Останній ельф - Сільвана Де Марі

Ці двоє можуть усіх урятувати. Вони просто ще не знають, як. Але треба поспішати. Зневіра вже поповзла їхніми лавами, наче змія серед зграї мишей, — і наче та змія, вона хапає всіх, кого стрічає на своєму шляху. Тут і там чулися плач, крики, прокльони. Кожної миті люди можуть кинутися врозтіч, розсипляться по полю й стануть легкою здобиччю для озброєних вершників — наче купка жаб для зграї хижих грифів.

Тут у розмову втрутилася Робі. У її голосі звучав спокій.

— Ти вмієш літати, — сказала вона драконові, — і вивергати полум’я, а ти маєш непереможного меча. Ви дасте з ними раду, я певна.

— Його меч не такий уже й непереможний. Не хотів би справити враження зануди й любителя неістотних деталей, але жоден з нас двох не є невразливим. Він уже й так поранений, а мої грудні й підчеревні луски… гм-м-м… надто делікатні, щоб витримати удар стріли. Я вивергаю вогонь із вогнетворних залоз, а вони теж не невичерпні. А тепер, оскільки в мене… е-е-е…

— Гикавка після пиятики? — люб’язно підказала Робі.

— Скажімо так, сьогодні я не в найкращій формі, — сухо відповів дракон. — Я можу спопелити одного-двох вершників, якщо вони будуть не дуже опиратися, але їх усе одно лишатиметься досить, щоб ми могли відчути їхнє незадоволення.

— Ти можеш налякати їх, — запропонувала Робі. — Вони не знають, що ти… ти… порожній.

— Вичерпаний.

— Так, вичерпаний. Вони цього не знають, і якщо ти нікого з них не підсмажиш, кожен буде думати, що ти намітив собі на печеню саме його, — і вони всі триматимуться подалі. Дивіться, це ж не так уже й неможливо: дракон відволікатиме їхню увагу із цього боку, а ми пройдемо отуди в ущелину. Хтось, звісно, таки нападе на нас, але їх буде небагато, і Йорш із ними впорається. У Даліґарі він дав бій цілій купі вояків.

— А тоді що? Я ж не можу відволікати їх вічно! Раніше чи пізніше вони підуть за вами в ущелину. А водоспад? Ви ж не забули, що ущелина закінчується велетенським водоспадом? Він називається Доґонський жах — і його не подолати. Сходи нагору до бібліотеки завалило каменепадом. Ми бачили це в день нашого першого польоту.

— Водоспад можна подолати. Мешканці Арстріда якось це зробили. Пройдемо й ми.

— Що ж, як пройдете ви, пройдуть і вони, — зауважив дракон. — І замість того, щоб вас перебили тут, вас переб’ють на березі моря.

Запала довга тиша. Робі відчула у верхній частині живота щось дивне: цього разу то був не голод, а страх. Вона звикла вірити своїм видінням, але знала, що в них показане далеко не все. Може, і справді всі дістануться того блакитного моря, яке вона бачила, а тоді прийдуть вояки Судді-управителя — і блакитне море почервоніє від крові. Та вона швидко отямилася. Море в її видінні було блакитним — таким і залишилося. Воно мирно виблискувало в променях сонця.

— Ми пройдемо, а вони — ні, — вигукнула вона впевнено, — бо ми розумні, а вони — дурні. Ми хочемо врятуватися й жити, а вони просто виконують наказ. Нам спаде на думку щось таке, про що вони й не здогадуються. Ми зможемо. Просто зараз. Вони в обладунках і мокрих плащах. Дощ на руку нам, але не їм. Пора! Коням бігти по болоту важче, аніж нам, босим. Пора!

— Справді? — запитала Каля, що була мокра як хлющ і до того ж тільки-но послизнулася на грязюці. — Що, справді, дощ для них гірше, ніж для нас? Ти впевнена? То нам ще не капець? Ми ще можемо врятуватися?

Робі нічого не відповіла.

— Пора! — вигукнула вона востаннє до ельфа й дракона. А тоді обернулася й поглянула на жалюгідну юрбу, що потрохи розбрідалася під дощем. Вона хотіла вилізти на спину Плямці, але трійко дітей, що вже сиділи там, трималися так міцно, що годі було їх звідти стягнути. Робі спробувала згуртувати втікачів, бо разом вони ще мали якийсь шанс, а розпорошившись — ніякого.

Дівчина бігала від одних до других, ковзаючи в болоті.

— Колись давно… — голосно заговорив Йорш, укладаючи в ці слова все дихання, що лишалося в його грудях. Голос ельфа пробився крізь стогони та плач. — Колись давно був гурт героїв, які… які… були колись рабами. Був колись народ рабів, який… вирішив… піти… піти й стати народом вільних людей, і для цього… щоб стати вільними… вони повинні були досягти берегів моря…

Йорш почав розповідати довгу, величну історію. Він на ходу придумував імена та місця, описував один за одним її персонажів, і кожен упізнавав у цій історії себе самого, нехай і під іншим іменем та за інших обставин. Страх почав розвіюватися. Мертва хватка втоми почала відпускати їхні змучені ноги й виснажені уми.

Дощ ущух. Здійнявся легкий вітерець, що розігнав хмари. Місяць освітив видолинок, де колись було село та вхід до ущелини між горами. По той бік гір — свобода й море. Утікачі почали збиратися в гурт.

— Був колись народ рабів, що здобув собі волю, перейшовши пустелю… і гірську ущелину… Йдіть за Робі. Разом ідіть до ущелини. Вона знає дорогу — вона жила тут. Ми із драконом захистимо вас. Тримайтеся разом і йдіть за Робі.

Робі зрозуміла, що вона мусить бути якнайпомітнішою в тьмяному світлі місяця. До того ж, багато хто плутав її з Калею, так що одні йшли за однією, а інші — за другою. У кишені в неї й досі була царська корона. Вона дістала її й одягнула собі на голову, і корона яскраво заблищала у світлі місяця.

У цю мить ворожі лави рушили вперед. Почалася атака. Йорш дістав з піхов меча. Його кінь був виснажений, він ішов цілий день, тоді ніч, а тоді ще цілий день, — але віднайшов у собі нові сили. Щось немовби окрилило його. Робі бачила, що Йоршів меч виблискує у світлі місяця так само яскраво, як і її корона.

На якусь мить здавалося, наче світло місяця зупинило й скристалізувало час, наче мрії й дійсність злилися воєдино в цій непорушній миті, — а тоді чари розвіялися.

Ерброу вирішив нарешті нагадати про себе.

Пролунало страхітливе ревіння.

Величезний струмінь полум’я прорізав темряву, залишивши по собі у вогкому повітрі серпанок туману.

Вершники зупинилися в замішанні. Тим часом армія злидарів збадьорилася. Між ними й лавою