариться чи…

— Нічого не мариться, — повернувши до неї мордочку, оголосив Леопольд. — Це ж Цвітанка. Хіба не бачиш?

Шестирукі волохаті вартові з кривими рогами на потворних головах розчахнули важкі стулки кованих залізом дверей. Величезна мантикора влетіла до просторої зали, здійнялася під високу склепінчасту стелю, відтак склала перепончасті крила і каменем упала на базальтову підлогу біля підніжжя трону, на якому гордовито сидів високий смаглявий чоловік у довгих багряних шатах.

— О, великий Володарю Потойбіччя! — прокаркала мантикора. — Я припадаю до твоїх ніг.

Веліал зміряв її довгим, пронизливим поглядом.

— Ну, Віші, — холодно мовив він, — вітаю тебе з блискучим провалом місії.

Віштванатан Сідх, утілений у люте чудовисько — мантикору, покірно схилив усіяну шипами голову.

— Я винен, мій пане. Я заслуговую на найсуворішу кару. Я…

— Це мені вирішувати, на що ти заслуговуєш, — урвав його Веліал. — А ти маєш смиренно прийняти будь-який мій вирок. На тебе ще чекає покарання за твою дурну самовпевненість, через яку ти зазнав невдачі лише за крок до успіху. Встановивши місцеперебування дівчини, ти мусив негайно доповісти мені й чекати на подальші розпорядження. Я не віддавав тобі наказу наближатися до неї.

— Пробач, великий і могутній, — з каяттям мовив Сідх. — Я не думав, що там буде засідка. Я був дуже обережний і… далебі, не розумію, як це сталося! Я зовсім не відчув небезпеки, мені просто запаморочилось у голові, я втратив свідомість і отямився вже тут… А що сталося, мій пане?

— Я й сам хотів би знати. Щойно ти потрапив до Нижнього Світу, твою пам’ять просканували, і отримана інформація цілком підтверджує твої слова про відсутність маґічної атаки. Ти ніби з власної волі впав у летарґічний стан і протягом одинадцяти днів був цілком ізольований від зовнішнього світу, поки хтось не викинув тебе з тіла.

— То я був непритомний аж одинадцять днів?

— Так, Віші. Лише два дні тому з твоїх спогадів я довідався де ховається… вірніше, ховалася Сандра. Негайно надіслав туди своїх слуг, але запізно — вона вже втекла.

Кілька секунд Сідх напружено обдумував почуте.

— А Чойбалсан? Він теж був у летарґії? Чи його досі не знайшли?

— Він тут уже давно, але пуття від нього ніякого. Його дух цілком божевільний, а в пам’яті не збереглося нічого корисного для нас, крім того відрізку шляху, коли ти визначив, що Сандра перебуває десь на Корсиці. Всі подальші спогади було знищено, причому так ретельно, що відновити їх не вдалося. Боюся, що до цього доклав руку Вишній Світ.

— Вишній Світ? — перепитав Сідх, водночас наляканий і спантеличений. — Але як? Він же не втручається в справи земні. Хіба що через Великих — а їх більше немає…

Веліал недбало відмахнувся.

— Дурниці! Він втручається, ще й як, просто робить це непомітно. Казочки про його невтручання нам вигідні, тому ми не намагаємося їх спростувати, а навпаки — всіляко підтримуємо. Думка про те, що світ земний залишено сам-на-сам з Нижнім Світом, деморалізує багатьох людей, вселяє в них почуття приреченості, робить їх вразливішими. Якби ти знав, скільки жалюгідних людців служить нам на Гранях через те, що ми, на відміну від тих снобів Вишніх ґарантуємо їм захист та опіку, дозволяємо з упевненістю дивитися в прийдешнє. А що ж до Великих, то це зовсім інша історія. Всупереч загальному переконанню, вони не були посланцями Вишнього Світу й ніколи йому не служили. Вони мали до нього такий самий стосунок, як і ми… Гм. Ну, може, трохи більший, бо між ними ніколи не було ворожнечі, зазвичай вони співпрацювали. Проте й нам, і нашим супротивникам присутність Великих заважала, вони важко вписувалися в таку зручну для всіх біполярну картину світобудови. Тому їхній відхід було сприйнято Вишніми з не меншим полегшенням, аніж нами.

Сідх уражено мовчав, і лише його довгий хвіст з отруйним жалом тремтів від страху та напруження. Така відвертість з боку Господаря могла бути як і дуже добрим, так і вкрай поганим знаком. Можливо, Веліал не дуже гнівається на нього за провал місії, і все обмежиться суто символічним покаранням; але також може бути, що він уже прирік Сідха на щось жахливе, скажімо, на вічне перебування в Безодні Забуття, і тепер розмовляв з ним, як з неживим предметом, просто обговорюючи вголос свої власні думки.

У кожнім разі, втрачати було нічого, тому Сідх, набравшись сміливості, запитав:

— Отже, Вишній Світ був непричетний до викрадення малої Інґи?

— Абсолютно. Останній з Великих діяв у власних інтересах — і в інтересах того, хто надіслав його в світ земний.

— Але тоді, мій пане, я тим більше не розумію, навіщо Вишнім захищати Сандру та її дитинча, яке від самого початку призначалося тобі.

Сідхові здалося, що Веліал зітхнув.

— Ти міркуєш дуже логічно, Віші, і в цьому твоя біда. Ти погорів саме тому, що забагато думав і аналізував, замість просто коритися моїм наказам. — Він зробив коротку паузу. — Втім, я не знімаю з себе своєї частки відповідальності за твій провал. Мені слід було відразу розповісти тобі правду про це дитя, тоді б ти не ризикнув наближатися до Сандри.

— І що ж воно таке, мій пане?

Веліал похитав головою.

— Тепер уж немає сенсу втаємничувати тебе в деталі. Цією справою ти більше