Останній ельф - Сільвана Де Марі
А далі він додав і все інше, що йому продиктували:
Кому тут не подобається, може піти собі геть, а коли схоче вернутися, то хай вертається.
Ніхто нікого не повинен бити.
Лопата, якою ти працював усе життя і яку лишив тобі твій батько, — твоя власність.
Вішати кого-небудь на шибениці теж не вільно.
Можна вчитися читати.
І писати.
Все, що ти добув у морі — твоє, і ти нікому нічого не мусиш платити.
Коли помирають чоловік і жінка, то батьками їхніх дітей стають найкращі приятелі.
Жодна мала дитина не повинна працювати.
Діти працюють менше за дорослих і роблять легку роботу.
Копати рови в болоті — це важка робота, і діти не повинні її робити.
Запала довга тиша.
— Кожен має право бути щасливим так, як сам хоче й може, — мовила одна жінка.
Моронів голос додав:
— І бути ельфом більше не заборонено.
Йорш записав і це. Робі з Калею про щось довго перемовлялися, дивно підсміюючись. Нарешті Каля, почервонівши по самі вуха, продиктувала останній закон, тоді як Робі в цей час ховалася за її спиною:
— Можна одружуватися, хто з ким хоче, навіть якщо він трохи інакший, і ніхто нікому не повинен за це дорікати.
Закінчивши, Йорш перечитав написи, і всі їх схвалили.
А тоді вони розійшлися готуватися до першої ночі в Ерброу, поселенні вільних чоловіків, жінок та дітей.
Каля й Крешо лишилися наодинці та не зводили одне з одного погляду.
— Робі казала, що й по мене хтось прийде, щоб забрати мене із Сирітського дому.
— І прийшли: ельф із драконом.
— Так, знаю, але вони прийшли по нас усіх. Я думала, що хтось прийде власне по мене. Це не зовсім те саме.
Крешо всівся на пісок.
— Я теж роками мріяв, що хтось прийде забрати мене — саме мене — із Сирітського дому. Я й досі про це мрію, хоча ми вже давно не там.
Каля мовчала, і Крешо повів далі:
— Можемо зробити так: я заберу тебе, а ти забереш мене. Так у нас буде хтось, хто прийшов саме по нас.
Каля кивнула, а тоді теж сіла на пісок поруч із ним.
Призахідне сонце повисло низько-низько над морем. Рожево-золотисте сяєво розливалося над обрієм, а на сході, де вже запанувала темрява, зблискували перші зорі. До них линула самотня чайка.
Робі та Йорш підійшли до краю води, де хвилі розбивалися об берег.
— Знаєш, — почала Робі, — моє ім’я…
Вона не встигла договорити. Йорш перебив її:
— Твоє ім’я прекрасне. Я ще не чув кращого.
— Тобі подобається ім’я Робі?
— Так. Воно наче звук краплі, що падає в воду. Наче звук камінчика, що стрибає по хвилях. Прекрасне ім’я.
Робі якийсь час стояла у ваганнях і задумі, ледь помітно всміхаючись, а тоді раптом розпливлася в широкій, від вуха до вуха, усмішці.
— А як же пророцтво? — запитала вона. — Як же твоє призначення? Дівчина, що в її імені — світло світанку?
Йорш здвигнув плечима й поглянув на неї, а тоді відразу зашарівся й невиразно змахнув рукою.
— Наше призначення таке, як ми самі захочемо, а не таке, як написав невідомо-хто на стіні. Це наше власне життя, а не сон, що сниться комусь іншому.
Робі кивнула. Вона нахилилися, опустила на воду свій кораблик, посадила в нього ляльку й дивилася, як його колише прибій. Ці іграшки зробили для неї тато з мамою, і це все, що залишилося від них, не враховуючи пращі, імені та її самої.
— Колись цим будуть гратися мої діти, — сказала вона впевнено. Вона бачила це.
Вони спитала себе: чи не краще сказати йому, Йоршеві, про своє ім’я й про оте пророцтво?
Є ще час про це подумати.
Попереду — ціле життя.
