Останній ельф - Сільвана Де Марі

мармелад… і це не кажучи про різні історії. Які історії? Ті, що він читав драконові… ні, не цьому, іншому, батькові цього, коли той висиджував яйце… так, дракони висиджують яйця… Дракониха? Невідомо, він так і не зрозумів, дракон то був чи дракониха… У кожному разі, коли дракон висиджує яйце, мозок його працює не дуже добре, бо оце висиджування забирає дуже багато зусиль… Ні, мозок у драконів не в сідницях, а в голові, як у всіх, та коли вони висиджують кладку, мозок починає гірше думати… і тоді треба складати драконові товариство, розповідаючи йому історії, наприклад, про принцесу з бобового поля… Ти ніколи не чула про принцесу з бобового поля? Отже, була колись одна королева, що не могла мати дітей, і дуже сумувала, бо життя її минало, місяць за місяцем, рік за роком, а вона так і не пізнала радості материнства…

Запала цілковита тиша. Навіть ті, хто блукав навколо в пошуках поживи, зупинилися й принишкли. Навіть Робі забула про все на світі — забула про недогризену курячу ніжку, що тримала в руках, — і заслухалася його розповіддю. Здавалося, усе, що діялося навколо, — навіть та обставина, що кіннотники з Даліґара були вже, мабуть, на підході, — стало зненацька значно менш важливим за горе отієї бідолашної королеви.

Йорш замовк і спантеличено поглянув на Робі.

— Кажи далі! — мовила вона.

— Що там далі? — крикнув ще хтось.

— Гей, не зупиняйся!

— І чим воно все скінчилося?

Ті, хто почув початок історії, переповідали його іншим, котрі не чули й збіглися тільки згодом.

Йорш довго й здивовано дивився на всіх тих, що з’юрмилися навколо нього, а тоді повів далі.

Він заговорив голосніше, а водночас, не припиняючи розповіді, роззирнувся навкруги: тут, коло нього, поступово скупчилися геть усі. Відтак він почав рахувати їх, включивши цей підрахунок у свою розповідь: у тому місці, коли королева була на бобовому полі й почала їсти насінини одна за одною, він перерахував їх усіх до одного. Усі тут. Можна рушати. До Арстріда йти трохи менше, ніж день. Воду знайдуть дорогою в струмках та потічках. Щодо їжі — то всі досхочу наїлися. Якось дійдуть. Усе ще розповідаючи свою нескінченну історію, Йорш розбудив Ерброу, який тим часом знову задрімав, посадив двох найменших дітлахів на Плямку, а сам сів верхи на Блискавку, бо ж поранена нога не дозволяла йому йти пішки. Усівся верхи навспак, обличчям до тієї обшарпаної й різношерстої юрби, що йшла за ним, — і вони рушили в дорогу. Замикав цю процесію дракон. Він ні на мить не переставав нарікати, що з кожним кроком до головного болю йому додається біль у задніх лапах, не кажучи вже про спину, — але все це притишеним голосом, щоб люди могли чути Йоршеву розповідь. А розповідь не мала кінця. Щоразу, коли здавалося, наче вона от-от закінчиться, сюжет робив новий поворот: хтось когось знаходив, викрадав, упізнавав, плів інтриги, викликав на поєдинок… Сонце підбилося вже високо. Грязюки ставало менше. Ноги починали нити від утоми. Бажання сісти перепочити на узбіччі посилювалося з кожним кроком. Менші діти по черзі їхали на спині в Плямки, але старшим доводилося йти без перепочинку. Йоршів голос захрип, але не змовкав. Мандрівні музики подіставали свої сопілки й почали пригравати в лад тому, про що він розповідав: коли принцеса з бобового поля разом зі своїми людьми рятувалися втечею від орків, музика стала особливо гучною, тривожно-напруженою й проймала до глибини душі, — а Йорш зміг перерватися на мить, щоб ковтнути води. Коли він продовжив, історія стала напрочуд подібною до того, що діялося з ними насправжки. Там теж була юрба втікачів на чолі із принцесою, вони могли врятуватися, тільки якщо йтимуть уперед, не зупиняючись ані на мить. Робі слухала про їхній відчай, їхню надію, їхній страх та їхню відвагу, — і відчувала в собі рішуче прагнення не зупинятися, йти далі крок за кроком — аж до останніх метрів того омріяного шляху, що має завершитися на березі моря. Вона озирнулася й побачила, що з облич інших людей теж зникла печать утоми. Усі вони пройнялися Йоршевою розповіддю, яка вогнем запалювала їхні серця. Зате помітна була втома юного ельфа: голос його ставав дедалі хрипкішим, а руки злегка тремтіли.

Сонце почало хилитися до заходу. Ще трохи — і вони назавжди сховаються в тіні Темних гір.

Та за черговим поворотом, коли вже стало видно обгорілі залишки Арстріда, усі нарешті зрозуміли, чому даліґарська кіннота не переслідувала їх. Військо чекало на них тут, перед Астрідом, щоб перекрити шлях у гори.

Розділ двадцять перший

Йорш відчув, як його переповнює жах: крок за кроком, оповідь за оповіддю, він привів їх усіх у смертельну пастку.

Приголомшений, ельф стояв і дивився на те, як зблискують на обладунках останні промені призахідного сонця.

Він привів їх сюди на вірну погибель. Найдужче йому тепер хотілося одного: не мусити робити вибір, не мусити нічого вирішувати. Йому хотілося, щоб хтось сказав: «Не переймайся, синку, я тут, і я про все подбаю».

Йорш мовчав. Усі зупинилися. Дракон разом зі своїми болями в спині та лапах перейшов у голову колони, порівнявшись із Плямкою та Блискавкою. Сонце вже починало ховатися за верхівками Темних гір, і на землю лягли довгі тіні, а тоді небо всуціль затягнуло хмарами.

— Який тепер твій план? — сухо поцікавився дракон.

— Може, у тебе є якісь ідеї? — з надією мовив Йорш.

— Заходимо я зліва, а ти — справа, й оточуємо їх, — запропонував той іронічно.

— Під час війни із тролями один дракон підпалив поле бою і так уникнув зіткнення. Це було в четвертому столітті другої рунічної династії.

— У п’ятому столітті третьої династії, — виправив дракон. — І то було літо. Спекотне й сухе. Досить було разок чхнути. А тепер у нас кінець осені. Бачиш оте буре місиво під ногами? Це грязюка. Або інакше — болото. Болото має багато властивостей, одна з яких — негорючість, а це — пряма протилежність до легкозаймистості. Воно не загоряється й не горить. Коли хочеш, я можу випалити кілька клаптів трави, — якщо тільки не піде дощ, — але не думаю, що це справить враження на отих…

Йорш і Ерброу якийсь час дивилися один на одного. Уже зовсім посутеніло, закрапотів дрібний дощик.

Робі заплющила очі — і все навколо знову заповнилося блакиттю. Коло моря, що іскрилося на сонці, вона бачила багато різних постатей: там були і Йорш, і Каля,