Останній ельф - Сільвана Де Марі

Йди вслід за голубою гілкою плюща.

Плющ зелений, я це точно знаю. Ельфи завжди брешуть, хіба ні? Навіть у віршах.

Йди вслід за голубою гілкою плюща.

Вона веде туди, де сяє злото,

Шукай те місце, звідки б’є ручай,

Від сили нашої залежить, хто ж то…

Миші почали впиватися зубами вже не тільки в боби, а в усе підряд, тобто й у ноги вояків та самого Судді, який з вереском упустив додолу книжку поезій. Не чіпали миші тільки Йорша та Робі: їхні ноги були вільні від того живого, рухливого й кусючого килима, який устеляв уже всю долівку.

Дехто з вояків почав тікати, хапаючись за стіни, щоб не втратити рівновагу. «Клац» — кайданки, що сковували Йоршеві руки, відімкнулися, і ланцюги впали на землю. «Клац» — і його ноги теж були вільні. Навколо вирувало мишаче море й панувала загальна паніка: вояки тікали, хто куди міг. Суддя наступив на рештки дзиґи, посковзнувся й гепнувся на підлогу. Кілька вартових, що залишалися поруч, кинулися піднімати його, і заґратовані двері до камери, де тримали Робі, виявилися зовсім без охорони. «Клац» — і вони теж відчинилися. Йорш узяв дівчину за руку й вивів з камери. Задкуючи, щоб не втрачати з очей вояків та Суддю, вони поволі, крок за кроком, відійшли в глибину коридору, а миші слухняно розступилися перед ними. Йорш зняв зі стіни смолоскип, а тоді ще раз поглянув на Суддю: той уже підвівся з підлоги, але йому тепер було не до них. Утім, сходи заповнювали вояки. Нагорі були ще сходи й ще вояки, а далі ще й ще.

Тим часом у голівках мишей Йорш побачив образ безкрайого підземного світу — цілого лабіринту, що простягався попід містом і далі попід річкою. Вони з Робі розвернулися й побігли в протилежному від сходів напрямку. Дорогу їм перегородили ґрати, але, на щастя, вони були замкнуті на замок, який легко відімкнувся. Усі двері Йорш знову замикав за собою, щоб затримати переслідувачів, які рано чи пізно кинуться за ними навздогін. Він так хотів побачити бодай промінчик світла, бодай проблиск сонця, що вказав би шлях до виходу на поверхню, — але марно. Похилий коридор провадив їх усе глибше під землю. Миші траплялися дедалі рідше. Ще ґрати, ще замки, ще коридори із чимраз нижчою стелею, чимраз глибші й похмуріші. Будівничий цього палацу — мабуть, то був сам Ардуїн — вирішив використати давні ельфійські підземелля, перетворивши частину їх на тюрму, відокремлену від решти палацу нездоланними стародавніми ґратами. Ардуїнів палац нагорі давно зруйнований, а на його рештках постав химерний палац Судді-управителя з його чудернацькими формами, але тюремні підземелля залишилися такими самими, як і були.

Йорш і Робі зупинилися, геть задихавшись. Йорша вже брав страх: він не був певен, чи зможе знайти вихід з підземель. Рано чи пізно миші, що збіглися на запах бобів, знайдуть собі інше заняття або, може, хтось здогадається, що їх неважко розігнати звичайнісіньким смолоскипом. І тоді доведеться дискутувати із цілим даліґарським військом про те, чому їм краще бути живими, а не мертвими, — і ця дискусія буде не з приємних. А може, вони просто заблукають у напівзавалених підземних ходах, і зрештою замість шибениці з ними розправиться голод.

— Я не знаю, куди нам іти, — зізнався Йорш, тільки-но перевів подих.

Робі спокійно всміхнулася. Вона мовчки показала рукою кудись догори, на стелю коридору, де в непевному світлі смолоскипа виднівся розпис — довгий-предовгий пагін голубого плюща. Виходить, материна книжка з поезіями — це теж карта! Тепер треба тільки йти за цим дороговказом!

Проблема полягала в тому, що той плющ був повсюди. На розвилках та перехрестях розпис на стелі розходився одразу в усіх напрямках. Декотрі ходи, поступово звужуючись, провадили в глухі закутки, звідки доводилося повзком повертатися назад, або ж у зали без дверей, щедро розписані зображеннями садів та водограїв.

Уважно придивившись, Йорш помітив, що в деяких місцях завитки плюща мають форму ельфійських літер, і якщо літери складалися в слово «сюди», можна було мати певність, що цей шлях не заведе в безвихідь. Вони опинилися в якомусь стародавньому лабіринті. Коридори раз у раз перехрещувалися, і всі мали на стелі такий самий розпис, але знайти правильний шлях допомагали літери, заховані в завитках плюща. Іноді там було слою «ні», іноді якась насмішкувата фраза: «А тут ти помилку зробив і шлях свій вельми приростив», або «За дурною головою і ногам нема спокою».

Той, хто не знає ельфійської мови, нізащо не визначить правильний шлях. А проте чимало людей, які запасуться часом, терпінням і мотузками, щоб розмотувати за собою, позначаючи шлях, можуть згодом дослідити всі хитросплетіння цього лабіринту та знайти з нього вихід. Тому треба поспішати: це забере чимало часу, однак раніше чи пізніше вояки Судді доберуться й сюди.

Гра ускладнювалася. Тепер і слово «сюди» почало заводити в глухі закутки або на сходи, що обривалися в порожнечу. На одній зі стін була велика фреска із зображенням гри в ельфійські шахи: білі німфи захищали, а два чорні дракони атакували королеву, на голові в якої були корона, оповита голубим плющем. Ключ містився в книжці. Серед поезій там були й загадки, одна з яких звучала так:

Четверо душ,

мужніх сердець,

готових на герць,

меч у руках,

відвага в очах,

королеву — не руш.

Німфи! Йорш приглянувся уважніше: у тих місцях, де руки німф стискали мечі, у стіні були вузькі, ледь помітні щілини. Просунувши руку в кожну з цих щілин, він зумів намацати там важелі, — але зрушити їх не зміг. Та це не біда: як і з усіма іншими замками, йому досить було зрозуміти, який мав бути їхній рух, щоб повторити його силою думки. «Клац». Стіна виявилася рухомою плитою, що відсунулася набік. Та хитрий механізм, очевидно, спорохнявів від часу або, може, забився віковим пилом — і його так і заклинило у відчиненому положенні, тож закрити за собою прохід Йорш не зумів. Переслідувачі матимуть перед собою відкритий шлях.

За наступною стіною були запаморочливо круті гвинтові сходи, якими вони спустилися ще глибше під землю. Йорш був переконаний: вони вже значно нижче від рівня річки. Тепер на стіні перед ними видніло