Останній ельф - Сільвана Де Марі

Тут на майдані знов запанувала цілковита тиша. А тоді вибухнув пекельний гармидер, у якому годі вже було що-небудь розібрати.

— Я ж казала тобі, що зі мною втрапиш у халепу, — мовила жінка мисливцеві. — Чого ти не пішов тоді своєю дорогою?

— Не знаю. Мабуть, у попередньому житті я запродав рідного батька, — відказав той.

Коли їх вели геть з майдану, маленький ельф ще раз побачив курку. Вона вмостилася на сідалі коло віконечка, за яким видно було її гніздо із двома яєчками. Вони переглянулися й привіталися, бо ж якусь мить були однією-єдиною душею, і це пов’язало їх назавжди.

Малий задумався: чи Курка або Курча було б відповідним ім’ям для собаки? Формою курка зовсім інакша, але пір’я в неї на хвості такого самого кольору, як хвіст і задні лапи в собаки. А проте собака не несе яєць, а курка не лиже лице всякому, хто сумує, а отже й це ім’я не зовсім підходяще.

Розділ шостий

Їх помістили в місце, що називалося «в’язниця».

І ця в’язниця виявилася пречудовою.

Її побудували з великих кам’яних блоків, а склепіння й арки трималися на могутніх колонах. Архітектура часів третьої рунічної династії, — це видно з того, що арки не заокруглені, а складалися із двох напіварок, які сходилися під гострим кутом. Натомість для першої рунічної династії характерні напівкруглі арки, а для другої — видовжені догори.

Мало того, на долівці для спання хтось постелив справжню солому. Їм дали також по мисці кукурудзи з горохом, і це було дуже смачно. Та ще й насипали нівроку, не шкодуючи. Кілька зерен кукурудзи й кілька горошин маленький ельф подарував зграйці гарненьких лискучо-чорних мишей, що повилазили звідкілясь, зачувши запах їжі, і тепер бігали туди-сюди по кам’яній долівці.

Це місце — справжній рай.

Зрештою, і дощу тут не було, — крім того, що чомусь почав накрапати жінці з очей.

— Чому ти капаєш? — запитав у жінки маленький ельф.

— Це називається «сльози», — відповів йому чоловік. — Так ми плачемо.

— Справді? А оте, що тече з носа й що вона потім витирає рукавом?

— Це теж завжди буває, коли плачеш.

— Ми, коли сумуємо, то починаємо голосити, щоб інші чули наш сум і зробили щось, аби його зменшити, — сказав малий з ледь прихованою гордістю. — А сидіти на землі й пускати краплі з носа та очей, так що очі стають червоні, а ніс перестає дихати, і ти дихаєш ротом, — це наче самому навмисне робити собі застуду.

— Таки так, — сухо відізвався на це чоловік.

— А чому ти плачеш? — запитав малий у жінки.

Але відповів йому знову чоловік.

— Тому що завтра нас повісять на шибениці.

— О, справді? А що таке шибениця?

— Годі, — утрутилася жінка. — Прошу тебе, не кажи йому нічого, бо він зараз почне плакати, а я не хочу цього чути.

— Ну, це все його заслуга, що ми…

— Ні, — повторила жінка, — я не можу стерпіти, коли він плаче.

— Що ж, хай буде по-твоєму. Слухай, малий: завтра нас повісять на шибениці. Це дуже весело. Нас підвісять високо-високо, і ми зможемо звідти бачити і юрбу людей унизу, і навіть дахи будинків. Будемо наче ті птахи, що літають у небі.

— О-о-о, справді? Чого ж вона тоді капає?

— Вона плаче, тому що боїться висоти. Від висоти в неї голова йде обертом, її може навіть знудити. Для неї це буде дуже неприємно. Справжній жах.

— О-о-о, справді? — маленькому ельфові аж забракло слів. Вік живи — вік учись.

— Тоді краще не треба. Ні-ні-ні-ні-ні! Якщо їй буде погано, то ніякої шибениці, — рішуче заявив малий. Літати в повітрі високо над дахами будинків — це чудесно, але не тоді, коли когось від цього нудить.

— Точно не треба?

— Точно.

— І що ж робити? Вони вже вирішили завтра вести нас на шибеницю.

— Можемо втекти звідси.

— Слушно. Добра думка, — мисливець був явно вражений. — Просто прекрасна думка. Ти, бачу, голова. Може, ти знаєш, що зробити з отими засувами на дверях?

— Ми їх відчинимо! — бадьоро пояснив малий.

— О, певна річ. Це геніальне рішення! А ключі?

— Оті довгі залізячки, які повертаєш — і клац! — двері відчиняються?

— Власне, оті довгі залізячки, що роблять клац! — і двері відчиняються.

— Вони висять у коридорі, вісім кроків за отим поворотом, що видно крізь ґрати.

Мисливець, який лежав долі, різко сів.

Так само й жінка, що сиділа скулена в кутку, обхопивши руками коліна, враз витерла очі від сліз і підвелася.

— А ти звідки знаєш?

— Це є в них у голові, — сказав малий, показуючи на мишей. — Вони ходять там щодня по багато разів. Вони не знають, що таке ключі, але цей образ є в них у голові.

— А можеш зробити так, щоб ключі опинилися в нас? Не знаю навіть… Може, перенести їх силою думки.

— Ну, ні-і-і, це ніяк не вийде. Так не буває! Проти закону гравітації нічого не вдієш.

— Якого-якого закону?

— Ну, гравітація — це та сила, що тягне все донизу, — пояснив малий. — Дивись! — він кинув на землю останні дві горошини, над якими відразу ж заметушилися миші.

Чоловік і жінка знову сіли.

— Це та сила, яка завтра потягне вниз наші тіла, тоді як шия буде міцно триматися в петлі, — сказала жінка й знову розплакалася.

— Я можу послати цих милих тваринок, щоб вони принесли ключі, які висять на стіні просто над лавкою. Тваринкам туди неважко вилізти.

Чоловік і жінка знову підхопилися на ноги.

— Справді?

— Та звісно, — спокійно підтвердив малий. — У чому проблема? Вони мої друзі, — додав він весело, показуючи на мишей. — Якщо я буду сильно-сильно думати про те, як тваринка йде, бере ключі й несе сюди, то цей образ перейде з моєї голови в її голівку, і вона все зробить.

Малий нахилився й торкнувся своїми пальчиками мишачих голівок. Тваринки зразу ж посунули зграйкою поміж ґратами в коридор, і після голосного «дзень!» і кількох хвилин тихенького бряжчання з’явилися знову, тягнучи за собою велику в’язку ключів. Маленький ельф підняв ключі, вибрав з них один і — клац! — масивний замок відімкнувся.

— Ось, готово, — мовив малий.

Чоловік і жінка прожогом вискочили в коридор.

— А тепер куди?

— Усе є в головах цих милих маленьких тваринок. За десять кроків поворот ліворуч, тоді знову ліворуч, а тоді сходи вниз. А там будуть двері, — маленький ельф знову з першого разу вибрав правильний ключ. — Ще сходи, ще дверцята, гопля, знову сходи — нам униз, дверці, ключ, клац! —