Останній ельф - Сільвана Де Марі
— Він не знає, як це, коли ти повертаєшся додому, а їжі на всіх не вистачає, і діти плачуть.
— Як не ми, то хтось інший однаково все це прибере до рук…
— Суддя! Усе це забере собі Суддя…
Йорш спопелив їх поглядом, але часу на те, щоб переконувати цих двох покласти все назад, уже не лишалося. Незважаючи на позамикані двері й на всі хитросплетіння лабіринту вояки Судді-управителя були вже близько. Вони, певна річ, не розуміли підказок у настінних розписах, проте мали перевагу в чисельності: їх було стільки, що вони могли обнишпорити всі закутки й закамарки підземель, і на кожній розвилці хтось ішов ліворуч, а хтось — праворуч. І зрештою вони таки знайшли шлях до печери.
Їх ще не було видно, але вже можна було чути, як вони метушаться в нижній, глибшій частині печери. Використовуючи колони як гвинтові сходи, втікачі один за одним почали спинатися нагору: Йорш ліз першим, а Мелілото — останнім. Паладіо навіть зняв із себе нагрудний панцир, щоб цього разу ніде не застрягнути. Вони вилізли на поверхню в заростях папороті недалеко від річки й трохи на південь від міста. Ріка була тут широка й повноводна, бо ж далі видніла гребля, а за греблею — палац Судді. Вартові на стінах їх помітили й уже прицілилися в них із луків, однак Мелілото з Паладіо вдали, наче вже схопили двох утікачів і тепер ведуть їх до міста. Вони перейшли через греблю й прямували в бік палацу: юнак і дівчина йшли попереду, тримаючи руки за спиною, ніби зв’язані, а двоє тюремників трималися позаду, немовби вартові. Робі вдала, ніби зашпорталася й упала, і скористалася цим, щоб узяти із землі кілька каменів. Йорш мав при собі меч і лук, заховані в складках довгої туніки. Він тримав руки за спиною, і все йшло добре, поки потенційні вороги були попереду. Та коли переслідувачі з’явилися й позаду, вибігши на берег річки із заростів папороті, обман був одразу ж викритий. За мить до того, як просвистіли перші стріли, Паладіо з Мелілото кинулися навтьоки. Це було з їхнього боку досить розумно: вояки гналися за юнаком і дівчиною, а до них нікому поки що не було діла. Бігли ці двоє напрочуд швидко — навіть Паладіо з його круглим, наче бочка, черевом. Йорш розцінив їхню втечу не як зраду, а навпаки, як полегкість. Тепер він не мусив уже турбуватися про долю двох тюремників та їхніх родин, — бо вони, у певному сенсі, вирішили подбати про себе самі. Отже, йому лишалося розібратися з вісьмома вояками, що вийшли їм назустріч, шістьма, що стояли на стінах палацу, і ще бозна-скількома, які надбігали ззаду. Після цього лишалися ще четверо вершників, які перегороджували їм шлях. А далі — дістатися до головних воріт, пройти крізь них і віднайти свого, поки що безіменного коня, сподіваючись, що він і досі там, де його залишили. Цього разу Йорш не міг утекти річкою, бо Робі не вміла плавати й була надто маленька й тендітна, щоб вижити в крижаній воді. Утім, він якось дасть із цим раду. Тепер, стискаючи в руці меч, він уже не боявся. Ельф нахилився до Робі сказати, щоб і вона не боялася. Виявилося, що дівчина тримає в руці справжнісіньку пращу й шукає очима першу ціль. Не відводячи погляду від вояків попереду, вона ствердно кивнула йому у відповідь.
Одна зі стріл мало не влучила в Робі. Йорш стиснув у руці меч. Його переповнювала лють на цих вояків: озброєні до зубів і захищені обладунками, вони цілилися з луків у двох бідолах, які не завдали нікому жодної кривди й просто хотіли забратися звідси подалі. Ельфів гнів переріс у справжню бурю. Здійнявся могутній вітер, що сипонув воякам пилюкою в очі. Засліплені, вони не могли прицілитися, а ті кілька стріл, що злетіли-таки з тятиви, були віднесені вітром, так і не досягши цілі. Коні схарапудилися, поскидавши вершників із сідла. Йорш зумів установити зв’язок з думками однієї із тварин — великої чорної кобили, що була найближче до них, — і спробував звабити її свободою та золотистими бобами. Він створив у її голові образ того, як з неї знімають ненависну збрую. Кінь, спантеличений, спершу вагався, а тоді поволі побрів у їхній бік. Тим часом утікачів оточили троє вояків з мечами в руках — звичайними мечами з добре гартованої сталі. Йоршів меч був інакший: він блищав не відбитим сонячним світлом, а своїм власним. Ударяючись об нього, мечі вояків надщерблювалися й кришилися. Йорш відчув біль одного з вояків, наймолодшого із трьох, якого він поранив у плече, але ненависть до тих, хто хотів убити Робі, заглушила це відчуття. Вояків збігалося все більше й більше: ціле море шоломів, щитів та мечів, серед яких Йорш уже не розрізняв облич, а тим паче їхнього виразу. Один за одним він валив їх на землю. Кожного разу, коли ельф схрещував меча з кимсь із вояків, його відвага тільки зростала, а їхня — меншала. Якийсь офіцер у пишно оздоблених латах хотів ударити Йорша зі спини, але Робі зацідила йому каменем просто в лоба. Зненацька кінь подолав свої вагання й помчав до них, збиваючи з ніг усіх, хто траплявся йому дорогою. Зупинивши коня, Йорш висадив Робі йому на спину, але при цьому мусив на мить опустити меча. Цього виявилося досить, щоб старий сивобородий вояк, — той самий, що арештовував Йорша, коли він уперше з’явився в місті, — зумів наблизитися й ударити його мечем по нозі, залишивши довшу рубану рану, з якої ринула кров. Після цього вояк замахнувся мечем на Робі, але Йорш випередив його своїм ударом — і відчув у себе в голові, як обривається ще одне життя: перед ним промайнули спогади воякового дитинства, його страх перед темрявою й порожнечею, жаль за якоюсь жінкою, з якою він так і не одружився. Поки його свідомість заполоняв чужий біль і страх, Йорш зумів-таки вилізти верхи на коня, сівши позаду Робі. Обхопивши дівчину за стан, він узяв до рук повід і спрямував коня до головної брами. Вони перетнули міський майдан, де були вже наготовані дві шибениці: велика для ельфа й менша для Робі. Очевидно, Суддя-управитель у пориві люті відкинув ті сумнівні міркування пристойності, які підказували йому не страчувати дитину привселюдно. Вигляд шибениці, призначеної для Робі, додав юному ельфові рішучості до боротьби — хай навіть його й поранять, хай навіть йому доведеться
