Останній ельф - Сільвана Де Марі

плюща. Отой Арт… Ард… отой Володар Світла навіть не припускав, що вони можуть скінчити своє життя на шибениці або десь у надрах землі, наче два пацюки. Вона хотіла сказати все це Йоршеві: про своє ім’я, про свої видіння, та вся її радість зненацька завмерла, перетворившись на холодний камінь десь у верхній частині живота. То він буде з нею тому, що хоче бути з нею, чи тому, що так написано на стіні? Отой Ар…, ну, словом, Володар Світла бачив на століття наперед те, що люди хочуть робити, чи те, що повинні? А якщо він, Йорш, проведе з нею все життя, думаючи про іншу? Аврора! У її пам’яті знову спливло це обличчя. Вродлива, майже як ельфійка! Не те що дехто — самі лікті, коліна, та й зуби стирчать уперед. Якось Тракарна довго роздивлялася її, а тоді заявила лагідним і співчутливими тоном, що вона, Робі, така смуглява, мов тарган. Тарган із пацючими зубами. А тоді зітхнула й додала, що не всім судилося родитися вродливими. Крім того, Аврора, мабуть, уміє писати… Навіть боби вона б їла, як панна, а не наминала б так, аж за вухами лящить, як дехто! Коли Йорш дав їй оті боби, їхні руки на мить з’єдналися: довга, блідошкіра, прекрасна рука ельфа торкнулася її маленької брудної руки з обгризеними почорнілими нігтями. Робі поглянула на свої худі кістляві коліна, усі в саднах та в грязюці, і знову відчула себе тарганом. Вона запитала Йорша, чи знає він Аврору, і його ствердний кивок штовхнув її у вир відчаю.

Дівчина знову прикусила язика. Вона не скаже йому про те, що то вона — його майбутня наречена. Ніколи. Краще не бути й не стати нею, аніж знати, що він з нею не із власної волі — а тому, що «мусить».

Йорш довго й уважно досліджував ґрати й нарешті зрозумів, як вони влаштовані. Центральна частина була з’єднана з рештою чотирма тоненькими дротиками з міді, оплетеної золотою ниткою. Як він пояснив, досить було нагріти ґрати, щоб це місце «розплавилося», тобто розтопилося, як сніг на весняному сонці. І він зумів нагріти ґрати самою тільки силою думки: ельф думав про тепло, і перемички, що тримали середину ґрат, нагрівалися, аж поки не розтопилися, мов сніг.

Коли вони нарешті здолали ті ґрати, перед ними відкрився новий широкий світ. По той бік простягнулася величезна печера зі здоровенними кам’яними наростами, що стирчали із землі або ж, навпаки, звисали зі стелі. Чути було, як десь поруч голосно шумить вода. Всі стіни покривало золото, що виблискувало у світлі смолоскипів, наче тисячі маленьких зірочок. Йорш пояснив, що ті нарости, які стримлять із землі, називаються сталаг-щось-там, а ті, що звисають зі стелі, — якось майже так само. Ця печера була просто під річкою Доґон. Це її води вимили колись під землею такі-от величезні порожнини. Береги Доґона багаті золотоносними пісками, і це золото, крупинка за крупинкою, осідало тут, аж поки всуціль не позолотило стіни печери. Робі не зовсім розуміла, як вода могла вирити цілу печеру, бо ж таке роблять зазвичай за допомогою лопати й рук, які її тримають. Та вона вже далі не розпитувала. Так чи сяк, а Йоршів голос та усмішка, з якою він пояснював усе це, були просто заворожливі, — хай навіть те, що він розказував, не лізло ні в тин, ні в ворота. Зрештою, «та інша», мабуть, усе зрозуміла б, тож і Робі не хотіла видатися дурепою.

За їхніми плечима почувся брязкіт зброї та обладунків.

В отворі, що Йорш зробив у ґратах, застряг, пропхавшись ледь до половини, тюремний охоронець Паладіо, а його приятель Мелілото з усієї сили підштовхував його ззаду.

Так і не пролізши поміж золотих та срібних завитків плюща, Паладіо посміхнувся.

— Ми йшли за вами по п’ятах, — повідомив він переможним тоном. — Ішли на звук ваших голосів.

— Інакше ми б загубилися в цьому лабіринті, — додав Мелілото.

— Той божевільний хотів нас повісити! — підхопив Паладіо, весь розчервонілий від натуги. — За пів глека пива, які Мелілото впустив йому на голову!

— Ви не проти, якщо ми приєднаємося до вас? — запитав Мелілото. — Просто щоб вибратися звідси. А потім підемо своєю дорогою.

— До речі, якщо хтось і кинувся вас переслідувати, то ми їх добряче затримали, — заявив Паладіо із задоволеним виразом на обличчі, демонструючи велику в’язку ключів. — Адже ключі в нас! Тепер їм треба знайти майстра-слюсаря, а це непросто. Останнього повісили ще позавчора.

— Ми також прихопили ваші манатки, — мовив Мелілото, показуючи кораблик, ляльку, лук, стріли та книжку. — То ви допоможете нам вийти звідси на світ божий?

Йорш і Робі аж заніміли з подиву. Вони дивилися на двох новоприбулих з таким самим ошелешеним виглядом, з яким дивилися б, мабуть, на співаючу рибу чи крилатого осла. Мелілото й далі щосили штовхав свого приятеля, але той не посунувся вперед ані на п’ядь. Відтак з явним нетерпінням у голосі він запитав двох утікачів, чи не могли б вони, коли їхня ласка, не стояти отам, наче статуї, витріщивши очі, а підійти й допомогти.

— Чого це раптом вам спало на думку піти за нами слідом, — запитав Йорш, тільки-но до нього повернувся дар мови.

Перебиваючи один одного, двоє тюремників стали пояснювати:

— Кажу ж тобі, він би звелів нас повісити… Глек із пивом просто йому на довбешку… Ти його не знаєш… Ну, тобто ти його знаєш… Ми хочемо ще пожити…

— А крім того, — підсумували вони, тепер уже в унісон, — ти ж маг. Навіть Ардуїн знав, що з тобою нічого не може статися. Якщо ми будемо при тобі, то теж виберемося відсіля живі-здорові! — додали вони з надією в голосі.

З незрозумілої причини Йоршеве обличчя якось дивно перемінилося. З ним було явно щось не те: такий вираз має той, хто щойно дізнався, що його вечерю оживили й відпустили, або той, кого тільки-но відправили рити шанці. З обличчям людини, якій не просто щось не так, а яка от-от занедужає, Йорш підійшов до ґрат й почав шукати в них ще якесь слабке місце. Утім, ельфійські майстри, що змайстрували їх, напевно, не передбачали в них проходу для вояків із черевом завбільшки з бочку. Зрештою Йорш схопив Паладіо за руки й щосили потягнув уперед, Мелілото щосили штовхав його ззаду, а сам Паладіо щосили кляв усе на світі, — і так спільними зусиллями вони визволили горопашного тюремника, що, страшенно брязкаючи зброєю, повалився на землю, але, на